Ексгумація міста

У МЕНЕ ВСЕ Є, І МЕНІ НІЧОГО ЗА ЦЕ НЕ БУДЕ

«Дивовижну будову має урбаністична людина, і топографічні її вчинки не менш дивовижні, - думала Ліка (іa href=http://www.lіka.com.ua target=_blank«LіKa»/a/і), намагаючись збалан сува ти зовнішній гуркіт з внутрішньою тишею.
– Але, з іншого боку, для них нічого дивного в цьому немає. Вони дуже швидко забули, яким не так вже й давно було їхнє Місто і яким було Мертве Місто - «місто у місті»; а он ті школя рики біля дверей взагалі можуть і не знати про нього… маленькі майбутні пращури мутантів з неприродно розвиненими від натискання кнопок великими пальцями рук… може у наступних поколінь тільки й лишиться, що один великий палець для натискання різноманітним кнопок, колупання в зубах і для вказування на щось…» Ліка знову згадала посмертний топографічний відбиток Мертвого Міста (href=http://www.deadtown.com.ua target=_ blank«Мертве Місто»/a/і), схожий на електронну плату якогось архаїчного запилюженого своєю величчю пристрою - архаїчного для тих місць, звідки вона повернулася і про які нічого не пам’ятала, крім подразливого відчуття чогось заїбало мій шедевр безладдя дідусь Барроуз, «Голий сніданок» чужого, бездоганного і неосяжного. Буває так, що плід помирає й усихає в жінці - організм, щоби уникнути зараження, муміфікує його. Так сталося і з Містом, в якому Ліка народилася, жила, яким жила, яке носила в собі, і тепер зрозуміла, що воно перетворилося на мумію прекрасного плоду в бурштиновому узварі її тіла, її душі, уподібненому кольором й запахом до вод, що омивали, текли вздовж і крізь її Місто. Глухий біль, схожий на все осяжний похмільний сором, тицькався тупими ку тами в серце, в мозок, в печінку, стискав нудотно своїми пружними моцаками світле яблуко сонячного сплетіння, навалювався і огортав, і чавив ззовні настирливим почуттям гіперсамотньої безвиході, бо таким болем, як і докорами і душевними муками похмілля, неможливо з кимось поділитися.

Пухкі хмари, немов у повільному водокруті, ходять колом попід віями і повіками темного небесного ока, в якому жевріють іскри зірок - як життя нічних комах. У Нього (єдиного, хто чув це Місто, як жоден з паршивих українських інтелектуалів, серед яких заведено презирливе до Нього ставлення) - у Нього кровообіг починався у брудних судинах травневих потоків зливи на Узвозі. Його нерви вросли у брук, і легенями - поміж написаних морфіновим розчином й контролями рядків - ходили буйні хащі на схилах. Його серце билося в дзвінниці Хрестовоздвиженської, й підліткові нічні полюції заливали гірким конопляним молоком і гречаним медом повного місяцю Лису гору і Татарський цвинтар… Але містика Його Міста вичовгалася мільйонами ніг очманілих прибульців з мальовничих периферій, бо ж - «сталіца»… чого вони тут шукали, припадаючи ненажерливими карієсними пащами до джерел гіркого відьомського молока (що має спільну з нічними полюціями природу) - молока, змі шаного з кров’ю потрощених будинків, з цегляним пилом і пилком конопель; гризучи у звіриній нестямі м’які розсмоктані пипки Матері (Матері Гарадов Рускіх)?! Шлейфа Великої Американської Мрії? Вони би і його також роздерли би на шмаття, але ж - роздерли мантію смарагдового Андрогіна, випили, вичерпали генетично загрубілими долоня ми з обкусаними нігтями магію Батька і Матері в особі Неповторного Міста - Мертвого Міста…

«Піздєц всім сподіванням!»…

Крізь усю цю тотальну мляву маячню, проти якої модернізоване тіло чулося цілковито безпорадним, Ліка не встигла відреагувати на блискавичне завору шення, що промайнуло вагоном метро від дверей до дверей - тільки побачивши обурені й наля кані обличчя розштовханих брутально пасажи рів і шкіряну спину останнього з вибігаючих «заворушників», на мить включилася вдовколишнє. Її також міцно штовхонули - аж крутонуло тілом і збовтало останні нашарування думок, - включилася вона вже коли автоматично підводилася з колін монументального добродія (той від несподіванки лише й встиг, що притиснути до грудей газету з напіврозв’язаним кросвордом, а гелеву ручку непоправно упустив).

– Вибачте, - промимрила Ліка, хапаючись за ручник і відчуваючи, як з дратівливим шурхотом молекул її знову обліплюють люди, притираючись в тісному просторі вагону, аби знову утворити щільну масу, так несподівано знагла зруйновану цим вочевидь по-американському бойовицьким викидом. Ліка вирішила покинути це зосередженопараноїдальне скупчення і почала проштовхуватися до виходу.

Електронний годинник показував 12:12:12,.. 13,.. 14,.. 15,.. і Ліка машинально, за давньою дитячою звичкою, загадала бажання. Бажання це за своєю поквапливою і пожадливою розмаїтістю (поки не добігла хвилина) охоплювало купу різних виразних і невиразних бажань (скільки разів вона казала собі, що треба загадувати щось одне, реальне, конкретне і здійсненне!), і в кінцевому підсумку зводилося до чогось на кшталт «щоб у мене все було, і мені за це нічого не було».

Ескалатор з упертістю мурахи тяг Ліку нагору.

Ліка ворушила в кишені монети, ключі, камінці, крихітну гілочку з чотирма шишечками, одна з яких вже відвалилася, пісок забивався під нігті, і це дратувало…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: кефіру в поліетиленових паке тах, коли треба зрізати кутик ножицями… Я НЕ ЛЮ БЛЮ: тупих ножів, алюмінієвих та пластмасо вих столових приборів і посуду, масивного криштале вого посуду жлобсько-помпезної архітектури - «окраси креденсів та святкового столу», штучних квітів, килимів на стінах… Я ЛЮБЛЮ: Л І Т О… Я НЕ ЛЮ БЛЮ: поганої чутності у телефонних розмовах… Я ЛЮБЛЮ: коли на дворі дощ, а на колінах воркотить кішка… Я НЕ ЛЮБЛЮ: газети замість туалетного паперу… Я ЛЮБЛЮ: зручний одяг, про який одразу забуваєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: засобів масової інформації… Я ЛЮБЛЮ: поцілунки за вухом, вздовж хребта, в долоні, зап’ястя, внутрішній згин ліктю, між грудьми, у кутиках вуст… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли вітер наліплює волосся до помади на губах, а на фарбовані вії падає сніг чи дощ… Я ЛЮБЛЮ: нічого не робити… Я НЕ

ЛЮБЛЮ: черствого хліба і замерзлого масла… Я ЛЮБЛЮ: сидіти біля багаття… Я НЕ ЛЮБЛЮ: втрати контролю над дозою алкоголю… Я ЛЮБЛЮ: одужувати після хвороби (запах апельсинів - це не запах дитинства і зимових свят, це запах лікарні)…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: презервативів і взагалі всіх цих протизаплідних засобів, а надто - «вистрибування»… Я ЛЮБЛЮ: дощ, зливу, прибій, травень…

Я ЛЮБЛЮ: закурювати під каву після тривалої перерви і на ситий шлунок… Я НЕ ЛЮБЛЮ: чоловіків, які говорять лише про себе, роботу і секс (звісно, знову-таки крізь призму «себе-коханого») і вважають за краще взяти тобі обід і коньяк ніж подарувати квіти… Я ЛЮБЛЮ: тишу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: перебувати на одній території з батьками… Я ЛЮБЛЮ: збіг музики з нюансами настрою… Я НЕ ЛЮБЛЮ: цькувати себе всім, що «треба зробити» під час творчої кризи та маніакально-депресивного авітамінозу… Я ЛЮБЛЮ: несподіваний перегляд хорошого кіно… Я НЕ ЛЮБЛЮ: не надто бажаного і не надто цікавого товариства, коли тягне до спілкування і якихось дій, бодай «сходити на каву»…

Я ЛЮБЛЮ: довго спати і прокидатися поруч з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: розмов про жіночу долю, про фемінізм, статевий расизм etc… Я ЛЮБЛЮ: порожні трамваї та метро пізно ввечері… Я НЕ ЛЮБЛЮ: себе з бодуна… Я ЛЮБЛЮ: гуляти Містом самій чи з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: громадського транспорту… Я ЛЮБЛЮ: сидіти на репетиціях «Королівських Zaйців»… Я НЕ ЛЮБЛЮ: совкових кулькових ручок з масним синім чорнилом… Я ЛЮБЛЮ: гроші… Я НЕ ЛЮБЛЮ: безплідних мрій і безплідного чекання, що відбирають стільки здорової снаги… Я ЛЮБЛЮ: коли навалюється «натхнен99 ня» і не відпускає, поки не виплетеш (не зробиш з якогось раптового мотлоху, мушель, шкіряних шворок, коліщаток годинникового механізму чи бодай інших несподіваних дитячих скарбів) фінічку, або щось не напишеш чи намалюєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: ґвалтівного пробудження рано вранці (не в сексуальному, а в побутово - дієвому сенсі)… Я ЛЮБЛЮ: курити траву з «однохвильцями»… Я НЕ ЛЮБЛЮ: солодких яблук зимових сортів, вареної цибулі, вареного буряка, вареного жиру, кип’яченого молока (а надто - пінки), солодких газованих напоїв кольору рідкого лайна… Я ЛЮБЛЮ: коли руки пахнуть свіжою сирою рибою, чи м’ясним фаршем, чи будь-якими харчами під час приготування їжі, і ще трохи - опісля… Я НЕ ЛЮБЛЮ: смороду лайна в туалеті після знайомої людини… Я ЛЮБЛЮ: коли проблеми вирішуються самі собою з плином часу…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли у жмені дріб’язку не вистачає кількох копійок до потрібної суми і доводиться витягати паперову купюру (з якої ще на здачу додадуть монет)… а більш за все - п’ятикопієчні монети… Я ЛЮБЛЮ: коли на Сходах розквітає бузина і в її гущавині вовтузяться синички й горобці, і сонце просвічує крізь листя, заливаючи тіні густим карамельним хризопразом… коли клен ще тільки квітне і не має листя, й усюди лежать тополині сережки, і ще пізно ввечері до цього домішується запах смаженої цибулі з чийогось вікна… Я НЕ ЛЮБЛЮ: відсутність води… Я ЛЮБЛЮ: коли чогось дуже кортить - якихось нормальних людських побутових дрібниць, наприклад свіжого огірка, чи кави-глясе, чи пройтися саме тим провулком…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: гуляти Містом зі знайомими та «колєжанками»… Я ЛЮБЛЮ: ходити босоніж… Я НЕ ЛЮБЛЮ: курити траву з «лівими»… Я ЛЮБЛЮ: не думати: «Я зараз скінчу» безпосередньо пе ред тим, як скінчити… Я НЕ ЛЮБЛЮ: думати: «Я зараз скінчу» безпосередньо перед тим, як скінчити… Я ЛЮБЛЮ: не думати під час любощів взагалі… (один знайомий фотограф: «коли я помітив, що кохаючись з нею, я уважно розглядаю репродукцію на стіні, я зрозумів, що час покласти стосункам край…) Я НЕ ЛЮБЛЮ: взагалі думати під час любощів…

Я ЛЮБЛЮ: танцювати… і танцювати в уяві, і дивитися, як танцюють професійні непрофесіонали самбу - румбу - мамбу - твіст - шейк - брейк - степ - бостон - чарльстон - рок-н-рол (живий, а не так званий «спортивний) - танго (приміром, як це робить Катрін Деньов зі своєю дочкою у фільмі «Індокитай») - бугі - реггей - просто - рухи… Я НЕ ЛЮБЛЮ: думати про гроші (Є слова, які в різних мовах (скажімо, банально доступних Ліці Englіsh, українській та русском) дуже чітко передають його значення, як у слові гикавка (hіccups, икота) всі три слова наслідують звук, що цілком опановує людину під час гикання. Так само і гроші: в українській звучать як тріск пачки банкнот, що витікають з-під пальця пружним віялом, мов гральні карти, прилипають одна до одної, - гррр… - і останні приходять у спокій, загнута пачка знову розпрямлюється - шшш-ші…; в російській звучать як дзвін важких старовинних бронзових монет з обтертими боками - день!ги!-день!-ги!-день!-ги!; в англійській - зі вкрадливою пихатою ніжністю ситого хижака, зі звуком, який супроводжує витягування пухкого гаманця «еле ган тним як вампір» паном при розрахунку за каву і тринадцятирічну повію (таким же жестом і звуком цей пан супроводжує витягування з розщеплених штанів набряклого прутня перед ротиком оплаченої німфетки (і money звучать як мінєт); зі звуком і жестом закурювання, коли плавко клацає п’єзозапальничка; money звучать як «Honey!» з вуст чарівної юної міщанки, яка з викличною сором’язливістю тулиться до свого чоловіка у перші хвилини весільної подорожі на борту лайнера «Титанік» (money!); як репетир антикварного прадідівського кишенькового годинника на ланцюжку, що цибулиною ховається у цього чоловіка біля серця (tіme іs money…) Я ЛЮБЛЮ: купувати нові книжки, старі фільми, нові музичні диски, старі касети й платівки… Я НЕ ЛЮБЛЮ: класичного балету… Я ЛЮБЛЮ: облизувати крижинки, і стиглі фрукти, і… перш ніж розсмоктати, з’їсти, проковтнути…

Цей нескінченний список рефлексій міг би тривати набагато довше за той час, який знадобився на переживання всіх приємних і неприємних ситуацій, більшість з яких (особливо приємних) годі й пригадати… але Ліка вже минала скляні шлюзи.

Опинившись серед розпорошеного автами со няч ного сяйва, Ліка і другу руку опустила в належну до неї кишеню… і ще якусь мить перебувала у щасливій прострації просторового кретина… адже фізичні відчуття завжди випереджують розумову інтерпретацію (на час пересування сиг налу)… а розумова інтерпретація майже завжди випереджає рефлекторну реакцію - шок… це звучить парадоксально, але так є - у великих містах, серед переобтяжених невпинним процесом мислення сучасних урбанізованих людей… їхні рефлекси перетворилися на розумові штампи: вони знають, що за певних обставин мають пережити, скажімо, шок… себто відреагувати належним чином… одним словом, рука Ліки не змогла пролізти до кишені, бо кишеню заповнювала пружна пачка банкнот… немає серед сучасних людей такої, яка б навпомацки не розпізнала гроші! (так, напевно, дитина за жодних обставин не переплутає шурхіт цукеркової обгортки з якимось іншим паперовим шурхотінням).