Джейн Ейр

— Чула, — сказала я стиха, щоб Лі, яка все ще витирала шибки, не могла вловити моїх слів. — І зразу я гадала, що це Пілот, однак Пілот не може сміятися, а я цілком ясно чула сміх, та ще й дивний.

Вона відірвала нову нитку, гарненько її навощила, впевненою рукою заселила в голку, а тоді байдужісінько кинула:

— Я гадаю, міс, що в такій халепі господар навряд чи став би сміятися. Вам це просто приснилося.

— Мені це не приснилося, — відрізала я трохи запально, обурена її безсоромним спокоєм. Вона знову глянула на мене тим же допитливим і пронизливим поглядом.

— А ви казали господареві, що чули сміх? — запитала вона.

— Мені не довелось бачити його вранці.

— І вам не спало на думку відчинити двері й виглянути в коридор? — питала вона далі.

Починало скидатися на те, що Ґрейс Пул мене допитує і хоче непомітно витягти з мене деякі відомості. Раптом мені спало на думку: коли вона виявить, що я підозрюю її, то ще, чого доброго, викине й мені якогось злого коника, і я визнала за краще бути обачною.

— Навпаки, — одказала я. — Я замкнула двері.

— То ви не маєте звички замикати двері, як лягаєте спати?

«Дідько б тебе взяв! Хочеш знати мої звички?» Обурення знов узяло гору над обачністю. І я відрізала:

— Досі я часто забувала брати двері на засув: я й гадки не мала, що це потрібно. Я не думала, що треба боятися якоїсь небезпеки в Торнфілд-холі. Надалі ж, — сказала я з притиском, — я завжди міцно їх засуватиму, лягаючи спати.

— І слушно зробите, — відповіла Ґрейс. — Щоправда, наші краї, наскільки я знаю, дуже спокійні, і я ніколи не чула, щоб на Торнфілд-хол нападали грабіжники, хоч усім добре відомо, що самого тільки посуду в коморі набереться на кількасот фунтів. А втім, як бачите, на такий великий дім дуже мало челяді, бо господар ніколи не живе тут довго, а коли й буває, то йому, нежонатому, багато не треба. Та я думаю так: осторога ніколи не вадить. Двері взяти на засув недовго, зате куди спокійніше від усякої напасті. Багато хто, міс, покладається на провидіння. І хоч провидіння часто боронить побожних, я все ж кажу: Боже поможи, та й сам не лежи. — На цьому вона скінчила своє довгеньке напучення в стилі статечної квакерки.

Я все ще була приголомшена її незбагненною витримкою, а надто безмежним лукавством, коли зайшла куховарка.

— Місіс Пул, — сказала вона, — обід для слуг от-от буде готовий. Ви підете вниз?

— Ні, поставте на тацю пінту портеру й шматок пудингу, я сама віднесу її нагору.

— А м'яса вам дати?

— Можна, тільки небагато, і кавалочок сиру. Оце й усе.

— А каші?

— Ні, поки що не треба. Я зійду на кухню перед чаєм і зварю собі сама.

Потім куховарка звернулася до мене й сказала, що місіс Фейрфакс чекає на мене з обідом. Я вийшла.

За столом я майже не слухала пояснень місіс Фейрфакс про те, як зайнялася запона. Мені не давала спокою загадкова вдача Ґрейс Пул, а ще більше я прагнула з'ясувати собі її становище в Торнфілді. Та найдужче мене бентежило питання, чому її цього ж ранку не забрали до в'язниці або чому містер Рочестер бодай не вигнав цю жінку зі служби. Він же якнайясніше висловив свою впевненість в її злочинному замірі. Яка ж така причина змушувала його покривати її? Чого він і мені велів мовчати? Справді дивно: гордий, запальний і свавільний джентльмен, здавалося, залежав від найнижчої із своїх підлеглих, і то такою мірою, що, коли вона вчинила замах на його життя, він не наважився прилюдно звинуватити її, а тим більше покарати.

Якби Ґрейс була молода й гарна, я б ще могла подумати, що інші, ніжніші, ніж обачність і страх, почуття спонукали містера Рочестера бути поблажливим. Але ж щодо такої зовсім негарної, літньої жінки, як Ґрейс Пул, ця думка не вкладалася в моїй голові. «Однак колись, — думала я, — й вона була молода та й доводилася ровесницею містерові Рочестеру. Місіс Фейрфакс сказала мені якось, що Ґрейс живе тут віддавна. Проте не думаю, щоб вона й молодою була гарна, хоч, як мені здається, своєрідність і сила характеру може врешті замінити жінці красу. Містер Рочестер любить сильні й ексцентричні натури, а Ґрейс таки ексцентрична. Що, коли якась примха (цілком можлива для такого запального й упертого чоловіка, як він) зробила його рабом цієї жінки, і тепер вона нишком впливає на нього — до цього призвела його необачність у минулому, якої він не може ані відкинути, ані забути\". Щойно я це подумала, як перед моїми очима постала квадратна плоска постать Ґрейс Пул, її непривабливе, сухе, навіть грубе обличчя, і я сказала собі: «Ні, не може бути! Мій здогад неправильний! А проте, — підказував мені внутрішній голос, який усі ми чуємо в наших серцях, — ти й сама негарна, а містерові Рочестеру неначе й подобаєшся, в усякому разі, тобі так здається. А згадай останню ніч, згадай його слова, його очі, його голос!»

І справді, на хвилину я поновила в своїй пам'яті і його слова, і погляд, і голос. Я саме була в класі: Адель малювала, а я схилилася над нею і допомагала водити олівцем по паперу. Вона глянула на мене трохи здивовано.

— Що з вами, мадемуазель? — запитала вона. — Ваші пальці тремтять, як листя, а щоки червоні, як вишні.

— Я нахилилася, Адель, і кров ударила мені в голову. Вона стала малювати далі, а я думала.

Я хутенько прогнала від себе неприємні здогади щодо Ґрейс Пул: вони викликали в мені огиду. Порівняла себе з нею й виявила, що ми дуже неоднакові. Бесі Лівен сказала, що я зовсім як леді, і то була правда. Я таки схожа на леді. А тепер я ще краща, ніж була тоді, як мене бачила Весі. Не така худенька й не така бліда — стала здоровша й моторніша, бо пізнала й світлі надії, і приємні розваги. «Вже вечоріє, — подумала я собі, глянувши у вікно, — а я ще не чула сьогодні ні голосу, ні ходи містера Рочестера. Та до ночі я його напевне побачу. Зранку я боялася цієї зустрічі, а тепер дуже прагну її, моє довге чекання переросло в нетерпіння».

Коли зовсім смеркло й Софі забрала Адель до дитячої кімнати, мені ще дужче захотілося зустрітися з містером Рочестером. Я дослухалася до дзвінків унизу і до кроків Лі, яку він мав прислати по мене. Часом мені вчувалася й хода самого містера Рочестера, і я оберталася до дверей, які от-от мали рипнути і впустити його досередини. Та двері ніхто не відчиняв, тільки через вікно до кімнати вступив морок. Було ще не пізно: містер Рочестер часто посилав по мене о сьомій, а то й о восьмій годині, а зараз іще тільки шоста. Сьогодні, коли я так багато мала йому сказати, мої сподівання мене не обманять. Я хотіла завести мову про Ґрейс Пул і почути, що він відповість. Я вирішила спитати його навпростець, чи вірить він, що саме вона підпалила спальню, і коли так, чому тримає її лиходійство в таємниці. Мене мало непокоїло, що це може його роздратувати. Я частенько, і то досить охоче, дражнила його, а тоді заспокоювала, і моє чуття ніколи не дозволяло мені заходити надто далеко. Я не переступала ризикованих меж, уміла спинитися на краєчку. Завжди дотримуючись шанобливості, відповідної до мого становища, я впевнено й безстрашно заперечувала йому, коли вважала за потрібне, і це подобалось нам обом.

Нарешті рипнули східці. Зайшла Лі, але тільки сказати, що в кімнаті місіс Фейрфакс подано чай. І я рушила туди, рада, що нарешті йду вниз — як-не-як, а це ближче до містера Рочестера.

— Ви, либонь, дуже хочете чаю, — сказала добра леді, коли я прийшла. — Ви так мало їли за обідом. Боюсь, — додала вона, — що ви занедужали. Ви вся червона, й очі ваші блищать, мов з гарячки.

— Навпаки, я почуваю себе краще, ніж будь-коли.

— Тоді доведіть це добрим апетитом. Чи не заварите ви чай? Хай я доплету цей рядок. — Скінчивши, вона встала й опустила штору. Працювати далі коло вікна не було як: присмерк перейшов у цілковиту темряву.

— Який гарний вечір, — сказала вона, глянувши у вікно, — хоч і не зоряно. Можна сказати, що містер Рочестер вибрав підхожий день для подорожі.

— Для подорожі? Хіба містер Рочестер кудись поїхав? Я не знала, що його нема.

— Одразу ж, як поснідав, він вирушив до Ліза — це маєток містера Ештона, за десять миль по той бік Мілкота. Сьогодні там збирається приємне товариство: лорд Інґрем, сер Джордж Лін, полковник Дент та інші.

— І на вечір він буде вдома?

— Ні, не повернеться, мабуть, і завтра. Гадаю, він пробуде там тиждень або й більше. Коли ці знатні світські люди збираються разом, їх оточує така розкіш і веселість, вони мають стільки всього собі на розвагу, що зовсім не поспішають розстатися. При такій нагоді аж надто в ціні чоловіки, а містер Рочестер у

товаристві такий цікавий та веселий, що, вірте мені, там його носитимуть на руках. Він подобається дамам, хоч навряд чи їх вабить його зовнішність. Та я гадаю, що товариськість і весела вдача містера Рочестера, а може, багатство й родовитість покривають деякі вади його зовнішності.

— У Лізі будуть і дами?

— А то ж як! Там буде місіс Ештон з трьома дочками — дуже елеґантні молоді панни, будуть там Бланш і Мері Інґрем — страх які вродливі дівчата! Пригадую собі, шість або сім років тому я бачила Бланш. Тоді їй було тільки вісімнадцять. Вона приїжджала на Різдво, коли містер Рочестер давав бенкет. Бачили б ви нашу їдальню того вечора! Як пишно її опорядили! А скільки було свічок, світла! Приїхало десь із п'ятдесят леді й джентльменів — усі найзначніші родини графства, а міс Інґрем була царицею бенкету.