Егоїст

— За іронією долі зш має прізвище Граб'янка... Георгій підхопився з дивана. Він нервував.

— Хто це підбирав вашу групу за прізвищами? Хто цим займався?

— Я, — спокійно відповіла Євдокія. її голос нагадував тон Снігової Королеви.

Єва продовжувала:

— Якби нашу організацію підкріпити двома-трьома такими, як ти, ми могли б скласти гідну противагу масонській ложі Святого Станіслава, куди входять ті, хто вважає себе елітою, — вона хрипко засміялася, — українською елітою...

Георгій задихався. Вона знала те, що знає не кожен політик в Україні. Він закричав на Євдокію:

— Невже ти не розумієш, що українська еліта — це міф? Українці — сільська нація, яка ненавиділа тих, хто виділявся із загальної маси. В нас не було королів, царів, лордів, баронів і графів! А князі були не українцями. Розумієш — не-у-кра-їн-ця-ми! Вишневецькі, Браницькі і... хто там іще! А гетьмани, тобто ті, хто себе називав ними, — це в основному звичайні сільські хлопці, які виявилися прудкішими і хитрішими від інших звичайних сільських хлопців і зробилися «панами з Іванів»... Невже ти цього не усвідомлюєш? А як тільки хтось виривався із своєї сільської хатини на світ божий, то вже на-зав-жди відривався від неї і починав вкладати усі свої таланти і* природжену інтелектуальність в розбудову чужих держав. А тут, на цій землі, завжди правили чужі! Розумієш — чужі: росіяни, поляки, австріяки, молдавани, євреї — чу-жі! І так буде завжди в цій задрипаній Україні! Завжди!

Євдокія стояла приголомшена. Вона наблизилася до нього впритул і прошипіла йому в обличчя:

— Ми повинні воскреснути... Воскреснути з мертвих... Ми — це справжня українська еліта! Ми завжди були! Ми є! І ми будемо завжди! Навіть працюючи на чужі держави, все одно ми залишалися українською елітою! Ми повинні стати господарями на своїй землі... Чуєш? Ми, а не вони! Не чужинці, що порядкують на нашій землі, не безпорадні селюки, а ми — розумієш? Ми!

Липинський різко розвернувся і рушив до себе в кабінет, однак згадав, що там робить уроки малий Георгій. Тоді він повернув до спальні, однак запах Євдокії прогнав його звідти. Йому не лишалось нічого іншого, як піти на кухню...

Голова була порожня. Він увесь був немов випотрошений. Ні нутрощів, ні почуттів. Одна порожнеча.

Невідомо, скільки він так просидів, нічого не відчуваючи, нічого не думаючи.

До кухні зайшов малий Георгій. Він подивився на нього своїми сумними очима і попросив:

— Пограйте зі мною в шахи, будь-ласка! Георгій подивився на нього незрячим поглядом. Хлопчик повторив запитання. Георгій оговтався.

«У шахи? Зараз? У годину ночі? Які шахи? Після того, що трапилося? Що за безглуздя!»

Липинський, мов зазомбований поглядом хлопчика, безсило кивнув.

Узагалі він терпіти не міг грати в шахи із слабкими партнерами. Однак... Однак чомусь несподівано він пригадав себе в дитинстві. Його батько годинами просиджував в університетському парку за шахами, однак коли син підходив до нього з проханням зіграти партію, той роздратовано відмахувався.

Георгій не відмахнувся. Він запросив Євиного сина до столу і почав гру. Побачив, як світяться очі у хлопчика від того, що з ним дорослий грає в шахи на рівних, і сам почав оживати. Відчув, як у нього вливаються сили, якась свіжа

енергетика.,. Здавалося, зараз у світі не існує нічого важливішого, аніж ця гра в шахи з малим мовчазним хлопчиськом. Поволі його наповнювала безмежна радість і гордість за самого себе. Липинський відчув полегшення. Усе життя він носив у собі тягар батькової байдужості. А тепер, даруючи радість малому Георгію, він немов позбувався своїх дитячих комплексів. А від того, з якою синівською повагою його слухає хлопчик, Липинського сповнювала справжня чоловіча гордість. Це було щось нове для нього. Він сам захопився грою, довго не відпускаючи малого від себе.

Можливо, найбільше, що Липинський на цьому етапі історії України може зробити, — це навчити цього хлопчика гри, яка виховує логічне мислення і здатність продумувати маневр на кілька ходів наперед. Можливо, Георгію Ханенку це знадобиться в житті більше, аніж йому, Георгію Липинсь-кому.

Доки триватиме руїна? Поки не з'явиться новий хариз-матичнип лідер. Не варто недооцінювати роль особистості в історії. Вона є визначальною. Як його впізнати? Його відразу впізнають. Він прийде — красивий, розкутий, ерудований, веселий, з густим чубом та інтелігентним прізвищем. У нього буде чудове почуття гумору, суто українське почуття гумору, трохи крамольне і трохи «британське», тобто зрозуміле лише в українському контексті. У нього буде гарна посмішка — привітна. Він буде вільно володіти кількома європейськими мовами, зброєю, буде світським левом і одночасно глибоко віруючою людиною. Він виходитиме на телебачення — не роздратований і закомплексований, а усміхнений і відкритий, — і відверто вестиме мову зі своїм народом — легко і переконливо. В нього буде логічна і красива мова. І йому віритимуть. Він ніколи нікого не звинувачуватиме. І його не звинувачуватимуть. Він ніколи не брехатиме, і йому не брехатимуть. Він ніколи не оточуватиме себе такими ж улесливими і такими ж продажними фаворитами. Фаворитом у країні буде тільки він. Його любитимуть і поважатимуть — не тільки вдома, а й за кордоном. Тільки він примусить світ поважати Україну, а не обтирати об неї ноги, як об килимок, що лежить при вході до Росії. Він не сіятиме ненависть. Він сіятиме любов. Він ніколи не вагатиметься. Його рішення будуть блискавичні й точні. Він знатиме, як підняти з колін Україну. І він її підніме...

Георгій приїхав о пів на восьму до офісу своєї адвокатської фірми «Липинський і К». Тут уже було повно народу. Всі прикрашали офіс квітами, транспарантами, готуючись до приходу Таміли і Віктора на роботу. Учора вони одружилися, а сьогодні весь колектив вітає їх. Він собі уявив, як його вітатимуть співробітники, коли він одружиться з Євдокією.

Липинський був задоволений фірмою. Всі працювали на її відродження, неначе йшлося про їхню особисту справу. Так приємно було усвідомлювати, що його шанують, що його люблять.

Георгій сів у своєму кабінеті і під ранкову каву, вправно зварену Іриною Марківною, став проглядати по інтернету новини.

Несподівано він наштовхнувся на знайому назву. Банк «Вікторія». Банк «Вікторія»... Цієї ночі убито президента банку, народного депутата Анатолія Голікова. Стоп. Його щось насторожило. Звичайно, Голікова він знав особисто — вічно спітнілого, у м'ятому піджаку, що ніколи не був зшитий по ньому, з гидкими бородавками на обличчі, однак... Однак Георгія тривожило не це. Його насторожило інше — він не здивувався, що того вбито. А не здивувався тому... — Липинський напружив пам'ять. — Тому, що це ім'я було випадково або ж «випадково» названо на одній із зустрічей націонал-анархістів.

У повідомленні інтернет-видання йшлося про те, що Голікову, можливо, єдиному в нашій країні — країні карликової банківської справи — дозволялося провертати просто фантастичні банківські операції. І все завдяки тому ж таки чиннику «фаворитства», прихильністю верховної влади через потужну фінансову підтримку на президентських виборах.

Георгій дивився на екран комп'ютера незрячим поглядом, а сам гарячково розмірковував. Це збіг чи його націонал-анархісти і справді мають до цього стосунок? Здається, прізвище Голікова на їхньому засіданні назвав саме він, Липинський. Його спровокували на це. Георгій обстоював тезу про те, що своя держава, хай навіть і корумпована, все одно краща від не своєї, навіть некорумпованої. Тоді Професор висміяв недавній виступ Георгія в прямому ефірі на Українській службі ВВС, де він палко засуджував корупцію в Україні. Всі присутні тоді розсміялися. Тепер Георгій, аналізуючи ситуацію, зрозумів, що сміх той був штучний. Його хотіли спровокувати. І він піддався на їхній гачок. Він сказав, що деяких корупцюнерів, колишніх і нинішніх, — Голікова, Самчука, Лазоренка — вважає особистими ворогами, оскільки вони завдали великого зла Україні. Сміх у кімнаті стих. Професор перевів розмову на іншу тему.

«Що діється? Я відчуваю себе співучасником убивства... Хоча таким самим співучасником може вважати себе кожен громадянин України, який, як і Георгій, також ненавидів Голікова. Звичайно, якщо це зробили націонал-анархісти... А де докази? Доказів немає. Але все-таки... Якщо це зробили вони, то... чи не за його незумисною підказкою?.. Дургиця! Вони самі чудово знають ситуацію в Україні і те, хто з фаворитів-мільйонерів має найбрудніші лапи. Це знає кожен школяр... Але все-таки... Що мене муляє?»