Енн із Ейвонлі

Та коли погляд Енн зустрівся з поглядом хлопчини, який сидів на першій лаві одразу ж навпроти її столу, дивний трепет охопив її — так, буцім нарешті вона відшукала того самого генія. У хлопчині Енн упізнала Пола Ірвінга й зрозуміла, що пані Лінд мала рацію, коли пророкувала, начеб він буде геть несхожий на ейвонлійських дітей. Ба більше — він був несхожий ні на яких інших дітей. З темно-синіх очей, що прикипіли до неї поглядом, прозирала така схожа на її власну тендітна душа.

Енн знала, що Полу десять років, та здавався він щонайбільше восьмилітнім. Ніколи ще не доводилося їй бачити такого красивого дитячого личка — з тонкими ніжними рисами попід вінцем каштанових кучерів. Мав він гарно окреслені повні темно-червоні губи, що м’яко торкалися одна одної і, вигинаючись, вливалися тонкими кутиками в ямочки — а вираз обличчя серйозний та замислений, мовби духом був значно старший, ніж тілом. Проте щойно Енн лагідно до Пола всміхнулася, як обличчя хлопчика проясніло усмішкою, що вмить осяяла все його єство, мов ясний ореол. А найкраще було те, що ця усмішка зродилася зовсім невимушено, без жодного зусилля чи навіть причини, як віддзеркалення душі — такої незвичайної, прекрасної й витонченої. Так усміхнувшись одне одному, Енн і Пол враз і навіки стали добрими друзями, не встигнувши перемовитися й словом.

День минув, наче в тумані. Опісля Енн ледь могла його пригадати. Здавалося, мовби уроки замість неї проводив хтось інший — слухав відповіді на запитання, перевіряв розв’язки прикладів і завдавав домашню роботу. Учні поводилися незлецьки: хіба двоє з них упродовж дня порушили дисципліну. Морлі Ендрюса Енн заскочила, коли той у проході між партами ганяв прив’язаних за нитку цвіркунів. Відтак Морлі був змушений годину вистояти біля дошки, а що найгірше, Енн конфіскувала в нього цвіркунів, яких посадила в коробку і, йдучи додому, випустила в Долині Фіалок; проте сам Морлі був упевнений — і тоді, і згодом, — що вона забрала їх для власної розваги.

Іншим винуватцем був Ентоні Пай, котрий вилив рештки води із пляшки для миття грифельної дощечки за комір Аврелії Клей. Енн залишила Ентоні в класі на перерві й поговорила з ним про те, як мусять поводитися джентльмени, запевнивши, що вони ніколи не ллють води за комір дамам. Також Енн додала, що хоче всіх своїх учнів бачити джентльменами. Її лагідні настанови могли зворушити будь-кого, та на жаль, тільки не Ентоні. Він мовчки вислухав її з тим самим похмурим виразом обличчя, а виходячи із класу, ще й презирливо засвистів. Енн зітхнула, проте невдовзі перестала перейматися думкою, що боротьба за любов дитини Паїв, як і будівництво Риму, не може тривати один-єдиний день. Сумнівно було, власне, чи здатен бодай хтось із Паїв на любов, та Енн сподівалася, що Ентоні виявиться кращим. Адже він міг би бути добрим і милим хлопчиною, якби не ота його постійна набурмосеність.

Коли уроки закінчилися й учні розбіглися по домівках, Енн безсило впала на стілець. Їй боліла голова, та й почувалася вона розгубленою й спантеличеною. Причин на те не було, адже в класі не сталося нічого надзвичайно жахливого, — утім, Енн утомилася, їй здавалося, що вона ніколи не полюбить роботи в школі. А як то було б нестерпно — щодня ставати до осоружної справи впродовж… нехай сорока років.

Енн саме міркувала — розплакатися їй негайно чи зробити це вдома, у своїй затишній білій кімнатці, коли це з-за дверей долинув стукіт підборів та шурхіт шовкової спідниці — і ось перед нею зненацька постала дама. Побачивши її, Енн пригадала критичне зауваження пана Гаррісона щодо однієї з пань у шарлоттаунській крамниці: «Щось середнє між картинкою в модному журналі й марою з найстрахітнішого сну».

Вбрана дама була в пишну ясно-блакитну шовкову сукню з буфами, брижами й рюшами всюди, де лиш можна було припасувати буф, брижі чи рюш. На голові, мов корона, стримів у неї велетенський білий капелюх із трьома довгими, хоч уже й бувалими в бувальцях страусовими перами. Вуаль з рожевого серпанку, рясно всіяна немалими чорними горошинами, звисала з капелюха на плечі й майоріла позаду, ніби прапор. На себе дама начепила всі прикраси, що лиш могли поміститися на одній невеличкій жінці, а до класу разом з нею уплив сильний запах парфумів.

— Я пані Доннелл, — проказало це опудало, — і хочу поговорити з вами про те, що розповіла мені Клариса-Ельміра, повернувшись зі школи. Мене це страшенно обурило.

— Даруйте, — прошепотіла Енн, марно силкуючись пригадати хоч якусь капость, пов’язану з дітьми Доннеллів.

— Клариса-Ельміра сказала, що ви називаєте нас Доннеллами. Тож затямте собі, панно Ширлі, наше прізвище слід вимовляти з наголосом на останньому складі — Доннелл. Сподіваюсь, більше вам не доведеться про це нагадувати.

— Я докладу всіх зусиль, — ледь проказала Енн, тамуючи нестримне бажання розсміятися. — Я із власного досвіду знаю, як це неприємно, коли твоє ім’я вимовляють неправильно.

— Авжеж неприємно. Крім того, Клариса-Ельміра сказала, що ви кличете мого сина Джейкобом.

— Таж він сам назвався Джейкобом, — спробувала оборонитися Енн.

— Я так і думала, — мовила пані Доннелл тоном, який виразно засвідчував, що й крихти вдячності не слід чекати від теперішніх розбещених дітей. — Панно Ширлі, у цього хлопця надзвичайно плебейські смаки. Коли він народився, я хотіла назвати його Сен-Клером; це так аристократично, правда? Та чоловік наполіг, що він мусить бути Джейкобом, на честь дядька. Я поступилася, бо дядько Джейкоб був заможним старим холостяком. І що тоді, як ви гадаєте, панно Ширлі? Коли нашому хлопчикові було п’ять років, дядько Джейкоб узяв і одружився, і тепер має трьох власних синів. Чи ви колись бачили таку невдячність? Ми отримали запрошення на весілля — він іще мав нахабство надіслати нам запрошення — і я сказала: е ні, більше ніяких Джейкобів у моєму домі. Відтоді я кличу сина Сен-Клером і наполягаю, щоб саме так його й звали. Хоч батько вперто продовжує кликати його Джейкобом, і сам він з незбагненних причин воліє носити це вульгарне ім’я, та все ж він є і лишиться тільки Сен-Клером. Дуже вас прошу не забувати про це, панно Ширлі. Буду вам щиро вдячна. Я сказала Кларисі-Ельмірі, що це простеньке непорозуміння ми легко владнаємо. Отож, Доннелл — із наголосом на останньому складі — і Сен-Клер. Ви не забудете? Дякую вам.

Пані Доннелл випливла із класу, а Енн замкнула школу й пішла додому. Біля підніжжя пагорба, при Березовім Шляху, вона зустріла Пола Ірвінга. Хлопець простягнув їй букетик тендітних лісових квіток, що їх ейвонлійські дітлахи називали «рисовими лілеями».

— Візьміть, будь ласка, — соромливо мовив Пол, — я зірвав їх на луці пана Райта для вас. Мені здалося, що вони вам сподобаються, а ще, — він підвів на неї великі гарні очі, — ви теж подобаєтеся мені.

— Моє ти серденько, — відповіла Енн, приймаючи запашний дарунок. Слова Пола, мов чарівне заклинання, вмить відігнали від неї втому й розгубленість, а в душі фонтаном заструменіла надія. Березовим Шляхом вона рушила пружно й легко, оповита, мов благословенням, тонким невловним ароматом.

— Ну, як справи? — поцікавилася Марілла.

— Спитайте мене через місяць — хіба тоді я відповім. А зараз не можу… бо й сама не знаю. Ніяк не збагну. Думки в голові такі густі й каламутні, наче хтось перемішав їх ложкою. Сьогодні я певна лише того, що змогла навчити Кліффі Райта, як пишеться літера «А». Досі він і цього не знав. Це ж чудово, правда — коли допомагаєш людській душі робити перший крок стежиною, наприкінці якої чекатимуть Шекспір і Мільтон?

Увечері з добрими новинами завітала пані Лінд. Ця ласкава добродійка пильнувала школярів біля своєї хвіртки й усіх по черзі розпитувала, чи сподобалася їм нова вчителька.

— І всі вони сказали, що ти їм дуже сподобалася, Енн, — всі, окрім Ентоні Пая. Мушу визнати, він заявив, буцім «нічого доброго, така, як усі інші ті дівчиська-вчительки». Це паївська закваска! Але ти не журися.

— Не буду, — тихо відказала Енн, — та я хочу сподобатися і йому теж. Надіюся заслужити його любов терпінням і добротою.

— З тими Паями ніякої певності нема, — застережливо мовила пані Лінд. — Вони, мов сни, часто виявляють у собі геть протилежне. А ця пані Доннелл — то вже Доннеллів вона від мене не дочекається, будьте певні. Її прізвище завжди було тільки Доннелл, а сама вона геть божевільна, от що. Має собі мопса на ім’я Принц, садовить його обідати за стіл разом з усіма — за власну тарілку з китайської порцеляни! Я б на її місці суду Божого страшилася. Томас каже, що сам Доннелл — тямущий і працьовитий чоловік, та жінку він собі взяв без клепки, от що.

Розділ 6 ТАКІ РІЗНІ ПАНОВЕ… І ПАНІ

Вересневий день на пагорбах Острова Принца Едварда: свіжий вітер дме з моря понад піщаними дюнами, ліси й поля розтинає довга в’юнка червона дорога, то огинаючи густий смерековий лісок, то прослизаючи крізь юрбу молодих кленів, уся земля попід якими вкрита великими пухнастими листками папороті, то пірнаючи в долину, де між дерев виблискує струмок, то ніжачись під ясним сонцем між галявин із золотушниками й тьмяно-блакитними айстрами. Повітря тремтить від співу незліченних цвіркунів, маленьких радісних господарів на літніх пагорбах, а дорогою трюхикає лискучий гнідий поні, везучи в бричці двох дівчат, сповнених простої й безцінної радості юності й життя.