Експансія-I

— Щоб перешкодити ускладненням у стосунках, — зауважив Штірліц, — треба дати розумним людям на Пуерта-дель-Соль добрячого хабара. Це кращий спосіб зав'язати добрі стосунки.

Анхел якось знітився, розгублено подивився на Кемпа; той важно засміявся:

— Звикайте до жартів доктора Брунна, дорогий Анхел, нічого не вдієш, у кожної людини є свої химери. Він так вільно говорить про хабара саме тому, що ніколи й нікому його не давав. Якби давав, як це доводилося робити мені, мовчав би. Правильно, Брунн?

— А чим ви платили? — спитав Штірліц.

— Живописом. Тут у ходу живопис. Як-не-як батьківщина Веласкеса, Мурільйо, Ель Греко та Гойї…

— Не забувайте Сурбарана, — вставив Штірліц. — Він — епоха, не пізнана ще до кінця епоха.

— Непізнаних епох не буває, — заперечив Анхел, який трохи заспокоївся після слів Кемпа.

— Бувають, — мовив Штірліц. — Я, наприклад, це можу собі пояснити інквізицію взагалі, а іспанську — пов'язану з вигнанням арабів та євреїв з Іспанії — зокрема. Бити тих, кого треба було використати на свою користь? Це всупереч духу історії.

— Кабальєро, — сказав Кемп, — у вас є час на розмову, я вам заздрю, а в мене через півгодини зустріч з партнерами. Живописом тут не відбудешся, треба показувати зуби. Докторе, — він обернувся до Брунна, — було б славно, якби ви склали певний реєстр проблем, які могли б зацікавити наш відділ кон'юнктури. Конкретно, які фірми в світі ждуть нашої пропозиції про кооперацію, а які сповнені бажання погострити зуби об наші білі кістки.

— Це все? — спитав Штірліц, подумавши, чому Кемп дає йому зовсім інше завдання, зовсім не пов'язане з тим, про яке говорив Ерл Джекобс. — Більше нічого?

— Це дуже багато, докторе.

— Але це все? — перепитав Штірліц.

— Поки що — все, — відповів Кемп.

— Час?

— Не зрозумів?

— Скільки ви даєте мені на це часу?

— Два дні.

— Це зовсім нереальний строк. Я підведу вас. Вам буде соромно дивитися в очі містеру Джекобсу. Я прошу у вас чотири дні.

— Три.

Штірліц похитав головою:

— Я пожертвую неділею. В неділю я працюватиму, я хочу виглядіти в очах наших босів пристойно, Кемп, побійтесь бога!

Анхел посміхнувся:

— Кабальєро, ви можете віддавати недільний день роботі на корпорацію, але я цього не маю наміру робити. На відміну від вас, мені вже далеко за п'ятдесят, і кожну неділю я віддаю тому, що від мене з кожною хвилиною все більше й більше віддаляється — я маю на увазі любов.

Кемп розсміявся, а Штірліц сказав:

— Дурниці, кабальєро. Гете був прудкий і в сімдесят чотири. Його партнерці було вісімнадцять.

— Але це було платонічне, — озвався Кемп. Штірліц відрізав:

— У чоловіків платонічного не буває. Це стосується тільки жінок, вони чуттєвіші за нас і мрійливіші.

— Гаразд, — сказав Кемп, простягши руку Анхелу, — я постараюсь відбити для вас чотири дні, докторе. Сподіваюся побачити вас сьогодні ввечері, зайдіть до мене.

Він покликав Штірліца з першої кімнати, затримавшись біля дверей:

— Докторе! Пробачте, будь ласка, можна вас попросити на одну хвилинку…

Штірліц підійшов до нього, причинивши двері, які вели до Анхела; він зрозумів, що головне завдання (чи головну перевірку) він одержить саме зараз; він не помилився.

— Ви, звичайно, розумієте, — мовив Кемп, — що відділ кон'юнктури цікавлять ті фірми, які ніколи не зачипяли двері перед носом у німців? Конкретно: концерн цікавиться тими підприємствами, які мали контакти з рейхом. Концерн цікавлять персоналії. Я розумію, що в тутешній довідковій літературі ви не знайдете тих подробиць, які конче потрібні для атакуючого бізнесу, але якщо ви хоча б назвете об'єкти можливого інтересу, вважайте, що ви зробили свою справу. Ясно?

— Цілком, — відповів Штірліц. — Іншого я собі й не уявляв. Тільки який регіон вас цікавить насамперед?

— Нас цікавить регіон, який зветься дуже просто й коротко: світ.

— Отже, ви даєте мені право підкрадатися до цього самого світу через будь-яку країну?

— Абсолютно.

Штірліц поманив до себе Кемпа; той тямуще присунувся.

— Скажіть, — шепнув Штірліц, — а цей самий Анхел — педик?

Кемп так само змовницьки прошепотів:

— Навпаки. Мені здається, він сексуальний маніяк. Вія розповідає такі подробиці…

— Той, хто займається любов'ю по-справжньому, — сказав Штірліц, — ніколи не розповідає подробиць. Він їх вивчає на практиці. Для своєї втіхи і нам на заздрість…

Повернувшись до залу, де сидів фіолетовий, білошкарпетковий, золотопряжковий кабальєро, Штірліц попив каву, яку той зварив (тут, мабуть, усі наслідують приклад боса й тримають у кабінетах кавники, подумав Штірліц), розповів кілька анекдотів, спитав, де можна купити такі розкішні черевики, справжнє середньовіччя, у нашу машинну добу це приваблює, запросив сеньйора Анхела пообідати, запитав, чи він любить форель, у дона Філіпе її прекрасно готують; як, ви не знаєте дона Філіпе?! — це ж по дорозі в Алькобендас, просто чудове місце, краща кухня, пристойне товариство, ми неодмінно маємо поїхати туди; потім поцікавився, хто тут працював до нього, вислухав відповідь, що доктор Брунн тут перший постійний клієнт, а інші бували наскоками, і попросив сеньйора Анхела відчинити всі шафи, щоб він міг скласти уяву, що тут взагалі зібрано.

Анхел витяг книжечку, попросив Штірліца розписатися, що той одержав ключі від усіх шаф, і побажав докторові успішної роботи.

Штірліц почав роботу зі своєї кімнати; у тебе не було справжньої інформації, подумав він, у тутешніх газетах друкують недогризки інформації, американські газети продають тільки в першокласних готелях, коштують вони страшенно дорого, та й купити не завжди легко; про радянські й говорити нема чого, за збереження їх саджають у тюрму; ти почнеш з того, що реанімуєш історію за той час, поки був одірваний від життя, ось з чого ти почнеш. Ти визначиш для себе больові точки минулих місяців, добре помізкуєш над ними, а потім сядеш за Аргентіну. Це конче потрібно і для тебе, і для них; Іспанія не дуже-то пускала американців у свою економіку, та й німців також. Франко волів за краще тримати країну в стані депресії, аби тільки обрізати всі зв'язки із зовнішнім світом, аби тільки законсервувати себе як «геніального каудільйо й хенералісимо», — усе зробиш заради того, щоб панувати!

Він узяв підшивки газет та журналів, обклався ними й відчув — уперше за всі ці місяці, — як ним оволоділо погамоване відчуття своєї потрібності справі, не будь-якій, не аби щось робити, а саме тій, якій він віддав життя.

Пообідав він на розі, в невеличкому ресторанчику; зал було розділено на дві частини; біля вікон стояли столики, а посередині, навколо довгої стопки бару, товпилися постійні відвідувачі; можна було взяти, не чекаючи офіціанта, гарячу тортілью й пульпу, добре готували смажені ковбаски й круглі тюфтельки; пообідав він за п'ятнадцять хвилин: спочатку випив крихітну чашку кави, потім склянку молока, а тоді вже з'їв тортілью й ковбаску, на десерт — апельсиновий сік і ще одну чашку кави, але тепер уже велику чашку, з вершками.