Джейн Ейр

Його невимушене поводження звільнило мене від болючої скутості, дружня відвертість, чемна й привітна, з якою він ставився до мене, була дуже приваблива.

Іноді мені здавалося, що він скоріше мені родич, аніж хазяїн; щоправда, часом він знов ставав холодний і гордовитий, та я на це не зважала: я бачила, що винна в цьому його вдача. І я зробилась така щаслива, така задоволена від свого пробудженого інтересу до життя, що перестала нарікати на свою самотність та брак рідні, тонюсінький молодик моєї долі став місяцем напідповні, життя вже було не таким порожнім, здоров'я покращало, я набиралась тіла й снаги. Чи ж здавався тепер містер Рочестер потворним моїм очам? Ні, читачу, вдячність і часті приємні й щирі розмови спричинились до того, що для мого ока не було вже бажанішого обличчя. Його присутність у кімнаті зігрівала мене дужче за найяскравіший вогонь. Але я не забувала й про його вади, та й не могла забути, бо він раз у раз виявляв їх переді мною. Він був гордий, ущипливий, брутальний з підлеглими. Десь глибоко в душі я відчувала, що при всій своїй добрості до мене він безпідставно суворий до інших. А ще часто — хтозна-чого — бував у поганому настрої. Нерідко, коли він викликав мене, я заставала його в бібліотеці; він сидів самотою, схиливши голову на схрещені руки, а коли підводив її, на його обличчі був похмурий, аж злий вираз. Та я вірила, що до його вередів, брутальності та колишніх прогріхів (я кажу «колишніх», бо нині він, здавалось, збувся їх) спричинилася якась жорстока покара долі. Я вірила, що від природи він був людиною кращих нахилів, вищих засад і чистіших смаків, ніж ті, що йому виробили обставини й додало виховання чи примхи долі. Я вважала, що він був чудова людина, лиш трохи зіпсована й зневірена. Я не буду заперечувати, що побивалась його горем, хай яке воно було, і багато б дала за те, щоб його полегшити.

Я загасила свічку й лягла, проте мені не давала заснути згадка про те, який у нього був погляд, коли він спинився посеред алеї й сказав, що його очам явилась доля й визивно мовила, хай-но він спробує бути щасливим у Торнфілді.

«А чому й ні? — питала я себе. — Що жене його з цього маєтку? Чи він скоро звідси поїде? Місіс Фейрфакс казала, що містер Рочестер рідко висиджує в Торнфілді довше двох тижнів, а він он уже пробув тут аж два місяці. Якщо він поїде, то це буде сумна переміна. Скажімо, його не буде весну, літо й осінь, — якими безрадісними видаватимуться мені сонячне сяйво й погожі дні!»

Не знаю, заснула я після цих роздумів чи ні, у всякому разі, від мене миттю відлетів сон, коли я зачула тихе бурмотіння, якесь дивне й зловісне. Воно пролунало ніби десь наді мною. Я пожалкувала, що погасила свічку; ніч була темна-темнісінька, на душі в мене лежав тягар. Я підвелась і сіла в ліжку, прислухаючись. Звуки стихли.

Я знов спробувала заснути, але моє серце тривожно калатало. Далеко внизу в холі годинник вибив другу годину. І саме тоді хтось торкнувся моїх дверей — ніби провів по них рукою, пробираючись навпомацки коридором. — Хто там? — запитала я.

Ніхто не одізвався, і в мене все похололо. Раптом я згадала, що то міг бути Пілот; коли випадком забували зачинити кухонні двері, він пробирався до спальні містера Рочестера і вкладався біля порога — я сама не раз бачила його там уранці. Ця думка трохи мене заспокоїла, і я лягла. Тиша заспокоює нерви; в усьому будинку не чути було найменшого шереху, і я знов почала дрімати. Та цієї ночі мені не судилося заснути. Щойно наді мною схилився сон, як уже й утік з переляку: я почула таке, від чого в мене аж кров у жилах застигла.

Це був якийсь диявольський сміх — неголосний, здавлений, низький — здавалось, він лунав біля самої замкової щілини. Узголів'я було якраз від дверей, і мені спочатку здалося, що страшний сміх пролунав коло самого ліжка. Я сіла в постелі й оглянулася довкола, однак нічого не побачила в пітьмі; поки я озиралася, знову почувся той зловісний сміх, і тепер я впевнилася, що він лунав з-за дверей. Моїм першим поривом було встати й замкнути двері, а другим — іще раз голосно запитати: «Хто там?»

Хтось захрипів і застогнав. А за хвилину пішов коридором у напрямку сходів, що вели на третій поверх. Недавно там поставлено двері. Я почула, як вони рипнули й зачинилися, а далі все стихло. «Невже це була Ґрейс Пул? Може, в неї вселився диявол?» — подумала я.

Тепер я боялася лишатись сама й вирішила піти до місіс Фейрфакс. Я поспіхом натягла на себе сукню, напнула шаль, і, відсунувши засув, тремтячою рукою розчинила двері. Неподалік, просто на килимі хтось залишив засвічену свічку. Мене це здивувало, а ще дужче мене вразило те, що повітря в галереї було якесь сизе, ніби від диму; розглядаючись довкола, щоб виявити, звідки береться ця синювата імла, я почула ще й сильний запах горілого. Щось скрипнуло — то розчинилися двері. Це були двері до кімнати містера Рочестера, — звідти клубками йшов дим. Я забула про місіс Фейрфакс, забула про Ґрейс Пул та про її дивний сміх і прожогом кинулася в його кімнату. Язики полум'я здіймалися круг ліжка: горіла запона. А серед вогню й диму нерухомо глибоким сном спав містер Рочестер.

— Вставайте! Вставайте! — закричала я, торсаючи його, та він тільки щось пробурмотів і повернувся на бік: дим уже забив йому памороки.

Не можна було гаяти ані хвилини — вже зайнялися простирадла. Я кинулась до таза й глека, на щастя, повних води. Я повивертала їх на ліжко і на того, хто там лежав, метнулась до своєї кімнати й, принісши свій глек, також вилила його на постіль хазяїна, і, з Божою поміччю, загасила вогонь, що пожирав її.

Сичання гашеного вогню, брязкіт розбитого глека, якого я, спорожнивши, впустила на підлогу, і, понад усе, холодна купіль нарешті розбудили містера Рочестера. Хоч у кімнаті було темно, я знала, що він прокинувся, бо вчула, як він почав лаятися дивними словами, несподівано опинившись у калюжі води.

— Що це, повінь? — вигукнув він.

— Ні, сер, — відповіла я, — тут була пожежа. Вставайте, ви геть-чисто промокли. Зараз я принесу свічку.

— В ім'я всіх фей християнського світу! Це ви, Джейн Ейр? Що ви зі мною зробили, відьмо, чаклунко? Хто тут іще в кімнаті, крім вас? Ви що, надумали мене втопити?

— Зараз я принесу свічку, сер. І, ради Бога, вставайте. Хтось задумав недобре, і вам треба негайно з'ясувати, хто саме й для чого.

— Гаразд, от я і встав. Тільки поки що не йдіть по свічку: зачекайте хвилинку, хай-но я вскочу в якусь суху одежину — якщо така ще зосталась... Ага, осьде мій халат. А тепер гайда!

І я побігла. Я внесла ту свічку, яка все ще стояла в коридорі. Він забрав її в мене з рук, підняв і оглянув чорне, обгоріле ліжко з мокрими простирадлами і просочений водою килим на підлозі.

— Що ж це таке? Хто це зробив? — запитав він.

Я коротко розповіла йому про все, що чула й бачила: про дивний сміх у коридорі, кроки, про те, як хтось пішов на третій поверх, про дим і запах горілого, що й привели мене до його кімнати, про вогонь і про те, як я заливала його водою, що знайшлася напохваті.

Він понуро слухав мене й на обличчі в нього поступово вимальовувалася скоріше тривога, ніж подив. Коли я скінчила, він озвався не зразу.

— Може, покликати місіс Фейрфакс? — запитала я.

— Місіс Фейрфакс? Не треба. На біса вона тут здалася! Чим вона може зарадити? Нехай собі спокійно спить.

— Тоді я покличу Лі або розбуджу Джона та його дружину.

— Та ні, сидіть тут. Ви в хустці? Якщо вам холодно, візьміть онде мій плащ, загорніться в нього і вмостіться в кріслі, я вам допоможу. Отак. А тепер поставте ноги на стільчик, бо підлога мокра. Я вас покину на кілька хвилин і свічку прихоплю з собою. Сидіть собі тут тихо, як миша, поки я вернуся. Я мушу піднятись на третій поверх. Чуєте, не ворушіться й нікого не кличте!

Він пішов. Я бачила, як тьмяніло за ним світло. Він навшпиньках перейшов коридор, майже нечутно розчинив двері на сходи й зачинив їх за собою, і останній промінчик зник. Я лишилась у непроглядній темряві. Я прислухалась в надії почути які-небудь звуки, але не чула нічого. Минуло багато часу. Я стомилась і змерзла, хоч була в плащі, до того ж не бачила сенсу в своєму сидінні, якщо мені не велено нікого будити. Я вже була зібралася йти, ризикуючи своїм непослухом викликати невдоволення містера Рочестера. Аж враз стіною коридора ковзнуло тьмяне світло і я почула чиюсь тиху ходу. «Мабуть, це господар, а не хтось лихий», — подумала я.