Ерагон

— Можливо чи неможливо, усе це відносно, — посміхнувшись, відповів Бром. — Дехто вважає, що неможливо зійти на Хребет і повернутися звідти живим, але ж ти це робиш. Усе залежить від того, з якого боку глянути. І в молодості це може зрозуміти тільки дуже мудра людина.

Ерагон почервонів, а старий тим часом продовжував:

— Не ображайся, але тобі ще зарано про таке знати. Отже, не слід забувати, що дракони — магічні істоти, які дивним чином змінювали все, до чого торкалися. Вершники проводили з ними безліч часу, тому й змінювалися найдужче. Узяти хоча б тривалість їхнього життя. Наприклад, наш король живе надто довго, і це не може не дивувати, хоча більшість людей схильна вважати це за магічний дар самодержця. Існували й інші, але не такі помітні ознаки. Усі вершники були сильніші, розумніші й далекоглядніші за решту людей. До того ж, якщо вершник походив з людського роду, його вуха з часом загострювались, хоч і не так, як у ельфів.

Ерагон ледь стримався, щоб не помацати пальцями кінчики власних вух. «Цікаво, як цей дракон впливатиме на моє майбутнє? — думав хлопець. — Мало того, що він заліз мені в голову, то ще й тіло може змінити!»

— А ті дракони були дуже розумні? — запитав Ерагон старого.

— Хіба ти не чув, що я казав? — почав дратуватися Бром. — А як би ельфи домовлялися з нетямущими істотами? Принаймні дракони були не дурніші за нас із тобою!

— Але ж вони тварини, — стояв на своєму Ерагон.

Бром зневажливо пхекнув:

— Не більші тварини, ніж звичайні люди. Адже ті завжди шанували тільки вершників, ігноруючи драконів. Мовляв, дракони — це лиш екзотичний засіб пересування. Насправді ж це не так, і великі подвиги вершників були можливі виключно завдяки драконам. Ти знаєш багато людей, які б наважились оголити меч, знаючи, що за хвилину з’явиться ящір, який уміє дихати вогнем, і покладе край суперечці? Отож-бо й воно.

Задоволений, старий знову почав розглядати кільця диму.

— А ви самі коли-небудь бачили дракона? — озвався Ерагон.

— Ні, — відповів Бром. — Усе це було дуже давно.

«А тепер про ім’я!» — нагадав сам собі юнак і недбало сказав:

— Я тут нещодавно намагався пригадати бодай якесь драконяче ім’я, але жодне так і не спало мені на думку. Здається, коли в Карвахолі були торговці, я чув кілька, та наразі не впевнений. Чи не могли б ви щось підказати?

Бром знизав плечима й випалив скоромовкою:

— Були дракони Джура, Хірадор та Фундор, що перемогли велетенського морського змія. Галзра, Бріам, Оген Сильний, Гретьєм, Бероун, Росларб…

Старий пригадавав іще безліч імен, а наприкінці ледь чутно додав:

— А ще — була Сапфіра.

Потім він неквапом вибив люльку й мовив:

— Ну, то мова йшла про когось із них?

— Здається, ні, — неуважно відповів Ерагон. Парубкові й без того макітрилося в голові, до того ж надворі почало вечоріти. — Гадаю, Роран уже впорався в Хорста. Тож мені час повертатися, хоч я би ще залюбки з вами побалакав.

Бром здивовано глянув на юнака:

— Оце й усе? А я гадав, ми точитимемо ляси, аж доки він по тебе не прийде. Невже тебе не цікавить тактика драконів, подробиці повітряного бою, від яких аж перехоплює подих? Невже це все, про що ти хотів дізнатися?

— Наразі так, — посміхнувся Ерагон. — Я почув усе, що хотів, і навіть більше.

Він звівся на ноги, і Бром теж.

— Ну, як знаєш, — мовив старий, проводжаючи Ерагона до дверей. — Бувай здоровий і бережи себе! А як згадаєш ім’я того торговця, скажи мені.

— Неодмінно, — відповів Ерагон. — Дуже вам дякую.

Вийшовши надвір, юнак повільно подався геть, мружачись від сліпучого білого снігу й розмірковуючи над усим почутим.

Сила імені

На зворотному шляху Роран сказав:

— Сьогодні в Хорста був чоловік з Терінсфорда.

— Як його звали? — спитав Ерагон, оминаючи скуту кригою калюжу.

Його щоки палали від холодного повітря.

— Демптон. Він приїхав до Хорста, щоб той викував йому кілька втулок, — відповів Роран. Важко ступаючи, він прокладав Ерагонові шлях у снігових заметах.

— А хіба в Терінсфорді нема свого коваля?

— Є, — відказав Роран, — але їхній коваль не такий тямущий.

Він глянув на брата, знизав плечима й додав:

— Втулки потрібні Демптонові для його млина. Він розширює своє господарство, тож казав, що й мені там знайдеться робота. Як надумаю, то поїду з ним, коли він повернеться по свої втулки.

Узагалі, мірошники працюють цілий рік. Узимку вони мелють те, що приносять люди, а під час жнив купують зерно й згодом продають готове борошно. Звісно, це пекельна праця, а ще існує небезпека потрапити під велетенські жорна й залишитись без пальця чи руки.

— Ти скажеш про це Герроу? — спитав Ерагон.

— Так, — на Рорановому обличчі промайнула похмура посмішка.

— Навіщо? Ти ж бо знаєш, що він думає про наші спроби поїхати з ферми. Якщо ти знову про це заговориш, добра з того не буде. Навіть не думай, ліпше повечеряймо спокійно.

— Не можу, братику. Я таки наймусь на цю роботу, — відповів Роран.

— Та чому ж? — здивувався Ерагон, спиняючись. Брати стояли один навпроти одного, і з їхніх вуст у морозяне повітря злітали хмарки пари. — Я знаю, що заробити гроші нелегко, але ми завжди якось викручувалися. Тобі не обов’язково нас покидати.

— Так, не обов’язково. Але гроші потрібні мені самому. — Роран хотів був іти, та Ерагон не зрушив з місця.

— Навіщо вони тобі? — спитав він.

Розправивши плечі, Роран нарешті мовив:

— Я вирішив одружитися.

Вражений цією новиною, Ерагон аж розгубився. Він пам’ятав, як Роран цілувався з Катріною, коли приїздили торговці, але щоб одружитися?

— Катріна? — перепитав він, тільки для того, аби підтвердити свій здогад.

Роран ствердно кивнув.

— То ти вже освідчився їй?

— Ні, але коли почнеться весна, коли я зможу прогодувати родину, тоді й освідчусь.

— Але ж зараз на фермі дуже багато роботи, — почав був Ерагон. — Зачекай хоча б до весни, коли будемо сіяти.

— Ні, ні, — всміхнувся Роран. — Саме навесні я й буду потрібен більше, ніж будь-коли. Спочатку ми оратимемо й сіятимемо, потім полотимемо бур’яни… Не кажу вже про решту обов’язків. Ні, мені краще піти зараз, коли нема роботи і всі чекають закінчення зими. Ви з Герроу впораєтеся й без мене. Якщо все буде гаразд, незабаром я знову працюватиму на фермі, але вже разом із дружиною.