Джейн Ейр

— Так, вона, — відповів Сент Джон.

— Як ви гадаєте, вам сподобається Мортон? — спитала вона з безпосередністю й простодушністю, хоча й дитячими, але приємними.

— Думаю, що сподобається. У мене є на це багато підстав.

— Ваші учениці слухняні?

— Вам сподобався ваш будиночок?

— Дуже.

— А гарно я його опорядила?

— Дуже гарно.

— А добру вибрала служницю — Алісу Вуд?

— Так. Вона тямуща й моторна.

«То це, — здогадалася я, — і є міс Олівер, багата спадкоємиця, яку доля обдарувала так само щедро, як і природа! Далебі, вона народилася під щасливою зіркою!»

— Я іноді приходитиму й допомагатиму вам на уроках, — додала вона. — Для мене буде розвагою час від часу навідувати вас, а розваги я люблю. Містере Ріверс, я так весело провела час в С...! Вчора я танцювала до другої години ночі, чи то пак ранку. Там через оті заворушення стоїть Н-ський полк, а офіцери всі таки славні хлопці! Хіба можна до них прирівняти всіх наших гострильників ножів чи продавців ножиць!

Мені здалося, що обличчя містера Сент Джона ледь-ледь презирливо скривилося. Він міцно стулив губи, від чого вся нижня частина його обличчя здавалася незвичайно суворою. Одвівши погляд від стокроток, він втупив його в міс Олівер. Це був суворий, значущий, допитливий погляд. Вона знов засміялася, і цей сміх дуже пасував до її юності, рум'янця, ямочок і ясних очей. А що він стояв мовчки й поважно, дівчина знов почала пестити Карло.

— Бідний Карло любить мене, — сказала вона. — Він не такий суворий і не цурається своїх друзів, а якби вмів говорити, то не дивився б на мене спідлоба.

Коли вона, гладячи пса по голові, ґраційно схилилася перед його молодим незворушним хазяїном, я помітила, як густий рум'янець залив обличчя Сент Джона. Його похмурий погляд запалав невгамовним хвилюванням. Збуджений, зашарілий, він в ту мить був такий самий гарний, як і вона. Його груди високо здіймалися, ніби його палке серце, стомившись від гнітючих обмежень розуму й волі хазяїна, розширювалось і поривалось до свободи. Та він одразу його приборкав, як вершник приборкує коня, що стає дибки. І ні словом, ані порухом не відповів на її ласкаві слова.

— Тато каже, що ви вже зовсім перестали до нас заходити, — провадила міс Олівер, глянувши на нього. — Ви вже й дорогу забули до Вейл-холу. Сьогодні він саме удома і трохи нездужає: ось проведіть мене й навідаєте його.

— Вже надто пізня година, щоб турбувати містера Олівера, — відповів Сент Джон.

— Пізня? А я кажу вам, що якраз підхожа. Саме тепер татові дуже потрібне товариство. Фабрики позакривалися, і йому нема чого робити. Будь ласка, містере Ріверс, ходімо до нас. Чого ви такий замкнутий і відлюдкуватий?

Вона старалася заповнити словами прірву його мовчанки.

— І як це я забула! — вигукнула вона, стріпнувши гарною кучерявою голівкою і ніби дорікаючи сама собі. — Я така легковажна й бездумна! Пробачте мені, прошу. Я зовсім забула, чому вам не хочеться розмовляти зі мною: Діана та Мері поїхали од вас, Мур-гаус зачинений, і ви такий самотній. Повірте, я дуже співчуваю вам. Ходіть-но до нас, провідаєте тата.

— Не сьогодні, міс Розамундо, не сьогодні.

Містер Сент Джон відповів майже машинально; тільки він один знав, яких великих зусиль коштували йому такі відмови.

— Ну що ж, як ви такі вперті, то я вас покину, бо боюся лишатись тут довше: вже спадає роса. На добраніч!

І вона простягла йому руку. Він ледь торкнувся її.

— На добраніч, — і собі сказав він тихим і глухим, мов те відлуння, голосом. Вона вже відійшла, але відразу ж вернулась.

— А ви, бува, не хворі? — спитала вона, і то до речі; його лице було біле, як її сукня.

— Я цілком здоровий, — відповів він і, вклонившись, відійшов од хвіртки. Міс Олівер попрямувала в один бік, він у другий. Вона двічі озирнулася за ним, перше ніж зникнути, наче чарівне видиво, у присмерку, що повивав долину; а Сент Джон рішуче крокував уперед і не обернувся ні разу.

Споглядаючи чужі страждання і самозречення, я забула про своє власне горе. Недарма Діана Ріверс якось сказала про свого брата: «Невблаганний, мов смерть». Вона не перебільшувала.

РОЗДІЛ XXXII

Я й далі працювала в сільській школі, вкладаючи в цю працю всю свою силу і вміння. Спочатку мені було дуже важко. Минув якийсь час, перш ніж я навчилася розуміти своїх учениць та їхню вдачу. Геть темні, з нерозвиненими здібностями, вони здавались мені на перший погляд всі однаково безнадійними й тупими, та невдовзі я побачила, що помилялась. Вони відрізнялися одна від одної, як і освічені люди, і коли я ближче познайомилася з ними, а вони зі мною, то ця відміна почала впадати в

око. Коли їх перестали дивувати моя мова, звички й поведінка, деякі з цих вайлуватих, сонних селючок почали прокидатися, обертаючись на досить кмітливих дівчаток. Багато з них виявились послужливими й люб'язними, і я не раз засвідчувала вияви вродженої чемності та природної самоповаги, а так само неабияких здібностей, що викликали в мене зацікавлення і захоплення. Цим ученицям скоро сподобалася школа, і вони добре вчилися, були охайні, щодня готували уроки та набували скромних, пристойних манер, їхній швидкий поступ був часом гідний подиву, і я з правом пишалася своїми ученицями; до кращих із них я прихилилась, а вони до мене. Серед моїх учениць було кілька фермерських дочок, вже майже дорослих. Вони вже вміли читати, писати й шити, їх я навчала початків граматики, географії, історії та вишуканішого рукоділля. Я виявила серед них натури, гідні поваги, що прагнули до знання і вдосконалення, і з такими дівчатами я провела немало приємних вечорів у них вдома, їхні батьки й матері всіляко намагалися мені догодити. Мене тішила їхня простодушна гостинність, і я радо платила за неї люб'язністю, до якої вони, мабуть, не звикли; це було їм до вподоби й ішло на користь, підносячи їх у власних очах і спонукаючи стати гідними виявленої до них пошани.

Я відчувала, що мене починають любити в цьому закутні. Куди б я не пішла, мене всюди щиро вітали словом і приязними усмішками. А жити серед загальної пошани, хай навіть вона йтиме від простого селюка, — однаково, що «сидіти на сонечку в тихий день»: під його життєдайним промінням зароджуються й розквітають чисті спокійні почування. У цей період мого життя серце моє набагато частіше заповнювала вдячність, аніж пригнічення. Однак, читачу, коли вже казати правду, після того як день минав у корисній праці серед моїх учениць, а вечір — за малюнком або цікавою книжкою у приємній самотині, я вночі поринала в страшні сни, яскраві, тривожні, повні мрій і бентежних, бурхливих видив; сни, де серед незвичайних картин і подій, серед романтичних пригод і небезпек я знову й знову зустрічала містера Рочестера, і то завжди в якусь вирішальну мить. Він брав мене в обійми, я чула його голос, дивилась в його очі, торкалась до його руки й обличчя, охоплена коханням до нього й вірячи, що й він мене кохає, — і надія бути поруч із ним все життя оживала знову, така сама потужна й гаряча, як колись. І раптом я прокидалась і згадувала, де я, в якому становищі. Я вставала зі свого ліжка без запони, тремтячи всім тілом, і тільки тиха темна ніч була свідком то нападів розпачу, то вибухів палкої пристрасті. А назавтра рівно о дев'ятій годині ранку я починала уроки в школі, — спокійна, врівноважена, готова виконувати свої щоденні обов'язки.

Розамунда Олівер дотримала слова й інколи навідувала мене. Звичайно такі візити вона робила під час своєї ранкової прогулянки верхи. Вона, бувало, під'їжджала легким чвалом під двері школи на своєму поні в супроводі ґрума. Важко собі уявити щось чарівніше, ніж Розамунда верхи на поні, в пурпуровій амазонці, в чорному оксамитовому капелюшку, ґраційно накладеному на довгі кучері, що падали їй на лице й на плечі. Вона заходила в просте приміщення сільської школи й пропливала між рядами зачарованих сільських дівчаток. Вона звичайно з'являлася в ту годину, коли містер Ріверс давав уроки катехізису. Боюсь, що погляд відвідувачки наскрізь пронизував серце молодого священика. Здавалось, якийсь інстинкт попереджав його, що вона от-от зайде. Навіть якщо він її не бачив, дивився кудись убік од дверей, якими вона заходила, його лице рум'яніло, мармурові риси хай і не пом'якшувались, а все ж невимовно змінювались і самою своєю непорушністю виказували стримуване палке почуття більше, ніж його зрадив би рвучкий порух або блискавичний погляд. Розамунда, звичайно, знала свою силу: адже він не міг приховати від неї свого почуття. Попри весь його християнський стоїцизм, досить було їй підійти й заговорити до нього, усміхнутись йому весело, підбадьорливо, навіть ніжно, як його рука починала тремтіти, а очі спалахували. Він ніби казав своїм сумним і рішучим поглядом те, чого не могли вимовити його уста: «Я вас кохаю і знаю, що подобаюсь вам дужче, ніж хто інший. Уста мої мовчать не через страх перед відмовою. Я знаю, що, якби запропонував вам своє серце, ви б його прийняли. Тільки це серце вже покладено на священний вівтар, і довкола нього розпалено вогонь. Скоро від цієї жертви лишиться самий тільки попіл».

І тоді вона надимала губенята, мовби те скривджене дитя. Задума хмарою насувалась на її променисту веселість, вона квапливо висмикувала свою руку з його руки, вередливо відвертала свій погляд від його обличчя героя та мученика і йшла геть. Сент Джон напевне віддав би все на світі, аби її наздогнати, вернути назад, затримати, коли вона отак його кидала, проте він не хотів поступитися задля неї жодним шансом на вічне спасіння і пожертвувати заради її кохання хоча б одною своєю надією на справжнє блаженство. До того ж він не міг вкласти всю свою розмаїту натуру мандрівника, шукача правди, поета, священика в одну-єдину пристрасть. Він не міг і не хотів відмовитись від своєї діяльності войовничого місіонера задля спокою й затишку Вейл-холу. Я якось дізналась про це від самого Сент Джона, коли мені вдалося всупереч його стриманості викликати його на відверту розмову.