Егоїст

— Костя, ти переді мною в боргу. Я врятував тобі життя.

— Чорт! — вилаявся той.

Липинський знав, що Морозов не любить згадувати той випадок студентського життя, коли в гуртожитку зібралися хлопці, причетні до випуску націоналістичної підпільної газетки, яка, за іронією долі, мала назву «Українська правда», зібралися і мало не вбили «стукача» Морозова. Вони б його таки вбили, якби випадково у гуртожитку не опинився зі своїми комсомольськими обов'язками Георгій. Він не знав, за що б'ють Морозова, однак ситуація «всі на одного» змусила його втрутитися... Він схопив руку свого п'яного однокурсника, в якій той тримав мисливський ніж. Ситуація була серйозною. Одного могли убити, інших — посадити. Після бійки Липинський примусив усіх зібратися в гуртожитській кімнатці і розібратися в тому, що сталося. Після кількох додаткових пляшок «шмурдяка» вирішили, що Морозов піде куди слід і забере свої свідчення. В міліцію на однокурсників заявляти не буде. Наївно було б думати, що цим усе скінчиться. Звичайно, хлопців виключили з комсомолу і з університету. Однак Морозов лишився живим. Завдяки Георгію. Липинський ніколи не зловживав цим. Нарешті випала нагода, коли Морозов міг відплатити йому тим же.

... Вони зустрілися ніби випадково, у Музеї українського образотворчого мистецтва. Липинський знайшов Морозова у залі Пимоненка. Полотна українського художника настроювали на мирний лад. Георгій любив цей зал. У ньому відчувався настрій української ізольованості від зовнішнього світу. Художник неначе абстрагувався від бруду і зосередився на своєму світі. Він не хотів бачити ганьбу, страх, приниження. Він бачив тепло, світло, любов.

Дивно, що Морозов вибрав цей етнографічний зал. Це було не схоже на нього. Хоча... Може, несвідомо, інстинктивно він хотів цим щось продемонструвати?

Вони стояли навпроти полотна з теплим українським пейзажем і мовчали.

— Мені потрібні всі файли, що стосуються націонал-анархістів, — сказав Георгій тихо. — І щоб у вас нічого не лишилося. Ані слова!

Костянтин покрутив пальцем біля скроні, перебіг до іншої картини.

Липинський підійшов до Морозова ще раз, напружено вдивляючись в обличчя усміхненої жінки на картині.

— Півмільйона доларів тебе чекають на Кіпрі, — прошепотів Георгій.

Костянтин стояв незворушно і роздивлявся полотно Пимоненка. Він про щось напружено думав. Георгій не підганяв його.

Морозов мовчки обернувся і пішов геть. Липинський дивився йому вслід. Його повільна і ніби стареча хода нагадувала передсмертне похитування Османова. Від цієї думки Липинський здригнувся.

Зненацька Морозов обернувся, подивився уважно на Георгія і, трохи повагавшись, повільно підійшов до нього. — Я — сволота, — сказав він. — Я остання сволота. Георгій намагався зрозуміти, про що йдеться. Але боявся

поворухнутися, щоб не «сполохати» Морозова. Зараз повинна надійти дуже важлива інформація. Георгія пронизав холод аж до самих кісток.

Морозов підійшов упритул до Георгія і шепнув йому на вухо:

— Це не наші. Це сусіди. Зрозумів?

Липинський не зорієнтувався, про що йдеться. Він нічого не розумів. На мить йому здалося, що Костя марить. Немов на підтвердження його здогадів, той розвернувся і безшумно зник.

Липинський завмер на місці. Він уперся поглядом в темну пляму на полотні «Перед грозою» і гарячково думав:

«Я самогубець. Я типовий самогубець! Навіщо мені все це? Навіщо? При чому тут я до анархістських ігор? Вони уявили себе Творцями, не знаючи анітрохи, що реально відбувається... Чому я повинен їх захищати? Чому я повинен ризикувати заради них своєю репутацією? Своєю кар'єрою? Своїм життям врешті-решт! Морозов може стерти мене на порох. У нього всі козирі в руках. Він може закопати мене живцем. І я навіть не писну. Дурень я, що вв'язався в цю історію! Дурень, що запропонував йому гроші... Тим більше, що йому здійснити те, що я попросив, неможливо. По-перше, це не його відділ. По-друге, зараз все комп'ютеризоване... І хоч Морозов — професійний хакер, інформація може існувати не тільки на хард-дисках, а ще й на дискетах. Чи зможе він це все викрасти або знищити? За такі гроші... По-третє, цілком можливо, що націонал-анархістів вичислили не українські служби... Бо що це за натяки на сусідів? Костя недаремно бив себе на першій їхній зустрічі в груди, намагаючись переконати, що він вірний син України. Він таки, напевне, вірний син, однак не України... Куди я вліз? У що я вляпався?»

Липинський гарячково розмірковував. Смерть трьох членів угруповання націонал-анархістів в один день не випадкова. Все відпрацьовано до дрібниць. Все продумано до найменших психологічних деталей. Організація, обезголовлена, енергетика знеструмлена... Все передбачено наперед, причому здійснено дуже професійно. Вилучено двох ключових осіб — Осман-огли і Професора. Але при чому тут Студент? Студент також «при чому». Він — фігура символічна. Андрій Браницький був улюбленцем... Зроблено не по-українськи чітко і логічно...

Якщо націонал-анархістів і справді переслідують неукраїнці з кількасотлітньою традицією «сискної» роботи, то справи набагато серйозніші. Отже, націонал-анархістів вважають небезпечними. Настільки небезпечними, що бажають радше їх знищити, аніж дати їм реалізувати свої чорні плани щодо «чорного списку», в якому Георгій бачив такі імена, від яких у нього хололо на серці...

Липинський здригнувся від того, що йому поклала на плече руку співробітниця Музею.

— З вами все гаразд? — стурбовано спитала вона.

— Так... — розгубився він.

— Ми вже закриваємося...

— Зрозумів...

Парламентське життя несподівано втратило для Георгія будь-який інтерес. На допотопний політичний програвач поставили стару платівку під назвою «Тимчасовий уряд». Українська влада затіяла улюблену українську народну забаву — дерибан. Дерибан відбувається в незалежній Україні регулярно — щопівроку. Розподіл комітетів, так званий конкурс на посади керівних посад в Адміністрації Президента, зміна уряду. Коли б не ці пристрасті по-українськи, то присутність влади в Україні взагалі не мала б ніякого сенсу, бо в країні по суті більше нічого не відбувається.

Здобичницька діяльність козаків у Дикому полі попервах була основною. Власне, українці й досі б сиділи на своїх призьбах, лузаючи насіння або співаючи, так би і не вийшли в Дике поле, якби не вона: фантастична можливість здійснювати цю захоплюючу процедуру. Диким полем проходили торгові каравани, блукали кочівники, які щойно пограбували караван... Пізніше здобичництво набуло більш цивілізованих рис: величезні військові трофеї, які за кілька років фантастично збагатили козацьке військо, що засвідчив козацький літописець Самійло Велично, продовжували бути приємним набутком у ході доволі незрозумілої як для рядового козака метушні, яку пізніше назвали національно-визвольною боротьбою українського народу. Ще пізніше, у добу Гетьманщини, здобичництво набуло нової форми — політичної. Дерибан всередині старшинської еліти мав цілком конкретні паралелі з сьогоднішньою дійсністю: рівень посади прямо пропорційний «вольностям», які отримує її власник.

Треба визнати, що колись в Україні все було чесніше: здобич ділили по заслугах. А тепер ситуація кардинально змінилася: внаслідок внутрідержавних маніпуляцій і незаконної авторитарності гаранта влада в Україні опинилася в руках тих, хто програв на виборах, тобто непрофесіо-налів, і тих, кого народ не поважає.

Георгій спостерігав за колегами, які самовіддано грали у «більшовицько-меншовицькому» спектаклі під назвою «Козаки-розбійники», і ніяк не міг збагнути: що відбувається? Навіщо увесь цей цирк? Чого вони всі домагаються? Все одно буде «руїна». П'ятнадцять років як мінімум, за прогнозами Османа Османова, покійного Осман-огли...

Липинський був на похоронах. Османа поховали тихо, без помпи, за мусульманським звичаєм — без жінок. Ті, хто йому завдячував перебуванням на вищих сходинках ієрархії, не спромоглися прийти. Може, це й добре. Він би й сам цього не хотів. Якщо вже він оголосив таємну війну українським і сусіднім можновладцям, їх «гавкунам» і фінансистам, то він точно не хотів би їх бачити на своєму похороні. Георгій розглядав присутніх. Неважко було «вирахувати» представників спецслужб. Вони явно не вписувалися ні в мусульманський обряд, ані в політично-бізнесовий бомонд, який, попри все, поважав старого «Монстра», і прийшов провести його в останню путь. Справжні, а не декоративні, «тузи» української політики і бізнесу цінували Осман-огли, хоча в новітній історії України його ім'я не згадуватиметься, хіба що... Хіба що хтось захоче написати історію однієї підпільної організації, дуже української, дуже радикальної і дуже елітної, яку очолював далеко не українець...