Джейн Ейр

— Може, я б вас і зрозумів, якби ви докладніше пояснили свою думку.

— Пояснити? А що тут пояснювати? Гадаю, вам буде цілком ясно, що коли двадцять тисяч фунтів, — суму, про яку йде мова, — поділити нарівно між племінником і трьома племінницями покійного дядька, то кожному дістанеться по п'ять тисяч? Я хочу тільки одного: щоб ви написали своїм сестрам про спадок, який вони отримали.

— Ви хочете сказати: я отримала.

— Я вже вам висловила своє рішення у цій справі; я не можу зробити інакше, я ж бо не така сліпо самозакохана, несправедлива й жорстоко невдячна. До того ж я вирішила мати свою домівку й родину: мені подобається Мургаус, і я житиму в Мургаусі, я люблю Діану й Мері і все своє життя буду нерозлучна з ними. Для мене велика радість і ласка мати п'ять тисяч фунтів, мене б мучила й гнітила думка, що їх у мене аж двадцять. Ті гроші, якщо зміркувати справедливо, не мої, хоч і вважалися б моїми за законом. Отже, я віддаю вам трьом те, що для мене зовсім зайве. Тому краще не відмовляйтесь і не сперечайтесь, погодьтеся зі мною, й одразу вирішимо це питання.

— Це зветься діяти зопалу, а вам потрібен час, щоб обміркувати цю справу.

— О, якщо ви сумніваєтеся тільки в моїй щирості, то це мене не бентежить. Скажіть, а ви самі згодні з тим, що моє рішення справедливе?

— Так, до певної міри воно справедливе, однак воно суперечить всім звичаям. До того ж ви таки маєте право на весь маєток. Мій дядько збив його своєю працею. Він міг залишити його кому завгодно і одписав вам. Отже, ви можете з чистим сумлінням вважати його тільки своїм, і це буде цілком справедливо.

— Моє рішення, — сказала я, — однаково пов'язане з серцем і з совістю; доведеться потурати своєму серцю, бо я так рідко мала для цього нагоду. Хоч би як ви відмагалися, хоч би як заперечували й дорікали мені цим цілий рік, я все одно не відмовлюсь від солодкого вдоволення — бодай почасти сплатити свій величезний борг і здобути собі друзів на все життя.

— Ви так міркуєте тепер, — відказав Сент Джон, — бо не знаєте, що таке втішатися багатством. Ви не можете собі уявити, якої ваги надасть вам сума в двадцять тисяч фунтів, яке ви, завдяки їй, посядете місце в суспільстві, які можливості відкриються перед вами. Ви не спроможні...

— А ви, — урвала я його, — й геть неспроможні уявити собі, як я прагну братньої та сестриної любові. В мене ніколи не було свого дому, у мене ніколи не було братів і сестер. Я хочу і повинна мати їх тепер. Може, ви не хочете прийняти мене до родини й назвати сестрою?

— Джейн, я буду вам братом, мої сестри будуть вам сестрами, тільки не ставте цьому передумовою пожертву ваших законних прав.

— Братом? Еге ж — за тисячі миль! Сестрами? Тими, що прислуговують чужим людям. Я — багачка, купаюся в золоті, якого не заробляла і нічим не заслужила, а ви без шеляга в кишені! Знаменита рівність і братерство! Близька рідня! Зворушлива відданість!

— Але ж, Джейн, ваше прагнення родинних зв'язків і домашнього щастя можна вдовольнити й інакше — не в той спосіб, який ви собі надумали: ви можете вийти заміж.

— Знов дурниці! Заміж? Я не хочу йти заміж і ніколи не піду.

— Це вже зайві слова; таке нерозважне твердження свідчить, що ви схвильовані.

— Це слова не зайві: я знаю свої почуття, і мені відразно навіть думати про заміжжя. Ніхто мене не візьме з кохання, а я сама не хочу, щоб за мною упадали тільки задля грошей. Я не хочу жити з сторонньою людиною — нечулим чужаком, геть відмінним від мене, — я хочу жити з рідними: з тими, з ким у мене спільні почуття й думки. Скажіть ще раз, що будете моїм братом; коли ви промовили ці слова, я відчула незвичайне щастя, скажіть їх знову, якщо можете, скажіть щиро.

— Гадаю, що можу. Я завжди любив своїх сестер і знаю, на чому ґрунтується моя любов — на повазі до їхніх гарних якостей та захопленні їхніми здібностями. У вас теж є свої переконання й здоровий глузд, ваші смаки й звички подібні до уподобань Діани та Мері, ваша присутність завжди мені бажана, у вашій розмові я вже від якогось часу знаходжу втіху і підтримку. Тож я почуваю, що й природно й легко знайду в моєму серці місце для вас — своєї третьої й наймолодшої сестри.

— Дякую вам; цього на сьогодні для мене досить. А тепер краще йдіть додому: якщо ви побудете трохи, ви десь знов роздратуєте мене якимось сумнівом чи ваганням.

— А як же школа, міс Ейр? Тепер, мабуть, її доведеться закрити?

— Ні. Я лишусь у ній вчителькою, поки ви знайдете мені заміну.

Сент Джон усміхнувся, схвалюючи моє рішення, ми потисли одне одному руки, і він пішов.

Не буду розповідати детально, скільки мені довелося їх умовляти та які висувати доводи, щоб уладнати справу спадщини так, як мені хотілося. Справа виявилася дуже тяжкою, але я непохитно стояла на своєму, тож мої двоюрідні брат і сестри врешті пересвідчились, що я дійсно твердо поклала собі поділити спадщину на чотири рівні частини, і в глибині душі відчули справедливість наміру, а надто ще, мабуть, усвідомили, що, бувши мною, вчинили б достоту так само; отже, вони таки згодились передати справу до третейського суду. Суддями обрано містера Олівера та одного досвідченого юриста. Обидва висловились на мою користь, і я досягла своєї мети.

Підготовлено належні папери про передачу спадщини: Сент Джон, Діана, Мері і я одержали достатні засоби до існування.

РОЗДІЛ XXXIV

Всю справу остаточне полагоджено десь аж перед Різдвом; наближалися святкові дні.

Я зачинила Мортонську школу, подбавши про те, щоб прощання не обійшлося без

подарунків. Достаток робить так само щедрою руку, як і серце: давати щось, коли сама одержала багато, — це випустити на волю розбурхані почуття. Я вже давно з радістю помічала, що декотрі з моїх учениць люблять мене, і коли ми прощались, це підтвердилось іще дужче: нони виказували свою любов просто й щиро. Мене тішила думка, що я посіла певне місце в їхніх нелукавих серцях. Я їм пообіцяла обов'язково навідуватись щотижня до школи і вчити їх цілу годину. Містер Ріверс прийшов, щойно я відпустила всіх школярок, — їх було вже шістдесят душ, — і, замкнувши двері, стояла з ключем в руці, обмінюючись особливо теплими прощальними словами з кількома моїми найкращими ученицями, чемними, статечними, скромними й розумними дівчатами, яких тільки можна було зустріти серед англійського селянства. Це багато про що говорить; адже, зрештою, англійські селяни освіченіші, культурніші й виявляють більше самоповаги від інших селян в Європі. Пізніше мені випадало зустрічати і французьких, і німецьких селянок, і от найкращі з-посеред них здавалися мені неосвіченими, невихованими й дурнуватими проти моїх мортонських учениць.

— Вам не здається, що ви винагороджені за ці місяці напруженої праці? — спитав містер Ріверс, коли вони пішли. — Хіба ви не раді, що справді дали користь молодому поколінню?

— Безперечно, рада.

— А ви попрацювали лише кілька місяців. Хіба не добре було б прожити так все своє життя, присвятивши його справі вдосконалення своїх ближніх?

— Так, — відповіла я. — Тільки ж я б не змогла присвятити себе цілком цій справі. Я хочу розвивати й свої здібності, а не тільки чужі. Тепер я до цього візьмуся. Не нагадуйте мені більше про школу; з цим уже скінчено, тепер я буду святкувати. Його обличчя споважніло.

— В чім річ? Що у вас за раптова забаганка? Що ви надумали?

— Діяти, і то якомога енергійніше. Насамперед прошу вас відпустити Анну і взяти собі якусь іншу служницю.

— Вона вам потрібна?

— Так, я хочу забрати її з собою до Мургауса. Діана і Мері будуть удома десь за тиждень, і я мушу перед їхнім приїздом дати скрізь лад.

— Ага. Бо я думав, що ви налаштувались у якусь мандрівку. Це вже краще — я відпущу Анну.

— Скажіть їй, щоб вона була готова завтра. Ось ключ від школи. Ключа від свого помешкання я вам поверну вранці.

Сент Джон узяв ключа.

— Ви дуже радо його віддаєте, — сказав він. — Мені не зовсім зрозуміла ваша веселість: я не бачу, яку справу ви собі обираєте замість тієї, що залишили. Яку мету, яке діло визначаєте собі в житті, до чого вас штовхатиме шанолюбство?

— Моєю найпершою метою буде ґрунтовно (розумієте всю вагу цього слова?), ґрунтовно прибрати Мургаус від горище аж до льоху, другою — намастити його воском, оливою та доти натирати ганчірками, поки все знов заблищить, як нове, третьою — розташувати з математичною точністю кожен стілець, стіл, килим, ліжко; потім я розділю навпіл ваші запаси вугілля й торфу, добре напаливши в кожній кімнаті, і, врешті, цілісінькі два дні перед тим, як мають приїхати ваші сестри, ми з Анною будемо збивати яйця, перебирати родзинки, товкти коріння, робити різдвяне печиво, готувати начинку до пирогів, та ще виконувати інші кулінарні обряди, що їх такі невтаємничені, як ви, не второпають, хоч скільки їм розповідай. Одне слово, моя мета — приготувати все якнайкраще до наступного четверга — дня приїзду Діани та Мері; моє найамбітніше бажання — прийняти їх так, щоб ця зустріч стала взірцем зустрічей. Сент Джон ледь помітно всміхнувся, але й далі здавався невдоволеним.