Емма

— Правильно ви кажете, містере Вестон, дуже правильно. Саме це я часто говорила одному джентльменові у дні його залицяння до мене, коли він — через те, що справи йшли не так, як йому хотілось і не так швидко, щоб устигати за наростанням його почуттів, — був схильним впадати у відчай і вигукувати, що при такому ході подій надворі вже буде травень, перш ніж нас накриє шафранна мантія Гіменея! Господи, скільки сил я витратила, щоб розвіяти ці похмурі думки й навіяти йому думки оптимістичніші! А карета? Ми мали певні проблеми з каретою… якось уранці, пам'ятаю, він прийшов до мене в повному відчаї.

Вона запнулась і трохи закашлялася, тож містер Вестон не забаривсь і скористався можливістю продовжити свою розповідь.

— Ви сказали про травень. Саме травень місяць місіс Черчілль приписали — чи вона сама собі приписала — провести в якомусь теплішому, ніж Енскум, місці; коротше кажучи — у Лондоні; завдяки цьому ми й маємо приємну перспективу частих Френкових відвідин протягом усієї весни — а саме ця пора року є для візитів найсприятливішою: майже найдовші дні, м'яка і приємна погода, яка наче завжди запрошує до прогулянок, але ніколи не буває для цього надто спекотною. Коли він був у нас, то ми використовували для прогулянок усяку погожу годину; але все-таки було багато днів із сирою, дощовою та безрадісною погодою — як завжди буває в лютому, і ми не спромоглися зробити й половини того, що намічали. А тепер буде якраз підходяща пора. Це буде суцільне задоволення; і я не знаю, місіс Елтон, — може, ота невизначеність наших зустрічей, оте відчуття безперервного очікування на його приїзд сьогодні, завтра чи будь-якої години якраз і робить щастя повнішим, ніж коли б він постійно мешкав із нами? Гадаю, що так воно і є. Я певен, що саме такий душевний стан і сприяє гарному настрою та щастю. Сподіваюся, що мій син вам сподобається; але не слід очікувати від нього чогось надзвичайного. Так, усі вважають його прекрасним молодим чоловіком, але не думайте, що це якийсь геній. Місіс Вестон ставиться до нього з дуже великою прихильністю, і це, як ви розумієте, надзвичайно приємно мені. Вона вважає його просто незрівнянним.

— А я, містере Вестон, я маю дуже мало сумнівів, що моя думка буде цілковито на боці вашого сина. Я чула багато схвальних слів на адресу містера Френка Черчілля. Водночас слід зазначити, що я є однією з тих, хто має власне судження, а не формує його за підказкою інших. Заздалегідь попереджаю вас: яке ваш син справить на мене враження, так я про нього й судитиму. Я — не підлесниця.

Містер Вестон замислився.

— Сподіваюсь, — мовив він незабаром, — що я не був надто суворим до сердешної місіс Черчілль. Якщо вона дійсно хвора, то я жалкую, що обійшовся з нею несправедливо, але вона має деякі риси характеру, котрі не дають мені можливості відгукуватися про неї з тією поблажливістю, з якою б я хотів. Ви, місіс Елтон, не можете не знати про мої родинні зв'язки з сім'єю Черчіллів, як і не можете не знати про їхнє ставлення до мене, що я з ним зіткнувся; тому, між нами кажучи, всю провину слід покласти повністю на неї. Підбурювачем була саме вона. Якби не вона, Френкову матір ніколи б не спіткала така сумна доля. Містер Черчілль також має гордість, але це зовсім не та гордість, яку має його жінка: з його боку — це спокійна, неагресивна, шляхетна гордість, яка не загрожує нікому, а тільки робить його трохи безпорадним і нудним; але ж її гордість — це пиха і нахабство! І що особливо неприємно — вона не має ніякого права претендувати ні на родовитість, ні на знатність. Коли вийшла заміж, вона була ніхто — просто дочка джентльмена; але, ставши однією з Черчіллів, вона всіх їх переплюнула своєю пихатістю; та все одно, запевняю вас, вона є вискочкою, тільки й того.

— Подумати тільки! Це дійсно дратує до надзвичайності! Терпіти не можу вискочок. Кленовий Гай прищепив мені сильну відразу до таких людей; бо там на околиці є одна родина, котра своєю бундючністю страшенно дратує мого зятя та сестру. Ваша розповідь про місіс Черчілль відразу нагадала мені про них. Це люди на ім'я Тапмен, оселилися вони там зовсім недавно, мають обтяжливу безліч родичів незнатного походження, але зазнаються до знемоги і вдають, що є запанібрата зі старовинними поважними родинами. Мабуть, жили вони у Вест-холі півтора року, ніяк не більше; і яким чином вони розбагатіли — не знає ніхто. Вони приїхали з Бірмінгема, а ви ж знаєте, містере Вестон, що це місто не таке-то й гарне. Що доброго можна чекати з Бірмінгема? Мені завжди здавалося, що навіть саме це слово звучить якось зловісно; а про цих Тапменів нічого не відомо достеменно, хоча про дещо можна і здогадуватися. Однак коли подивитися, як вони поводяться, то може здатися, що вважають себе рівнею моєму зятеві, містеру Саклінґу, який доводиться їм найближчим сусідом. Це просто якийсь жах! Сам же містер Саклінґ жив у Кленовому Гаю цілих одинадцять років, а перед ним — його батько, принаймні мені здається… я майже впевнена, що старий містер Саклінґ устиг придбати маєток до того, як помер.

Тут їхню розмову перепинили. Почали розносити чай, і містер Вестон, сказавши все, що хотів, скористався цією можливістю і швиденько здимів.

Після чаю ж містер і місіс Вестон та містер Елтон сіли разом із містером Вудхаусом пограти в карти. Решта п'ятеро людей отримали змогу чинити на власний розсуд, і у Емми виникли сумніви щодо комфортності такої ситуації, бо містеру Найтлі явно не хотілося розмовляти, місіс Елтон прагнула загальної уваги, яку їй ніхто не бажав приділяти, а сама Емма відчувала певне сум'яття та занепокоєність, і тому вона не мала особливого бажання розмовляти.

Містер Джон Найтлі виявився говірливішим за свого брата. Він мав полишити їх наступного дня і тому незабаром порушив тишу:

— Ну що ж, Еммо, не знаю, чи можу я дати ще якісь поради стосовно моїх хлопців. Листа від своєї сестри ви читали, а там, не сумніваюся, все розписано як годиться — довго і докладно. Моя настанова буде набагато стислішою, ніж її, і, мабуть, дещо відрізнятиметься за змістом. Отже, всі мої рекомендації вміщуються у дві фрази: не балуйте їх і не давайте їм ліків.

— Хотілося б догодити вам обом, — мовила Емма, — бо я зроблю все від мене залежне, щоб вони почувалися веселими, — і цього буде достатньо для Ізабелли; веселість же несумісна з фальшивими поблажками і необхідністю приймати ліки.

— А якщо вони будуть докучливими, то неодмінно відішліть їх додому.

— Саме так я і вчиню. Чи ви іншої думки?

— Наскільки я можу здогадуватися, вашому батькові вони можуть видатися надто галасливими — або ж стануть морокою для вас, якщо кількість ваших візитних домовленостей зростатиме так само швидко, як це було останнім часом.

— Зростатиме?!

— Авжеж! А ви що, не усвідомлюєте того факту, що протягом останніх півроку у вашому способі життя сталася суттєва переміна?

— Переміна? Не бачу я ніякої переміни.

— Ви стали набагато більше часу приділяти товариству, і це не підлягає сумніву. Візьмімо хоча б сьогодні. Не встиг я приїхати на один-однісінький день — а ви вже маєте домовленість на обідній прийом! Коли таке чи щось подібне траплялося раніше? Коло ваших знайомств розширюється, і ви все частіше в ньому обертаєтеся. Віднедавна кожен новий лист до Ізабелли обов'язково містить розповідь про недавні розваги: обідні прийоми в містера Коула, бали в «Крауні». Навіть якщо взяти один лише Рендоллз, то й тоді переміна у вашому способі життя просто вражаюча.

– І дійсно, — швидко додав його брат, — саме в Рендоллзі й криється причина цієї переміни.

— Ага — в такому разі, оскільки не схоже, що Рендоллз буде відігравати в цьому відношенні меншу, ніж досі, роль, то скажіть, будь ласка, Еммо, а чи не будуть Генрі та Джон вам інколи заважати? Якщо будуть, то мені залишається лише просити вас відіслати їх назад додому.

— Ні в якому разі! — скрикнув містер Найтлі, — тільки не це. Нехай вони краще їдуть до Донвелла. Там дійсно матимуть добрий відпочинок.

— Знаєте що! — вигукнула Емма. — Ви мене просто дивуєте! Цікаво, а на яких іще прийомах побувала я, крім тих, на яких водночас побували і ви? І чому це ви вважаєте, що мені може забракнути вільного часу для занять із хлопчиками? Ці прийоми, на яких я була і які вас так лякають, — що це було насправді? Один обід у Коулів, а також бал, про який багато говорили і який так і не відбувся. Вас я іще можу зрозуміти, — кивнувши в бік містера Джона Найтлі. — Коли вам щастить зустрітися тут із багатьма своїми друзями відразу, то це для вас — подія надто важлива, щоб її не помітити. Але ж ви, — обертаючись до містера Найтлі, — кому відомо, наскільки рідко я відлучаюся з Гартфілда більше, ніж на дві години, — я не можу збагнути, чому ви припускаєте, що я безоглядно кинуся в розгульне і превеселе життя? Що ж до моїх любих хлопчиків, то мушу сказати, що коли в тітоньки Емми забракне на них часу, то навряд чи їм буде краще із дядечком Найтлі, котрого може не бути вдома не годину, як її, а цілих п'ять, і котрий, коли буває вдома, або мовчки читає, або підбиває свої рахунки.

Видно було, що містер Найтлі намагається приховати усмішку; зрештою, це йому вдалося без особливих труднощів, бо з ним заговорила місіс Елтон.

КНИГА 3

Розділ 1

Нетривалих роздумів було достатньо для того, щоб Емма зрозуміла природу своєї схвильованості, викликаної новиною про Френка Черчілля. Дуже швидко вона переконалася, що побоювалась і турбувалася не за себе, а за нього. Симпатія її насправді вже зійшла нанівець — про неї навіть і думати не варто було. Але якщо він — безперечно, найзакоханіший з них двох — повернеться з емоціями такими ж сильними, з якими від'їжджав, то ситуація виникне вкрай невесела. Якщо два місяці розлуки не остудили його, то їй слід було очікувати всіляких незручностей і неприємностей: і він, і вона змушені будуть виявляти обережність. Вона не бажала поновлення свогопочуття і почувалася зобов'язаною уникати будь-якого заохочення йогопочуттів.