Ексгумація міста

Вітер дихав тихим дощем, гуляв коридорами, торкав штори…

Коли ВІН примчав, в будинку раптом зник електричний струм, а ВОНА сиділа на столі в чорній широкій сукні незвично коротковолоса, з незвично відкритою беззахисною шиєю…

ВІН виламав шмат цементної плоті балкона - не навмисне, але ЇЙ здалося, що зараз все довкола почне тріскати і валитися, як від землетрусу. І тоді, поки ВОНА вгамовувала опіки поцілунків на тілі і безтямно дивилася на зачинені двері, поновився струм - засичав на електричній плиті чайник, ВІН в очікуванні ліфту писав цигаркою на стіні UNDERST(тут, мабуть, затягнувся і струсив попіл)AND? … і цигарка ще якийсь час дотлівала самотньо на підлозі, а ВОНА так і не побачила, як ВІН вийшов з під’їзду…

Коли сомнамбулічно повернулася з балкона до кухні, помітила ніж на підлозі. Ніж сам вискочив зі склянки з виделками, ледь ВОНА її торкнулася й, описавши дугу, хижо увіп’явся лезом в підлогу поміж пальців лівої ноги, і так стирчав ще якусь мить, аж тут пролунав дверний дзвоник… То був ВІН. Отже, ВІН був щойно тут, це не примарилося…

Тупо дивиться на ніж. ВОНА… … йде коридором, відчиняє одні двері, другий коридор минає боса, знов відчиняє двері й одразу бачить на стіні біля ліфта UNDERSTAND?

Зупиняється серце, знов вибухають притамовані опіки поцілунків, і - хрясь - одні двері за спиною, - гуп - другі, - ВОНА вибігає знову на балкон…

Але ВІН вже, мабуть, далеко.

____________________

Виймаю на ніч мушлі з волосся. Кладу у склянку, немов штучні щелепи. Дивлюся у каламутне від туману вікно…

Оболонь. Фонтан, який чомусь працює взимку.

Брудна крига - серед сміття, мов недолугі фігуристи, ковзають голуби, ворони, папуги… ні, горобці. Деякі купаються, мов качки. З крижаних нагромаджень на іржавих трубах б’є вода. На одному з кранів - суперінсталяція - вмерзлий в кригу поіржавілий металевий ящик під склотару - зсередини б’є цівка води.

Якийсь синій чоловік гарпуном виловлює зосереджено з цього сюрреалістичного басейну залізні ящики. Валуни оточують басейн, немов тороси. Довкола - Оболонь, блякле зимове сонце, базар…

Чому в Києві пиво взимку таке холодне, просто крижане, а влітку таке блювотно-тепле? Мало б бути навпаки. Іn beer we trust! Пиво - рідкий хліб, а хліб не мусить підпорядковуватися зовнішнім температурам.

У нього своя внутрішня температурна константа має бути… Висока поезія! Глибока унітазна філософія!

КЛІШЕ ЖАНРУ

Полиски вечірнього Міста на зливі Фонтану (якого вже нема) - схожі на кардіограму (в історії хвороби - передостання сторінка - перед висновком про смерть). І так незвично, що небо можна бачити лише вгорі - в кам’яній обручці, переплетеній малахітом дерев. Раніше Ліка ніколи не помічала, що центральний фонтан Міста має якусь звукову гармонію. Індустріальна еклектика, одноманітне шквар чання приборканої урбанізацією води, яка зветься «технічною водою», - з поодиноким кла цанням через нерівні проміжки часу. Це не заспо коює, зрозуміло. Але і не дратує. Років ще двапівтора тому будь-який вияв води вабив вібраціями воркотіння Ліку - їй хотілося вмочити хоч пальці, скупатися, принаймні побути поруч - подихати, послухати, роздивитися нехай і одноманітну гру води. Тепер вона могла присісти десь закурити, замислитися чи зачитатися і досить довго не помічати, що поруч є вода. Аж доки щось у ній не звер тало уваги на якийсь гомін, не схожий на гомін лю дей чи транспорту. Раніше Ліка також не звер тала уваги на кількість фотоспалахів, які миттєво відбивалися у воді: WOW! SAM - SUM - САМотній - СУМ - SІM-SІM - SAMSUNG - www. Down-Town - PSYCHO - Saturday…

Брудні східці Фонтану (канєшно, і пиво, і - нарешті - Gіtanes), печальне і відчужене вікендове Місто на тлі попелясто-рожевої яткової хмари поруч з кривим і недоречним місяцем - крізь завісу фонтану - мерехка стума - потроху оживають сплетені кишки світлових реклам…

Довелося-таки зізнатися собі, що від початку дня саме цю годину було вирахувано внутрішнім годинником задля когось з вродженим «синдромом таксиста». Просто побалакати з кимось незнайомим.

В принципі, байдуже якої статі, але ж просто жінка ніколи не підійде до незнайомої жінки, щоби познайомитися і просто поговорити. Після цього стало легше змиритися з тим, що всі вони так і ходитимуть по голові (переважно зграями), не помічатимуть, не підходитимуть поговорити, висітимуть одне одному на шиї, похитуючись в поцілунку…

– Можна попросити у Вас сигарету?

Рука звично-байдужим жестом машинально потяглася до сумки, очі сіпнулися вгору, і - не встигли щось розгледіти, - як раптом хтось грубо гаркнув:

– Ні! Не можна! Мені остогидли чоловіки, що шкуляють у мене цигарки, гроші, пиво, мізки, час, увагу, життя, - альфонси!

– Вибачте! Я обрав невірний спосіб знайомства.

Але годинника я у Вас не помітив, а запальнички може й не бути.

Чоловік закурював свою цигарку і з ледь помітною усмішкою в русявій бороді спокійно дивився в лице.

– Я не хочу з Вами знайомитися, бо правити теревені мені вже розхотілося, а з іншою метою я не знайомлюся.

– Гадаєте, на вулиці не можна зустріти нікого вартого? А про що ви хотіли поговорити?

– Просто потриндіти. Цього може бути вартий будь-хто. Але настрій пройшов. Вибачте за грубість.

– Будь ласка. Я сам винен.
– сказав чоловік і відійшов.

Зробилося спочатку порожньо, потім - вільно і гарно. А зрештою - зовсім огидно. І смішно, але не по-хорошому смішно. За якусь хвилину розмови встигло відчутно стемніти і довкола визрівали потроху каламутно-помаранчові ліхтарі.

СПІЛКУЙСЯ ВІЛЬНО - ЖИВИ МОБІЛЬНО!
– спалахнув навпроти напис на будинку з «Біг-Беном». Хрещатицький годинник пробамкав «Як тебе не любити, Києве мій» на честь восьмої години вечора. Містом оволоділа вечірня осінь.

Вкотре починалося життя з мертвої крапки - з нуля, з «місця без жалості». Нормальне кліше жанру «жіночий роман». …

__________________

Один старий і хитрий індіанець з племені Які (якого, між іншим, звали Дон Хуан) змусив одного молодого і нудного європейця сидіти у парку на лаві й чекати на Подію. І Подія та була Смерть. Начебто саме для молодого і нудного європейця (якого, між іншим, звали Карлос Арана), саме в цьому місці, саме у цей час конав на галявці мексиканський безпритульний, аби продемонструвати, як життя покидає людську оболонку.

Напевно це - видовище. Можливо, захопливе… А бу ває й так: одного ранку виходиш на балкон вішати вип рану білизну й очі втуплюються в труп. Чоловіка середнього віку. Зріст приблизно сто сімдесят сантиметрів. Худорлявий. Волосся чорне. Одягнений у коротку синю зимову куртку (розхристану й хрустко завмерлу дибки на грудях ніби від вибуху осклілої оболонки, що випускає душу на волю), картатий вовняний шарф, коричневі штани та чорні чоботи (витертий чорний капелюх зі штучного хутра валяється за кілька метрів теж МЕРТВИЙ).., в труп, що лежить горілиць на надпід’їздному дашку навпротної вісімнадцятиповерхівки…

На балконі стовбичить розгублений і очманілий від ранкового двадцятиградусного морозу міліціонер.

А з балконів усіх вісімнадцяти поверхів позвішувалися мовчазні обивателі. І дивляться вниз. Спостерігають, як нічого не відбувається з трупом. Спостерігають Втілення Гіпсовоі Незворушності.

Ніколи в житті не бачила нічого жаскішого за ту скам’янілу самотню оболонку - сміття сміттям… паскуднішого за тих спостерігачів. Може вони міркували, чому в трупа з рота не йде пара?