Енн із Зелених Дахів

— Чула, що він ненадійний, — сказала Енн. — А чому ви питаєте?

— І Рейчел так каже. Вона приходила минулого тижня й казала, що всі про це подейкують. Метью дуже занепокоївся. Усі наші гроші в тому банку… усі, кожнісіньке пенні. Я спершу думала, хай Метью покладе їх до Ощадного Банку, але старий пан Еббі був добрим другом нашого батька, і він зберігав свої гроші тільки в нього. Та й Метью казав, що коли банк очолює пан Еббі, то можна не хвилюватися.

— Мені здається, пан Еббі давно вже очолює банк лише формально, — замислилася Енн. — Він дуже старий; усіма справами завідують його небожі.

— Рейчел нам те саме сказала, то я почала вмовляти Метью забрати гроші, і він обіцяв подумати. А вчора пан Рассел його запевнив, що з банком усе гаразд.

Енн провела дивовижний день надворі — день, який вона запам’ятала на все життя, погожий, золотий і прекрасний, такий безтурботний і такий щедро заквітчаний. Кілька годин вона гуляла в саду, тоді пішла до Джерела Дріад і Купелі Верболозу, завітала до пасторського дому й сердечно погомоніла з пані Аллан, а надвечір Стежиною Закоханих пішла разом з Метью по корів на дальнє пасовище. Вечірнє сонце огортало ліс м’яким промінням, що струмувало із західних пагорбів. Метью йшов неквапно, похиливши голову; Енн, висока й струнка, допасувала свій пружний крок до його ходи.

— Ви забагато нині працювали, Метью, — лагідно дорікнула вона. — Чом би вам не передихнути?

— Ну-у-у… ні, я не можу, здається, — відповів Метью, прочиняючи хвіртку, щоб загнати корів. — Бач, Енн, я старію, і весь час забуваю про це. Еге ж, я працював усе життя, і помру, певне, за роботою.

— Якби я була тим хлопцем, котрого ви хотіли взяти, — журливо проказала Енн, — то могла б допомогти вам, і стількох клопотів позбавити. Тому в душі я трохи шкодую, що не хлопець… лише тому.

— А як на мене, Енн, ти ліпша за дюжину хлопців, — Метью поплескав її по руці. — Бо ж не хлопець здобув стипендію Ейвері, правда? Не хлопець, а дівчинка… моя дівчинка… моя дівчинка, якою я пишаюся.

Він сором’язливо всміхнувся до неї і вийшов на подвір’я. Енн згадувала цю усмішку у своїй кімнаті, коли того вечора довго сиділа при відчиненім вікні, думаючи про минуле й мріючи про майбутнє. Надворі, оповита білим серпанком, стояла під місячним сяйвом Снігова Королева; у ставку за Садовим Схилом кумкали жаби. На все життя запам’ятала Енн сріблясту, непорушну красу та духмяний спокій тієї ночі. Була то остання ніч перед тим, як горе торкнулося її життя; а жодне життя вже не лишається таке саме, щойно горе покладе на нього холодну свою десницю.

Розділ 37 ЖНЕЦЬ НА ІМ’Я СМЕРТЬ

— Метью! Метью, що з тобою? Метью, тобі зле? — вигукувала Марілла із тривогою в кожнім слові.

Саме в цю мить до передпокою зайшла Енн з оберемком білих нарцисів — нескоро ще опісля того навчилася вона знов любити їхній вигляд і аромат — і уздріла на порозі Метью із зіжмаканою газетою в руці й дивно зсудомленим посірілим обличчям.

Енн випустила квіти з рук й одночасно з Маріллою підлетіла до нього через усю кухню. Та жодна з них не встигла його підтримати — він упав просто на поріг.

— Зомлів, — видихнула Марілла. — Енн, біжи по Мартіна, швидше! Він у клуні.

Мартін, наймит, котрий щойно повернувся додому з пошти, одразу помчав до лікаря, сповістивши дорогою про нещастя пана та пані Баррі. Пані Лінд, яку він теж застав у Садовому Схилі, прийшла разом з ними. Розпачливо намагалися Енн і Марілла привести Метью до тями. Пані Лінд лагідно відсунула їх убік, спробувала намацати пульс і приклала вухо до грудей непритомного. Тоді сумно глянула в їхні перелякані лиця очима, повними сліз.

— Ох, Марілло, — промовила вона, — здається… ми вже нічого не вдіємо.

— Пані Лінд, ви ж не думаєте… невже ви думаєте, що Метью… що він… — Енн зблідла й затремтіла, неспроможна вимовити найстрашніше слово.

— Так, дитино, боюся, що так. Глянь, яке в нього лице. Коли бачитимеш цей вираз так часто, як доводилось мені, то вже добре його знатимеш.

Енн глянула в непорушне обличчя, уже затавроване страшною присутністю Смерті.

Незабаром і лікар сказав, що смерть була миттєва і, ймовірно, безболісна, а спричинило її напевне якесь раптове потрясіння. У чому воно полягало, тут-таки й було з’ясовано з газети в руках Метью, яку вранці з пошти привіз Мартін. У ній містилося сповіщення про крах банку Еббі.

Сумна новина швидко облетіла все Ейвонлі, і цілий день друзі й сусіди навідувалися до Зелених Дахів, щоб віддати останню шану померлому й засвідчити повагу живим. Уперше скромний, несміливий Метью Катберт був у центрі уваги: біла, велична смерть прийшла по нього, поклавши печать на чолі.

Тиха ніч м’яким кроком надійшла до Зелених Дахів. Старий дім був мовчазний і спокійний. У вітальні в труні лежав Метью Катберт, і сиві пасма обрамляли його ледь усміхнене лице — так, мовби він спав і бачив добрі сни. А довкола нього були квіти… духмяні старомодні квіти, які висадила ще його мати невдовзі по своїм весіллі. Ті квіти Метью завжди невимовно й таємно любив. Їх зібрала Енн і принесла йому, без сліз у страдницьких очах, які палали на її блідому обличчі. То було останнє, що вона могла для нього зробити.

Тієї ночі з ними лишилася Діана й подружжя Баррі. Діана піднялася в кімнатку на піддашші, де при вікні стояла Енн, і лагідно запитала:

— Енн, люба, ти не хочеш, щоб цю ніч я провела коло тебе?

— Дякую тобі, Діано, — Енн відважно глянула в очі подрузі. — Та, сподіваюся, ти зрозумієш, коли я скажу, що хочу бути сама. Я не боюся. Адже ні хвилини, відколи це сталося, я не була сама… і зараз дуже хочу побути на самоті, помовчати й спробувати це зрозуміти. Бо я не можу зрозуміти. Часом мені здається, що Метью не міг померти, а часом, що він давно вже помер, і відтоді мене мучить цей тупий жахливий біль.

Діана не збагнула її слів до кінця. Палкий відчай Марілли, що нестримною хвилею змивав усі межі людської стриманості й багатолітнього призвичаєння, для неї був зрозумілішим за незрошене слізьми страждання Енн. Та все ж вона пішла, залишивши подругу наодинці з першим у її житті горем.

Енн сподівалася, що заплаче на самоті. Їй здавалося жахливим, що вона ні сльозинки не могла пролити за Метью, котрого так любила, і котрий так любив її, за Метью, з яким іще вчора ввечері йшла з пасовища, і який тепер лежав там, у тьмяній кімнаті внизу, з моторошним спокоєм на чолі. Та спершу сліз не було, навіть коли вона вклякла в темряві при вікні й почала молитися, дивлячись на зорі понад пагорбами… ні, жодних сліз, лише той самий тупий жахливий біль утрати, що мучив її, аж доки вона заснула, виснажена гризотами й переживаннями того дня.

Уночі вона прокинулася: довкола стояли тиша й темрява, і хвиля пекучих спогадів накрила її. Вона бачила Метью, коли востаннє вони прощалися ввечері біля хвіртки, а у вухах відлунювали слова: «Моя дівчинка… моя дівчинка, якою я пишаюся». Тоді прийшли сльози, й Енн гірко розридалася. Марілла почула й навшпиньках зайшла до кімнати, щоб її втішити.

— Ну… ну… не треба так плакати, дівчинко. Він більше не повернеться. Не треба… не можна так плакати. Я сама знала, що не можна, та не стрималася. Він завжди був мені добрим, дбайливим братом, але… на все воля Божа.