Експансія-I
Шрифт:
УРИВКИ ІЗ СТЕНОГРАМИ ДОПИТУ КОЛИШНЬОГО СС БРИГАДЕНФЮРЕРА ВАЛЬТЕРА ШЕЛЛЕНБЕРГА-III
(1946)
Запитання. — Чим викликаний ваш політ до Лісабона в квітні сорок першого року?
Відповідь. — На початку квітня мені подзвонив Гіммлер і наказав негайно підготуватися до звіту, повідомивши, що викликає фюрер. Я ще не встиг покласти трубки, як мене запросив Гейдріх. Він сказав, що питання, з якого викликає Гітлер, досить складне. «Від найдовіренішої агентури надійшло повідомлення, що в Лісабоні з'явився Отто Штрассер. Я познайомлю вас з моєю людиною, яка працювала в організації Штрассера «Чорний фронт». Цю людину заслали до нього, вона мала завдання розкласти «фронт» зсередини. Дістанете від неї інформацію про становище в цій емігрантській зграї. Але я думаю, що Гітлер викликає вас не тільки для того, аби організувати розвал «Чорного фронту». Мені здається — гя суджу по тій ненависті, яку фюрер відчуває до братів Штрассерів, — мова піде про те, щоб ліквідувати Отто. По дорозі до рейхсканцелярії я розкажу вам про ті причини, які викликали таку глибоку ненависть фюрера до братів». Я натякнув Гейдріхові, що було б доцільніше доручити цю операцію тій людині, яку вже вкорінено в «Чорний фронт»…
Запитання. — Прізвище цієї людини?
Відповідь. — Штандартенфюрер Біст.
Запитання. — Що ви про нього можете сказати?
Відповідь. — Нічого, крім того, що він класний професіонал.
Запитання. — Він був ладен на будь-який злочин?
Відповідь. — Якщо Міжнародний трибунал заборонить розвідку як таку, я погоджусь з вашим висновком. А оскільки розвідку поки що не вважають злочинною організацією, я залишаю за собою право відповісти в тому розумінні, що
Запитання. — Біст підтримував постійний контакт з фюрером народної економіки Гуго Стіннесом?
Відповідь. — Я про це не знаю.
Запитання. — Продовжуйте.
Відповідь. — У кабінеті Гітлера нас чекав Гіммлер. Фюрер запитав Гейдріха, що є пового в справі Штрассера. Той відповів, що додаткової інформації, крім тієї, яку він передав йому вчора, повідомити не може. Тоді фюрер, чомусь розгнівавшись, сказав: «Кожен з вас людина військового обов'язку й присяги. Наказ командира — істина в останній інстанції. Порушення наказу — хоч яку посаду ви займали б — загрожує кожному з вас розстрілом. Ви це усвідомили досить ясно?» Ми відповіли, що це нам ясно. Тоді, трохи заспокоївшись, Гітлер вів далі: «Найнебезпечніша для руху, як ніхто, та людина, яку підняли до керівництва, яка знала вищі таємниці НСДАП і рейху, а потім волею нації її скинули з цієї посади. Найнебезпечніший для руху, як ніхто, той, хто привласнив собі право висувати власні концепції, що йдуть врозріз з тими, які висунув я. Це є не що інше, як зрада інтересів націонал-соціалізму! Будь-яке «ячество», будь-яка претензія на власну точку зору, нехай це навіть прикривається високими словами про благо нації, підлягають знищенню вогнем і мечем. Ви згодні, Гіммлер?» Той не сподівався на таке запитання, тому відповів розгубленою і занадто афектованою згодою. «Оскільки старшого, Грегора Штрассера, — провадив Гітлер, — ми встигли схопити і стратити, на жаль, дуже легко, розстріл — це смерть солдата, зрадника треба рвати на шматки манікюрними щипцями, — залишився Отто. Він не знає всього, але він був керівником закордонної організації НСДАП, він має цілий ряд дуже важливих відомостей, якими цікавляться секретні служби Лондона, Москви та Вашінгтона. Тому я наказую вам стратити його, хоч би там що». Гейдріх відповів, що він зрозумів завдання; я вважав за краще мовчати. Фюрер провадив далі: «Щоб операція пройшла успішно, я сам продумав її поетапний план. Я пригадую, як провалилася справа з герцогом Віндзорським, тому прошу дотримуватися плану, що гарантує удачу. Отже, — по-перше, вам належить з'ясувати нинішню резиденцію Отто Штрассера. По-друге, після цього його треба знищити будь-яким шляхом. По-третє, я даю вам, Шелленберг, повну свободу дій, не думайте про способи, будь-який спосіб хороший, коли йдеться про страту зрадника, урок для інших мерзотників, профілактика настроїв у країні, спосіб єднання маси навколо того, кого вона, ця маса, назвала своїм фюрером. Ніхто, повторюю, жодна жива душа на світі не повинна знати про цей мій наказ…» Ми повернулися до кабінету Гейдріха й там продовжували обговорювати майбутню операцію. Я не міг збагнути, чому мене вибрали на цю роль. Мені навіть здалося, що Гіммлер і Гейдріх перевіряють мене після невдалого викрадення герцога Віндзорського. Потім ад'ютант доповів Гіммлерові, що за його викликом прибув професор з Мюнхенського університету. Гіммлер пояснив, що цей професор — найвидатніший бактеріолог. «Він вручить вам отруту, якою ви вб'єте Штрассера. Але майте на увазі, при ньому нічого не можна говорити про завдання, яке ви одержали», — додав він перед тим, як запросити професора.
Запитання. — Його ім'я?
Відповідь. — Не пригадую.
Запитання. — Ви пригадуєте.
Відповідь. — Я знав його ім'я, але зараз воно випало з пам'яті…
Запитання. — Професор Штойбер?
Відповідь. — Можливо…
Запитання. — Хочете послухати його показання?
Відповідь. — Був би вам вдячний.
Запитання. — Ну що ж, слухайте. «Шелленберга в присутності Гіммлера й Гейдріха я ознайомив з правилами поводження з отрутою фелозіласкіназа. Я запевнив Шелленберга, що одна крапля отрути вб'є будь-яку людину; шанс — тисяча проти одного. Причина смерті подібна до тифозного захворювання, що досить вигідно з погляду можливої лікарсько-медичної експертизи». Правильні показання?
Відповідь. — Так.
Запитання. — Що було далі?
Відповідь. — Ви ж, судячи з усього, знаєте.
Запитання. — Що було далі?
Відповідь. — Професор вручив мені дві пляшки отрути… Хоч потрібна була одна крапля… Повернувшись до кабінету, я зразу ж сховав ці пляшки в сейф. Потім запросив штандартенфюрера Біста. Розмова з ним була марна, він мало що знав і про «Чорний фронт», і про самого Штрассера. Через два дні після того, як наші техніки приготували для мене спеціальний саквояж з металевим сейфом, вмонтованим у нього, щоб зберігати пляшки з отрутою, я вилетів до Лісабона, найдужче боявся митного огляду. На щастя, мене зустріли португальські друзі з секретної поліції, прізвищ яких я не пригадую…
Запитання. — Не пригадуєте прізвищ друзів?
Відповідь. — Це були люди іншого рівня, їхні прізвища знати необов'язково.
Запитання. — Але ви назвали їх друзями…
Відповідь. — Не ворогами ж мені їх називати… Словом, я благополучно пройшов митний огляд і поселився в будинку одного з португальських контактів…
Запитання. — Ім'я?
Відповідь. — Полковник ду Сантуш.
Запитання. — Ви пробули в нього одну ніч?
Відповідь. — І день… У нього я наочно й переконався в тому, на що йдуть наші рейхсмарки… Мені принесли на підпис чеки із взуттєвого магазину, купили «на потребу операції» тринадцять пар черевиків. Помилково до чека підкололи папірці з магазину з розмірами купленого взуття — починаючи з дитячого і кінчаючи жіночими, з Парижа, найдорожчими. А взагалі ця поїздка була для мене справжнім відпочинком, бо протягом двох тижнів, поки агентура португальців нишпорила по Лісабону, я купався й загоряв. А Отто Штрассер так і не з'явився в Лісабоні… Дві пляшки з отрутою, сховані у водонепроникному сейфі, було утоплено під час морської прогулянки, я повідомив Гейдріху, що Штрассер так і не з'явився, мабуть, інформація, яку він одержав, була фальшива. Я запропонував продовжити спостереження в Лісабоні, але вже без мене, написав у телеграмі, що повернуся до Португалії вже для виконання вироку, як тільки Штрассера буде знайдено. Через два дні Гейдріх відповів, що він згоден з моєю пропозицією… Я повернувся в Берлін, боячись гніву фюрера, але, на моє щастя, в цей час Гесс полетів до Англії, та й взагалі лишалося трохи більше як місяць до початку війни проти Росії…
Запитання. — Вас залучали до розробки плану цієї війни? Як ви працювали напередодні війни?
Відповідь. — Російська секретна служба на той час розгорнула дуже серйозну активність у Німеччині й на окупованих територіях. Точніше кажучи, вони ніколи й не припиняли своєї активності. Мене зобов'язали організувати не тільки розвідувальну, а й контррозвідувальну роботу проти Росії, використовуючи для цього і нашу агентуру, і білу гвардію, і людей з оточення князя Багратіона, проголошеного царем Грузії, і українських повстанців Мельника й Бандери. Але робота ця була надзвичайно важка. Коли я літав до Норвегії, щоб обговорити з протектором Тербовеном координацію роботи наших людей та абверу з його співробітниками, мені вдалося перевербувати норвежку, учасницю Опору, яка після двох зустрічей призналася в тому, що їй дано завдання вбити мене. Вона боялася помсти підпільників, і я — на віддяку за її зізнання й перехід на наш бік — видав їй нові документи і відправив до Португалії. Здається, потім вона перебралася до Франції. Вона надсилала дивовижну інформацію, яку я навіть доповідав фюрерові. Але після звільнення Франції я дістав повідомлення від моїх інформаторів, які працювали в Парижі в посольствах нейтральних країн, що ця чарівна дівчина одержала повий паспорт і з'являлася на прийомах у британців, американців та росіян.
Запитання. — Прізвища ваших інформаторів?
Відповідь. — Я повинен згадати… Я не пригадую, здається, це були люди з іспанського посольства.
Запитання. — Ім'я і прізвище цієї дівчини?
Відповідь. — Я знав її як Маріанну Кріс.
Запитання. — Під яким прізвищем ви відправили її до Португалії?
Відповідь. — Здається, як Крістіну Лівере.
Запитання. — Коли це було?
Відповідь. — Точно я не пригадую…
Запитання. — Опишіть її.
Відповідь. — Висока блондинка з дуже великими голубими очима, на лівій щоці маленька родимка, розмір взуття шість з половиною.
Запитання. — Продовжуйте.
Відповідь. — Починаючи з літа сорок другого року, після того як я відвідав Гіммлера в його штаб-квартирі у Житомирі, я присвятив себе справі реалізації моєї ідеї про укладення почесного миру із західними державами.
Запитання. — Це — інша справа. Чи вважаєте ви себе винним у підготовці терористичних актів, викрадень та отруєнь?
Відповідь. — Ні. Я виконував наказ.
Запитання. — Чи вважаєте ви, що трибунал у Нюрнберзі погодиться з такою позицією?
Відповідь. — Не знаю.
Запитання. — Ви усвідомлюєте своє становище?
Відповідь. —
Цілком.Запитання. — Чи згодні ви виступити свідком обвинувачення проти Герінга, Кальтенбруннера, Ріббентропа та інших головних воєнних злочинців?
Відповідь. — Так.
Запитання. — Чи готові ви до співробітництва з нами?
Відповідь. — Абсолютно.
Запитання. — Чи згодні ви підписати зобов'язання про співробітництво з нашими службами?
Відповідь. — Мого слова не досить?
Запитання. — Чи згодні ви підписати таке зобов'язання?
Відповідь. — Так.
Запитання. — Чи згодні ви дати нам вичерпну інформацію про всіх ваших контактів у світі?
Відповідь. — Так. Я ж підписав зобов'язання.
Запитання. — Ми зараз перелічимо вам імена людей, про яких ви мусите написати докладні довідки: Борман, ду Сантуш, герцог Оргаз, пастор Шлаг, СС штандартенфюрер Біст, СС штурмбанфюрер Ріхтер, СС штандартенфюрер Штірліц, СС гауптштурмфюрер Барб'є, СС групенфюрер Мюллер, секретар міністерства закордонних справ Лютер, доктор медицини Керстен, генерал-лейтенант Гелен. Ви пам'ятаєте всіх цих людей?
Відповідь. — Більшою чи меншою мірою.
Запитання. — Скільки часу вам треба для роботи?
Відповідь. — Не менше як два місяці.
ШТІРЛІЦ-ХІV
(жовтень сорок шостого)
Ця папка лежала так, щоб той, хто відкриє шафу, одразу звернув на неї увагу.
Саме тому Штірліц не взяв її, а заходився розбирати інші документи. Він упевнився, що зробив правильно і що цю папку йому підсовували, коли несподівано зайшов Кемп, запитав, як ідуть справи, попросив сеньйора Анхела зварити його чарівну каву; «від болю розколюється голова; медицина повинна знайти пояснення не тільки для психопатів, але й «кліматологів», тобто для тих, хто хворобливо реагує на наближення переміни погоди, стаючи зовсім несамовитим»; тільки після цього неуважно глянув на відчинену шафу, затримавши погляд на папці з грифом «секретно», яка лежала собі на своєму місці.
Перед початком обідньої перерви Штірліц зайшов у зал, де за своїм столом картинно сидів Анхел, одягнений сьогодні в яскраво-жовтий піджак, темно-бузкові штани й голубу сорочку з тонкого шовку; черевики, правда, були ті самі, з важкими мідними пряжками й високими закаблуками.
— Чи не дозволили б ви мені ще раз почитати американські прес-релізи з Нюрнберзького процесу? — спитав він. — Я заради цього відмовився б від обіду.
— Гм… Взагалі я маю право давати ці матеріали тільки громадянам Сполучених Штатів, — відповів Анхел. — Ні, ні, це вказівка нашої влади, іспанської, а не керівництва концерну. Хтось уже встиг донести, що ви почали працювати з цими матеріалами, скандалу, правда, не було, але все-таки… Добре, добре, — помітивши, як здригнулось обличчя Штірліца, квапливо додав Анхел, — я дещо вам дам, будь ласка, якщо хтось увійде сюди, сховайте підшивку в стіл. Домовились?
— Я сховаю її так, що не знайде навіть сатана.
— Сатана знайде все, — зітхнув Анхел. — На те він і сатана…
… З усієї дібраної Ангелом документації про Нюрнберг Штірліц того дня зупинився на показаннях Гізевіуса. Він знав цю людину, зустрічався з ним у Берні, коли той був консулом третього рейху. Мовчазний, він цурався знайомств, справляв враження сухого службиста, недалекого й заляканого. Тим паче здивували Штірліца його показання, про які він чув ще влітку, але їх не читав, бо іспанські газети друкували тільки ті матеріали з Нюрнберга, які представляли головних нацистів ідейними борцями проти більшовизму, що нічого не знали про порушення конституційних норм у рейху…
У Анхела зберігався повний стенографічний звіт показань Гізевіуса:
«Запитання. — Чи правильно, що ви були учасником подій 20 липня 1944 року?
Відповідь. — Так.
Запитання. — Як ви потрапили на службу в поліцію?
Відповідь. — У липні 1933 року я склав державний екзамен з юриспруденції. Будучи нащадком старовинної чиновницької родини, я заявив про свою згоду служити в прусській адміністрації. Я тоді вже був членом німецької народної національної партії та організації «Сталевий шолом» і за тогочасними поняттями вважався політично благонадійним. Отже, моя перша служба як чиновника була служба в політичній поліції. Це означало, що я вступив тоді в заново створену таємну державну поліцію (гестапо). Я був тоді дуже радий цьому призначенню на службу в поліцію. Найжахливіше і найпомітніше для новачка було те, що почала діяти система позбавлення волі, найстрашніша, яку можна було тільки вигадати; величезних приміщень новій державній поліції не вистачало для заарештованих. Створили спеціальні концтабори для заарештованих гестапо. І назви їхні залишаться назавжди ганебною плямою в історії. Це були Оранненбург і власна тюрма гестапо на Бабельштрасе — Колумбіа-Хауз, чи, як її ще цинічно називали, «Колумбійське гніздо».
Звичайно, в порівнянні з тим, що ми пережили пізніше, це було тільки початком, але це почалося так, і я хотів би передати в кількох словах моє особисте враження. Уже через два дні я спитав одного з моїх колег: «Скажіть, що я тут — в установі поліції чи просто в розбійницькій печері?» Він мені відповів: «Ви в розбійницькій печері і будьте готові до всього. Вам треба буде ще багато пережити».
Запитання. — Те, про що ви говорите, ви дізналися з власного досвіду?
Відповідь. — Я спираюсь тут не тільки на свій власний досвід, я дуже багато чув від людини, яка в ту пору теж служила в державній таємній поліції, і в моїх показаннях його знання відіграватимуть велику роль. Отже, в той час до таємної державної поліції викликали відомого спеціаліста з кримінальних справ, можливо, найвидатнішого криміналіста в прусській поліції, оберрегірунгсрата на прізвище Небе. Небе був націонал-соціалістом. Він стояв в опозиції до старої прусської поліції й приєднався до націонал-соціалістської партії. І вийшло так, що на моїх очах ця людина пережила внутрішній злам, побачивши, що твориться в поліції. Я думаю, що тут важливо згадати, з якої причини Небе став вирішальним опонентом, який ішов по шляху опозиції аж до 20 липня й потім прийняв смерть через повішення.
В той час у серпні 1933 року Небе дістав од підсудного Герінга завдання вбити Грегора Штрассера, організувавши автомобільну катастрофу або ж на полюванні. Це доручення так вразило Небе, що він не захотів виконувати його і зажадав від імперської канцелярії пояснення. З імперської канцелярії йому відповіли, що фюрер нічого не знає про таке завдання. Небе після цього запросили до Герінга, де його добряче шпетили за те, що він звернувся з таким запитом, нарешті, Герінг усе-таки після всіх цих дорікань вирішив дати йому вищу посаду, аби примусити його замовкнути.
Запитання — 30 червня 1934 року справа дійшла до так званого путчу Рема. Чи можете ви коротко описати обстановку, яка передувала цьому путчу?
Відповідь, — Я мушу сказати, що ніколи не було путчу Рема. 30 червня був лише путч Герінга та Гіммлера. Я можу висвітлити цю похмуру главу, бо я опрацьовував справу в поліцейському відділенні міністерства внутрішніх справ, і ті розпорядження, які давали Гіммлер та Герінг по радіо всій імперській поліції, потрапили до мене. Остання радіограма звучала так: «За розпорядженням Герінга треба негайно спалити всі документи, що стосуються 30 червня». Я тоді дозволив собі покласти ці папери в мою вогнетривку шафу. Я не знаю, чи вони збереглися, це залежить від здібностей підсудного Кальтенбруннера. Я все-таки ще сподіваюсь знайти їх. І я на підставі цих документів можу заявити, що 30 червня СА не зробило жодного пострілу. СА не брало участі в путчі, але я не хочу виправдовувати цим керівників СА. 30 червня не загинув жоден керівник СА, який не заслужив би смерті. Але становище 30 червня було таке, що, з одного боку, стояло СА на чолі з Ремом, а з другого — Герінг і Гіммлер. Подбали про те, щоб керівництво СА за кілька днів до 30 червня послати на відпочинок. Керівників СА саме 30 червня Гітлер запросив на нараду у Віссзеє. На вокзалі вони дізналися про події, що було для них цілковитою несподіванкою, і поїхали на місце тих подій.
Так званий мюнхенський путч розвивався так, що мюнхенське СА взагалі не брало участі в ньому, і за годину їзди від Мюнхена так звані державні зрадники заснули вічним сном, не припускаючи того, що в Мюнхені, як розповідали Гітлер і Герінг, учора ввечері начебто відбувся путч…
Коли скінчилася обідня перерва, Штірліц віддав Анхелу добірку прес-релізів, заручившись його згодою, що дочитає показання Гізевіуса завтра чи наступного тижня, і повернувся до своєї роботи.
Через годину хтось подзвонив Анхелу, той заметушився, сказав, що йде на дві години, але Штірліц і тоді не доторкнувся до папки, і тільки після того, як він розібрався в паперах на нижній полиці і перейшов на другу, тільки коли Анхел повернувся в архів, він поклав цю папку на стіл, бо тепер його неінтерес до неї міг зіграти проти нього ж.
Відкривши першу сторінку, він остаточно переконався в тому, що папку йому підсовували, бо на супровідному папері було надруковано: «Документи одержані при обшуку аргентінського громадянина Аугусто Канілья, якого підозрювали в роботі на секретну службу росіян. Розголошенню не підлягає».
Стоп, сказав собі Штірліц, отже, вони підозрюють мене в тому, в чому підозрював Мюллер? Чи я впадаю в транс підозріливості? Вони повинні вивчити мене з усіх боків, це їхнє право. Я даремно панікую. Все те, що я робив до цього, становило інтерес для американців, хіба не так? Так, безперечно, але американці мають усю цю документацію, це їхня власність, чого ж їм панікувати? А тут мені прямо підказують, хто зацікавлений у цих документах. Для чого? Щоб я зняв з них копію? І передав зв'язковому?
Він перегорнув супровідну сторінку й заглибився в читання довідки про нацистські опорні бази в Аргентіні.
Матеріал, звичайно, зубодробильний, подумав Штірліц, але чому саме у російської розвідки має бути такий інтерес до нього? Невже американські служби не цікавить доля нацистів у Латинській Америці? Для чого цей матеріал так ненав'язливо, але відверто підсунули мені?
Він недбало кинув папку на підлогу, так, щоб це бачив Анхел, і, глянувши на годинник, попросив у нього дозволу піти раніше; Кемп правий, мабуть, зміниться погода, у мене теж тріщить від болю потилиця.