Експансія-I
Шрифт:
— Чоловіки, а особливо абати, ідеалізують жінок, — відповіла тоді Кріста. — Звичайнісінька хтива сучечка…
— Чи не занадто ти жорстока до нещасної француженки?
— Ні. Я зовсім не жорстока, — відповіла Кріста, встала й підійшла до плити, хоч на конфорках нічого не стояло, ні сковорідки з підсмаженими хрущиками, ні кавника, а вона все одно підійшла до плити, особливо виразно пригадав Роумен.
Бідолашна, подумав він, заборонивши собі чути ті слова, які ворушилися, немов біло-жовте голчасте каміння, з'являлися в ньому, важко припасовуючись одне до одного. Бідолашна, бідолашна, бідолашна, повторював він, аби тільки не почути того, чого він не хотів чути, бо знав, якого разючого болю завдадуть йому будь-які інші слова, крім цього, нескінченно повторюваного — «бідолашна». Стривай, сказав він собі. Пригадай, коли в неї змінилися очі вдруге? Це дуже важливо, ти мусиш згадати, звелів він собі, розуміючи, що хоче заглушити те,
Роумен купив у стюарда ще одну пляшку, але подумав, що пити більше не треба, машина стоїть на аеродромі Баррахас, він її залишив, як слід не запаркувавши на стоянці, бо поспішав на літак, і хоч у нього дипломатичний, номер, поліція не зупиняє дипломатів, але так було до того, поки він не наступив ногою на мурашник, тепер усе може змінитися, і цс буде за правилами, не треба дивуватись, якщо так буде, пошук правди завжди пов'язаний з життєвими незручностями, ти сам ішов на це, мабуть, усе-таки не зовсім розуміючи тоді, які це може викликати наслідки.
А ще раз у неї змінилися очі в наш перший день, згадав він, коли я сказав, що не жартував з швейцарським дипломатом Ауссемом, заявивши йому, що маю намір з нею одружитися. Ось коли в неї стали зовсім прозорі очі, неначе в них застигла весняна дощова вода; така була в них на фермі, в бочці, що стояла під ринвою між спальнею батьків і великою верандою, на якій влітку пили чай і вечеряли. Роумен часто дивився на відображення хмар у цій бочці, вони здавалися ще привабливіші в тій прозорій воді, якісь нереальні, неймовірно чисті, забарвлені в незвичайні кольори, немає таких у палітрі живописців, тому що барви — справа рук людських, а хмари — творіння неземне.
«Навіщо це тобі? — спитала його Кріста, коли вони повернулися додому вже майже на світанні. — Навіщо тобі одружуватись?»
«А я сам-один у ліжку дуже мерзну, — відповів він. — Економитиму на електриці, та й потім — ці матерчані грілки з пропущеними крізь них електродами часто псуються».
«Мене по-різному називали, — сказала вона тоді, — але грілкою поки ще жодного разу».
«Звикай, — сказав він, відчувши, як похололи пальці після її слів «мене називали», — людина легко звикає до неминучого».
«Це правильно, — відповіла вона, — ох, як це правильно».
І тоді, за мить перед тим, як вона вимкнула настільну лампу, він помітив, які в неї стали очі, але не міг роздивитися їх уважніше, бо вона примружилась, скрутилася калачиком, обняла його й спитала: «Ну як, тепло?»
Вона дуже сильна людина, подумав Роумен, і я не маю права її судити. Я можу заборонити їй повернутися до мене, можу викинути її з дому, коли вона приїде з Севільї, навіть можу вдарити, але я не маю права її судити, бо все, що з нею було, це наслідок війни, а не вона ж її придумала, їй нав'язали її, нема нічого жахливішого за невідворотність війни чи фашизму, коли люди все розуміють, але нічого не можуть вдіяти, щоб уникнути цього страшного грядущого, це як сон, коли ти лежиш на рейках, бачиш, як на тебе котиться паровоз, чуєш, як пече його наближення, розумієш, що треба тільки трошки посунутись і це страховисько промчить мимо, але тебе проймає якийсь параліч безволля і ти лише мружишся, зіщулюєшся в клубок, намагаєшся стати крихітним, щоб опинитися між колесами, але не робиш, здавалося б, дуже простого, однісінького руху, який тільки й може врятувати тебе…
Їй сказали, що вона може врятувати свого батька тільки так, повторив він, що ніяких інших шляхів для його порятунку не існує. Вона опинилася у полоні таких обставин, які розпоряджалися не її честю, а життям батьків, як можна було протистояти їм, цим безжалісним обставинам? І тепер, посилаючи її до мене, їй було сказано, що лише це допоможе їй з'ясувати, хто ж насправді вбив батька. Я розумію її, я її розумію, сказав він, але зразу почув у собі запитання: «А чи зможеш ти виключити з своєї чоловічої пам'яті те, що переслідує тебе з тієї хвилини, як ти дізнався все?» Коли ти кохаєш її, сказав він собі, ти мусиш забути, а ти її кохаєш і тому зможеш зробити те єдине, що тільки можна. Ти ж не наївний хлопець, ти мужчина, який знає життя не з чуток, а віч-на-віч, на самоті, без кривлянь і припудрювання.
От саме тому я й не зможу ніколи забути цього, зрозумів він. Хоч би як намагався. І чим більше я намагатимусь забути це, тим жахливішим стане моє життя. І її. Підожди, урвав він себе, не поспішай. Спочатку ти повинен побачити її живу, у веснянках, з ротом-трикутничком, чорноволосу, з продовгуватими голубими очима, кирпатеньким носом і з прекрасним випуклим, розумним лобом…
Що ж, почув він у собі, це хороша угода, немає нічого надійнішого за угоду, в підґрунті якої
чекання; все життя людське — забарне чекання, і чим більше ми квапимо події, тим швидше наближаємося до кінця, не затримуючись на маленьких станціях «Радості», бо вічно спрямовані в чекання «Головного», а чи головне насправді те, що ми там так ревно чекаємо, позбавляючи себе щастя розчинитися на прогулянках у лісі чи сидячи за столом з домашніми біля єдиного надійного в світі родинного вогника?!Гаразд, досить про це, наказав він собі. Коли ти хочеш зробити те, що задумав, думай про діло, і коли ти примусиш себе зробити це, тоді ти зобов'язаний вирішити, куди треба поїхати насамперед? До Еронімо? Чи до Брунна? Хм, усе-таки що значить звичка, я думаю про нього як про Брунна, хоч знаю, що він Штірліц і що його зав'язали в ту комбінацію, яку крутили проти мене люди Верена. Невже вони виконували завдання Вашінгтона? Невже все почалося там, а всі ці кемпи й гаузнери були маленькими виконавцями великого задуму? Не може бути, щоб Верен рискнув грати проти мене. Як-не-як я — переможець, я представляю державний департамент, розвідку, чорта, диявола, Білий дім, Трумена, кого завгодно, тільки не самого себе, що я — сам по собі — для них?! Смітнинка, дрібнота, таких, як я, — тисячі. Е — ні, виявилося, що таких мало, бо моїми друзями були… Ні, чому «були»?! Мої друзі Брехт та Ейслер, ось що насторожило декого, а потім виник Грегорі Спарк і наша кореспонденція. Ну й таємниця листування! Ну й суча демократія! Ну й поправка до конституції! Ну, гади, яких я не бачу окремо, але зате так страшно відчуваю всіх разом! І цю масу, в якої немає обличчя, зацікавив не тільки я, а й Брунн, який, як вони вважають, був зв'язаний з росіянами. Ну, інтригани, ну, Жюлі Верни трикляті! їм би книжки писати для юнацтва! Так ні ж, плетуть своє, вигадують сітки, бояться їх, витрачають гроші, аби тільки впевнитись у своїй правоті, не хочуть стукнути себе долонею в лоб і сказати собі, що все це мура собача, маячня, нав'язана гітлерами, які навчили світ тотальної недовіри та кривавої втіхи потаємної міжусобиці!
Так, спочатку Штірліц, вирішив він і тут же заперечив собі: значно правильніше поїхати до Кемпа, посадити його в машину, сказавши, що передбачається робота, й зламати його, бо я тепер знаю від Гаузнера, на чому його можна зламати об коліно. А вже потім — Штірліц. І тільки після всього цього Кріста…
Стоп, сказав він собі, не смій про неї. Ти став чітко мислити, ти довго збирався, ти був як той старий спортсмен, що рискнув вийти на баскетбольний майданчик після багатьох років перерви, ти тільки-но був лемішкою, якимось телячим желе, а не людиною, тому викресли зараз себе з самого ж себе, поринь у справу, будь зв'язковим між епізодами та персонажами, протистав інтризі безликих свою інтригу! Ти не вистоїш, якщо не приймеш умови їхньої гри, вони не зрозуміють тебе, якщо ти признаєшся їм про свій сердечний біль і думатимеш про резони. Вони зорієнтовані на ті конструкції, які вигадали самі, от ти й теліпайся між цими конструкціями! Тільки ти — сам, отже, ти маєш фору в маневруванні, а їх — легіон, і вони пов'язані тисячами незримих ниток, рухи їхні уповільнені й думки безумовно-однозначні, тому вони й приречені на програш, якщо тільки ти не допустиш помилки. Все залежить від тебе, зрозумів? Тільки від тебе, і ні від кого іншого…
Роумен подивився в ілюмінатор; літак — найшвидший вид транспорту, подумав він, а звідси, згори, здається зовсім тихохідним. Коли їдеш у поїзді, будинки й дерева за вікном проносяться з пульсуючою швидкістю, вагон розхитує, колеса вистукують чечітку, абсолютне відчуття стрімкості. Навіть коли пришпориш коня, ти виразно чуєш свист вітру у вухах і земля перед очима здиблюється, а тут, у повітрі, коли на всю потужність ревуть чотири мотори, все одно річки й ліси пропливають під крилом так повільно, що здається, якби ти вийшов з літака, володіючи хистом триматися в повітрі, як на воді, то легко обігнав би цей тихохід.
… Душевний мозоль, подумав Роумен. Це теж душевний мозоль, який свідчить про феномен людського звикання до несподіваного. Двадцять років тому політ був сенсацією, а тепер небо обжите; скільки думок народжується у фюзеляжах цих чотиримоторних крихіток, де зачинені діти землі! Скільки людських доль залежить від того, чи долетить літак до того пункту, де його ждуть, чи, навпаки, бажають йому катастрофи?!
Між іншим, сказав він собі, коли вже комусь і бажають ле долетіти до Мадріда, то це тобі. Гаузнер мусить молити бога, щоб я розбився, проковтнув отруту, вмер від розриву серця або чуми; цікаво, як звучить така молитва? Хоч це не має права називатися молитвою; тільки прохання про добро ближнім гідне повторення, а коли комусь бажають загибелі, це завжди повертається бумерангом; рано чи пізно, але неодмінно повертається. А втім, мені зараз треба бути дуже обережним, подумав він і спитав Крісту, яка стояла перед очима: «Правда, «веснянко»?»