Енн із Ейвонлі

— Пане Гаррісон, я прийшла зізнатися, — рішучо мовила вона. — Це… це щодо джерсійської телиці.

— Хай мені всячина! — знервовано вигукнув пан Гаррісон. — Знову вона толочила мій овес? Ну, та байдуже… байдуже, хай і так. Це не має значення, правда… надто сильно я вчора гнівався… і даремно. Байдуже, хай і так.

— Якби ж то, — зітхнула Енн, — але все гірше, далеко гірше.

— Хай мені всячина! Вона товклася у моїй пшениці?

— Ні… Ні, у пшеницю вона не заходила, та…

— Невже в капусті? У капусті, що росла в мене до виставки, га?

— Ні, не в капусті, пане Гаррісон. Я все вам розповім… я для цього й прийшла… та прошу вас, дайте мені сказати. Бо я так страшенно хвилююся. Дозвольте мені розповісти, і нічого не кажіть, аж доки я закінчу.

«А потім ви багато що скажете, не сумніваюся», — подумки додала Енн.

— Більше ні слова, — пообіцяв пан Гаррісон і обіцянки дотримав. Утім, жодними обіцянками не був пов’язаний Джинджер, що й далі вигукував «Руда вертихвістка!», аж доки Енн остаточно знавісніла.

— Вчора я замкнула свою телицю в нашій оборі. А сьогодні вранці їздила в Кармоді і, вертаючись, побачила телицю на вашому полі. Ми з Діаною вигнали її звідти і — ох, уявити складно, як тяжко це було. Я вся змокла, втомилася й так розсердилась… а тут над’їхав пан Ширер і захотів її купити. І я продала — одразу, за двадцять доларів. Дарма я це зробила, звісно. Краще почекала б і порадилася з Маріллою. Але така моя жахлива схильність — чинити нерозважливо. Вам це підтвердить кожен, хто мене знає. Пан Ширер одразу ж її й забрав, щоб вечірнім поїздом відвезти до Шарлоттауна.

— Руда вертихвістка, — прорік Джинджер тоном найглибшої зневаги.

Тут пан Гаррісон підвівся і з виразом, що настрашив би всіляку птаху — окрім папуги, звісно — виніс клітку із Джинджером до сусідньої кімнати й щільно причинив двері. Папуга верещав, лаявся, та й загалом уся поведінка відповідала його сумнівній репутації, проте залишившись на самоті, ображено й пригнічено замовк.

— Вибач. Продовжуй, — сказав пан Гаррісон, знову вмощуючись на стільці. — Мій брат-мореплавець не навчив свого птаха вишуканих манер.

— Я приїхала додому, а після чаю пішла до обори. Пане Гаррісон, — Енн, за дитячою звичкою молитовно склавши руки, нахилилася вперед, величезними сірими очима благально втупившись у знічене лице сусіда, — моя телиця так і стояла там, замкнена. А панові Ширеру я продала вашу власну.

— Хай мені всячина! — вигукнув пан Гаррісон, вражений такою несподіванкою. — Оце щира дивина!

— Анітрохи, коли знати, що я в халепи вічно втягую і себе, і всіх довкола, — сумовито відказала Енн. — Це моя славетна риса. Вам може здатися, що так не повинно бути в моєму віці… мені в березні виповниться сімнадцять. Та я, бачте, досі від цього не відучилася. Пане Гаррісон, чи не зухвалістю буде надіятися, що ви мені пробачите? Боюся, корову повернути вже не вийде, але ось гроші, що мені дали за неї… чи, коли хочете, можете натомість узяти мою Доллі. Вона добра корівка. Не знаю, як і сказати, наскільки мені прикро, що все так сталося.

— Ну годі вже, — швидко мовив пан Гаррісон. — Не будемо більше про це, люба. Це все байдуже… зовсім байдуже. Всяке може статися. Я й сам, бува, чиню нерозважливо й поспішно… часом аж занадто. Проте не можу щиро не казати, що думаю, і хай отакого мене люди й приймають. Якби та корова столочила мені капусту… але вона не столочила, тож усе добре — і край. Думаю, коли ти вже вирішила здихатися своєї телиці, я таки в тебе її заберу.

— О, пане Гаррісон, дякую вам! Як добре, що ви не сердитеся. Я так цього боялася.

— Певно, що боялася страшенно, коли я вчора таку бучу тобі здійняв, еге ж? Та не зважай, я прямолінійний старигань, ото й усе… нестерпну звичку маю завжди казати правду, хай яка гірка вона буде.

— Геть як пані Лінд, — не стрималася Енн.

— Хто? Пані Лінд? Тільки не кажи, що я схожий на ту стару пліткарку, — обурився пан Гаррісон. — Бо ні… нітрохи я не схожий. А що то у тебе в коробці?

— Торт, — лукаво мовила Енн. Їй так полегшало від несподіваної приязні пана Гаррісона, що настрій миттю злетів угору, мов пір’їнка. — Це я вам принесла. Мабуть, у вас нечасто буває торт.

— Нечасто, еге ж. А я так люблю торти. Я твій боржник, люба. Який він гарний. Сподіваюся, ще й смачний.

— Будьте певні, — відповіла задоволена собою Енн. — Колись я пекла геть неїстівні пироги, що могла б вам підтвердити пані Аллан, та цей торт — надзвичайно добрий. Я спекла його для Спілки вдосконалення Ейвонлі, але нехай — зроблю їм інший.

— Я от що скажу, люба — мусиш помогти мені його з’їсти. Я поставлю чайник і вип’ємо чаю. Згодна?

— Ви дозволите мені заварити чай? — невпевнено мовила Енн.

Пан Гаррісон реготнув.

— Бачу, ти сумніваєшся, чи зможу я сам це зробити. Дарма. Я такого чайку заварив би, що ти в житті не пила. Утім, коли хочеш, то ласкаво прошу. На щастя, у неділю йшов дощ, тож і чистого посуду в мене достатньо.

Енн підхопилася й узялася до роботи. Спершу кілька разів обмила чайник, розпалила вогонь у печі й заварила чай. Тоді принесла чашки з буфета, стан якого жахнув її; утім, дівчина мудро втрималася від зауважень. Пан Гаррісон пояснив, де взяти хліб, масло й банку з персиковим варенням. Енн прикрасила стіл свіжим букетом із садових квітів, удаючи, буцім не бачить плям на скатертині. Невдовзі й чай був готовий; Енн сіла за стіл навпроти пана Гаррісона й налила йому чашку, жваво розповідаючи про свою школу, друзів та майбутні плани. Сама вона не йняла віри, що все це відбувається насправді.

Пан Гаррісон приніс назад клітку із Джинджером, щоб горопашній пташині, мовляв, не було так самотньо. Енн, відчуваючи, що тепер може пробачити будь-кому і будь-що, запропонувала йому волоський горіх, але тяжко скривджений папуга презирливо ігнорував усі її приязні жести. Він сидів на жердині набурмосений і куйовдив собі пір’я, аж доки став достеменно схожий на зелено-золотаву кульку.

— Чому ви звете його Джинджером? — запитала Енн, бо ж любила доречні імена, а прізвисько Джинджер, на її думку, геть не пасувало до цього пістрявого оперення. [3]

3

Джинджер (Ginger) англійською означає «імбир» — непоказний сіро-коричневий корінець із пекучим смаком.

— Так його назвав мій брат-мореплавець. Мабуть, за ядучий норов. Хоча люблю я цього птаха… ти, певно, здивувалася б, наскільки люблю. У нього, звісно, є вади. У певному розумінні він дорого мені обійшовся. Люди нарікають, що він лається, та цьому вже не зарадиш. Я намагався його відучити… інші теж намагалися. А є й такі, що до папуг упереджені. Дурні вони, правда? Папуги чудові, я вважаю. І з Джинджера мені добре товариство. Ніщо не змусить мене зректися цього птаха… ніщо на світі. Отак, люба.

Останні слова пан Гаррісон вимовив із притиском, ніби підозрював Енн у прихованих намірах переконати його зректися Джинджера. Втім, самій Енн починав подобатися цей дивний, метушливий, запальний і неспокійний чоловічок, отож коли чаювання добігло кінця, вони були вже добрими друзями. Пан Гаррісон дізнався про намір Енн заснувати Спілку вдосконалення Ейвонлі й був схильний цю ідею підтримати.

— Еге ж, то буде незле. Тут, у селищі, багато що можна вдосконалити. І в людях теж.

— О ні, — спалахнула Енн. Звісно, собі чи найближчим друзям вона могла зізнатися, що існують в Ейвонлі та її жителях дрібні вади, які, втім, легко-можна усунути. Та почути це з вуст сторонньої людини, такої як пан Гаррісон, — то було зовсім інше. — Ейвонлі — таке чудове місце, і люди тут добрі.