Ерагон. Спадок, або Склеп душ

— Коли впала стіна, гуркіт аж сюди було чути,— сказала Катріна, викручуючи пов’язку.— Не довго ж вони оборонялись.

— Авжеж... Добре, коли на твоєму боці дракон.

Дівчина саме вішала пов’язку на шворці для білизни, протягнутій між верхівкою їхнього та сусіднього намету, і Роран задивився на її округлий живіт. Думаючи про майбутню дитину, він відчував безмежну гордість і разом з тим тривогу, бо не був упевнений, що їхня домівка завжди буде в безпеці. Ба більше, якщо війна не закінчиться до того моменту, коли Катріні прийде час народжувати, їй доведеться покинути його й поїхати до Сурди, де вона зможе виховувати їхню дитину у відносній безпеці.

«Я не можу залишитись без неї. Тільки не зараз»,— подумки мовив Міцний Молот.

— А бій у місті, як він пройшов? — спитала Катріна, опускаючи в діжку наступну пов’язку й хлюпаючи воду.

— Нам довелось відвойовувати мало не кожен дюйм. Навіть Ерагонові було непереливки.

— Поранені казали про катапульти на колесах.

— Угу,— гмукнув Роран, ковтнув елю й у кількох словах переповів, як вардени продиралися крізь нетрі Белатони і яких зазнали втрат.

Катріна слухала його, жодного разу не змигнувши своїми чудовими очима.

— Сьогодні ми втратили багатьох відважних воїнів, та могло бути й значно гірше. Усе-таки Джормандер і капітан Мартланд добре спланували нашу атаку,— зітхнувши, закінчив Міцний Молот.

— їхній план ніколи б не спрацював, якби не ви з Ерагоном. Ви билися надзвичайно мужньо.

Роран ледь помітно всміхнувся.

— А знаєш чому? Я тобі зараз усе поясню. Тільки один з десяти наших воїнів відчайдушно кидався в атаку. Ерагон цього не помічав, бо весь час був у авангарді, ведучи за собою солдатів. А от я все бачив — вони відступали й приймали бій лиш тоді, коли не мали куди тікати. Решту часу вони просто зчиняли галас і брязкали своєю зброєю, насправді нічого не роблячи...

— Як таке може бути? Невже вони боягузи? — схвильовано глянула на нього Катріна.

— Хтозна. Мені здається... мені здається, що вони не можуть змусити себе вбити людину, дивлячись їй в очі. Напевне, їм значно легше встромити меч у спину. От вони й чекали, доки хтось убиватиме за них. Вони чекали на таких, як я.

— Гадаєш, люди Галбаторікса теж не хочуть війни?

— Може. Але в них нема вибору — наказ Галбаторікса для них понад усе, і, якщо він наказав битися, вони знов і знов кидатимуться в атаку,— знизав плечима Роран.

— А чому Насуада не зробить те саме? Вона теж може наказати своїм магам накласти закляття, що змусить воїнів іти вперед і перемагати.

— І чим же тоді вона буде відрізнятися від Галбаторікса? Як не крути, варденам це навряд чи сподобається.

Катріна облишила своє прання, підійшла до чоловіка й ніжно поцілувала його в чоло.

— Я рада, що ти робиш саме те, що робиш,— прошепотіла вона й повернулася до діжки.— Я відчула щось у моєму персні... І подумала, що з тобою сталося лихо.

— Я був у самому серці битви. Що ж тут дивного, коли ти раз у раз відчувала біль?

— Ні. Такого я ще ніколи не відчувала,— спинилась на мить дівчина, не виймаючи рук із води.

Роран саме допив свій ель. Він не хотів розповідати Катріні всіх подробиць тієї історії, що сталася з ним у замку, але водночас розумів, що кохана не заспокоїться, доки не буде знати правду. Коли ж спробувати переконати її в тому, що все було гаразд, то вона, чого доброго, що навигадує собі ще гірше, ніж було насправді. Зрештою, навіщо приховувати цю історію, якщо подробиці битви невдовзі знатимуть усі вардени?

Роран тяжко зітхнув і таки наважився все розповісти. Падіння стіни й порятунок у його оповіді виглядали як захоплююча пригода, тим часом він намагався зайвий раз не наголошувати на тому, що був на волосину від смерті. Місцями він не міг упоратися з хвилюванням і починав затинатися, подовгу добираючи підходящі слова.

— На щастя, ти живий,— мовила Катріна трохи пригнічено, дослухавши Рорана.

— На щастя...— Міцний Молот, опустивши голову, копирсав пальцем надбиту місцину свого кухля.

Хлюпотіння води стихло. Роран відчув на собі пильний погляд Катріниних очей.

— Але ж раніше ти наражався й на більші небезпеки.

— Було таке...

Голос Катріни пом’якшав.

— То в чому ж річ? — спитала вона, здивована його відмовками.— Нема на світі таких жахіть, про які б ти не міг мені розповісти, Роране. Ти сам це знаєш.

Роран так сильно наліг великим пальцем на кухоль, що зламав собі ніготь.

— Коли впала стіна, я вже подумки поховав себе.

— Так зробив би кожен.

— Ні-ні. Мені було абсолютно байдуже,— голос Рорана зірвався,— Невже ти не розумієш? Коли я збагнув, що не зможу вибратись, то сприйняв це покірно, ніби те ягня, яке ведуть на заріз, я...— Не маючи сил продовжувати, він злісно пожбурив кухоль і закрив обличчя руками. Катріна обняла його за плечі, та клубок у горлі все одно заважав йому дихати.

— Я здався,— сказав він, нарешті опанувавши себе, хоч у його голосі й звучали нотки огиди до власної слабкодухості.— Я просто перестав битися... За тебе... За нашу дитину.

Говорити Роранові ставало дедалі важче, так, ніби вимовлені слова починали його душити.

— Тссс...— прошепотіла Катріна.

— Я ніколи не здавався. Жодного разу... Навіть коли мене викрав разак.

— Знаю, любий.

— Ця війна повинна нарешті скінчитись. Я більше так не можу... Не можу... Я...— Роран глянув на Катріну і з жахом помітив, що вона вся в сльозах. Звівшись, він обняв її й зашепотів: — Пробач, мені шкода. Пробач мені, пробач... Цього більше не буде. Ніколи. Обіцяю.

— Та мені все одно,— відповіла Катріна, сховавши обличчя на його плечі.

Така відповідь вразила Рорана, ніби блискавка.

— Я знаю, що дозволив собі слабкість... Але ж мої слова повинні для тебе щось значити!

— Я мала на увазі зовсім не те! — спалахнула Катріна рум’янцем і глянула на нього з докором.— Ти в мене часом такий дурний, Роране.

— Знаю,— силувано посміхнувся він.

— Хіба ж я стану про тебе гіршої думки тільки тому, що ти щось там собі подумав, коли на тебе падала велетенська стіна. Ти живий — і це для мене головне. Ти ж нічого не міг удіяти, правда?