Експансія-I

— Куди він поїхав? — спитав Роумен.

— Не знаю… Останніми тижнями він чомусь забуває мені доповідати, зовсім відбився від рук.

— Виправимо, — пообіцяв Роумен. — Подзвоніть йому додому. Ви знаєте його номер?

— Це не проблема. Дізнаюсь.

— Скажіть, що ви самі під'їдете до нього. Я буду біля вас, на розі, через двадцять хвилин спускайтесь.

Штірліц сів у машину й сказав:

— Дома його немає. Який ви скуйовджений… Сталося щось?

— Сталося, — відповів Роумен замислено. — Добре, їдьмо далі, там розберемось… Сталося багато цікавого, Штірліц… Скільки заплатите, коли я скажу, що мені відомо, хто вбив Вальтера Рубенау?

— Від кого прийшла інформація?

— Від Мюллера.

Штірліц витяг сигарети, закурив, похитав головою:

— Комбінуєте? Чи — правда?

— Я тільки-но з Мюнхена. Я кажу правду. Хоч і комбіную. На ваше щастя, в архіві Гіммлера зберігся запис телефонної розмови Мюллера з невідомим абонентом. Групенфюрер сказав цьому невідомому абонентові: «Негайно усуньте людину, фотографію якої вам покажуть. Це якийсь Рубенау. Не сплутайте його. Тим препаратом, який вам зараз передасть професор із Мюнхена, можна угробити дивізію. Це — те ж саме, що готували Шелленбергу для Штрассера і чим ви працювали на паромі. Невиконання завдання виключається. Йдеться про компрометацію того ж червоного, як і в першому епізоді». Могла бути така розмова?

— Я дуже хотів би, щоб ця розмова збереглася.

— Вона збереглася.

— Ви її привезли?

— Ні… Зате я привіз інше… Я привіз набагато цінніше, ніж цей запис… Я привіз із Мюнхена дуже важливе питання, Штірліц… Воно звучить так: «Що ж виходить, докторе? Виявляється, ви — червоний?»

Штірліц глибоко затягнувся, уважно подивився на змарніле обличчя Роумена, похитав головою, тихо, начебто блаженствуючи, засміявся й відповів:

— Червоний. Не коричневий же. Хіба у вас очей нема?

ШТІРЛІЦ-ХХ

Роумен акуратно припаркував машину біля свого дому і довго не відривався від керма, задумливо дивлячись на Штірліца.

— Зайдемо до мене, — сказав він нарешті, — я прийму душ і переодягнуся. А потім сядемо й спокійно подивимося в очі один одному.

— Дивитимемося мовчки? — спитав Штірдіц. — Якщо мовчки — я згоден.

— Червоні такі ж підозріливі, як і коричневі? — усміхнувся Роумен.

— Червоним, які працювали проти коричневих в їхньому домі, треба було завжди думати про свою голову, знадобиться для діла, тому вони справді дуже обережні і марно не спокушають долю.

— Гаразд, там вирішимо, як дивитися — мовчки чи обмінюючись враженнями…

— Подзвоніть Ерлу Джекобсу, до речі кажучи. Йому донесуть, що я самовільно залишив роботу, у нас в ІТТ так не заведено…

— Вам туди більше повертатися не треба, — сказав Роумен.

— Як це?

— Так. Вас взяли на приціл. За вами полюють. Мені й кабанів жаль, а вже людей — тим паче.

Вони зійшли на четвертий поверх; біля дверей своєї квартири Роумен став на коліна, ретельно оглянув замок, витяг з плаского чемоданчика конверт з «пилом», зняв з ручки дверей «пальці», тільки після цього обережно повернув ключ і ввійшов у сутінки передпокою, зразу ж відчувши сухі, гіркуваті пахощі кельнської туалетної води, яку Кріста лила у ванну.

Скільки треба днів, подумав Роумен, щоб повіяло новими пахощами в твоєму домі? Вона прожила в мене дев'ять днів. Скільки ж це буде годин? Трохи більше як двісті… Двісті шістнадцять, якщо бути точним, наша нація вміє рахувати, це у нас виходить автоматично, клац-клац — і готова відповідь, платіть в касу. Цікаво, а скільки хвилин прожила в мене Кріста? Двісті шістнадцять на шістдесят. Цікаво, чи зможу про себе?

— Я зараз, — сказав Роумен, — сідайте і наливайте собі віскі, докторе.

Він завмер, почав лічити, вийшло дванадцять тисяч дев'ятсот шістдесят хвилин. Вийняв ручку, полічив на ріжку серветки: збіглось.

А коли розбити хвилини на секунди, подумав він, тоді Кріста прожила в мене тьму-тьмущу часу. Але ж я ні разу ке спитав її, що таке «теорія чисел», яку вона вивчає. А чи вивчає, подумав він. Може, їй створили цю саму теорію для легенди? Гаузнер людина університетська, знає, як працювати з інтелігентами, з такими, як я: до того ж одержав хорошу інформацію з Вашінгтона — навіть про мою неуспішність в коледжі з точних дисциплін. Гаразд, сказав він собі, з цим ми теж розберемось. Коли «веснянка» повернеться, і я скажу їй, що знаю все, абсолютно все. І, незважаючи на це, дуже її люблю. Так люблю, що не можу без неї. І нехай вона викине з своєї голівки минуле. Мене не стосується минуле. Люди повинні умовитись, що минуле — коли тільки вони не герінги й бормани з кальтенбруннерами — належить їм, тільки їм і нікому іншому. Не можна карати людину за те, як вона жила раніше, до того, як ти зустрівся з нею, це інквізиція. Якщо ти любиш людину, яка за дванадцять тисяч хвилин залишила в твоєму домі чудові пахощі гіркої кельнської води, і той хірургічний порядок, який підтримувала Марія, став не мертвотним, як досі, а живим, ніжним, і всюди вгадується присутність жінки, і вона не дратує тебе, що звик до самотності, а навпаки, примушує серце стискуватися щемною ніжністю, не відомою тобі досі, а може, забутою так сильно, наче й не було її ніколи, тоді к чорту її минуле!

— Я зараз, — повторив Роумен, відчинивши двері до ванної, — влаштовуйтесь, я миттю.

Штірліц не відповів, а тільки кивнув, не треба мені тут говорити, подумав він, бо я відчуваю ендшпіль. Дивно, дуже російське слово, а походить від німецького. Ну то й що? А «поштамт»? Це ж німецький «Пост амт», «поштове управління». Спробуй спитай дома: «Де тут у вас поштове управління» — витріщать очі: «Вам поштамт потрібен? То й кажіть по-російські! До чого тут «поштове управління», у нас таких і в місті немає». Штірліц посміхнувся, подумавши, що завдяки німцям одним управлінням — будь неладні тисячі цих самих управлінь — менше; «поштамт», та й годі! «Аптека», «порт», «метро», «гастроном», «радіо», «гас», «кіно», «стадіон», «аероплан», «матеріал», «автомобіль» — скільки ж чужих слів стали звично російськими, бо чужорідне, інокультурне ярмо не дало нам здійснити такий же науково-технічний ривок, який здійснила завдяки трагічному подвигу росіян, що прийняли на себе удар кочівників, Західна Європа!

Штірліц хлюпнув віскі у високу склянку, відпив маленький ковток, згадав заїмку Тимоша під Владивостоком, Сашеньку, її широко поставлені очі, ніжні й чудові, як у теляти, — справді, такі ж круглі. Тиміш тоді налив йому своєї самогонки, і вона теж пахла димом, як це віскі, тільки настоював її старий мисливець на корені женьшеня, і була через це зеленкувата, як очі уссурійського тигра в світанковій сірій імлі, коли той м'яко ступає по стежці, припорошеній першим крупнистим снігом, а навколо стоїть затаєна тайга, і хоч ліси там негусті, багато сухостою, саме відчуття того, що простягається вона на багато тисяч кілометрів — через Забайкалля й Урал до Москви — робило цю тайгову затаєність зовсім особливою, сповненою вічної величі.

— От би прокочувати всю нашу землю звідсіля й до стіп першопрестольної, — сказав Тиміш, коли вони поверталися на його зимовище після вдалого полювання на ведмедя й несли в мішках окости й натоплене нутряне сало — панацею від усіх хвороб. — Скільки б дива набачилися, Максимовичу, еге ж?

Слухаючи Тимоша, Штірліц (тоді ще не Штірліц, слава богу, Ісаєв, хоч і не Владимиров уже) вперше подумав про жахливе устремління часу; справді, можна зупинити течію річки, побудувати опорну стіну проти зсуву, можна затримати рух стотисячної армії, але не можна зупинити час. Як чудово сказав Тиміш: прокочувати, щоб надивитися див дивних… Адже жорстокий смисл машинної цивілізації полягав саме в тому, щоб позбавити людину природженої пристрасті до мандрівок, які вчені назвали «кочовим періодом» розвитку общинного ладу. Після того як виникло місто, яке немислиме без рукастих ремісників, поетичній пристрасті до зміни місць настав кінець — спробуй вдержи клієнтуру, коли раз по раз залишатимеш майстерню в пошуках див дивних, які приховані за долинами й лісами, де лежить таємнича країна твоєї мрії… От і вийшло так, що з'явилася нова риса народів: на зміну поетиці прийшла ділова хватка, звузився людський кругозір, враження стали обмеженими стінами твого ремесла, перемогла байдужість, без якої просто немислимо з дня на день все життя повторювати одну й ту ж роботу, вірячи, що золото, яке ти накопив під кінець шляху, дасть тобі змогу знову почути в собі поклик предків, не боячись за діло, яке ти насилу почав, і, зручніше вмостивши в м'яке ліжко своє старе змучене тіло, віддатися мріям про відважні мандри через моря й гори, порослі синіми лісами, які шумлять, немов океан, і такі ж безкраї.

… Роумен вийшов з ванної, переодягшись у джинси й куртку, сказав, що, мабуть, вечір буде клопітний, доведеться об'їхати чимало адрес, а може, й за місто зганяємо, спитав, чи хороше віскі, й запропонував чашку міцної кави.

— Спасибі, — відповів Штірліц, покашлюючи. — З радістю вип'ю. Я мало спав сьогодні.

— Викликали Кла… жінку? — урвавши себе на імені Клаудіа, спитав Роумен.

— Ні. Поки що не викликав жінки, — все ще глухо, побоюючись запису, відповів Штірліц. — Набираюся сил. Не хочу ославитись.