Ерагон

Спочатку вершники були посередниками, через яких ельфи й дракони спілкувалися між собою.

Але згодом усі збагнули, яким важливим є їхнє існування, і вершників стали неабияк поважати. З часом вони обрали собі за домівку острів Вройнгард і заснували на ньому місто Дору Ареба. Перед тим, як Галбаторікс розбив їх, вершники мали більшу владу, ніж будь-хто з королів Алагезії. Отже, я відповів на два твоїх запитання?

— Так, — розгублено мовив Ерагон. Виходить, що з якоїсь невідомої причини його нарекли так само, як того першого вершника. Відтепер власне ім’я звучало для парубка по-новому.

— А що означає «Ерагон»? — спитався він у старого.

— Не знаю, — відповів Бром. — Це дуже давнє ім’я. Навряд чи хтось, окрім самих ельфів, пам’ятає його значення, і було б неймовірною вдачею, якби тобі пощастило зустріти одного з них. Утім, це дуже гарне ім’я, і ти мусиш ним пишатися. Не кожен має таке славне ймення.

Ерагон спробував цим не перейматися й зосередився на решті почутого від Брома. Щось тут не сходилося.

— Не розумію, — сказав юнак. — А де ж були ми, коли з’явилися вершники?

— Ми? — здивувався Бром, звівши брови вгору.

— Ну, так, усі ми, — Ерагон зробив невиразний жест. — Узагалі, люди.

Старий розреготався:

— Ми такі самі гості на цій землі, як і ельфи. Наші прадіди з’явилися тут тільки через три століття після вершників.

— Цього не може бути, — обурено заперечив Ерагон. — Ми завжди жили в Паланкарській долині.

— Лише декілька поколінь, не більше. Чого не скажеш про тебе, Ерагоне, — м’яко зауважив Бром. — Ти вважаєш себе ріднею Герроу, і це правильно, але насправді твої предки походять не звідси. Попитайся в людей, і вони розкажуть, що багато з місцевих живуть тут не так уже й довго. Ця долина стара, але вона не завжди була нашою.

Ерагон спохмурнів і ковтнув чаю. Напій був усе ще гарячий і знову обпік йому горло. «Мій дім тут, ким би не були мої батьки!» — подумав він.

— А що ж сталося з гномами, коли вершників було знищено? — спитав він у старого.

— Того ніхто не знає напевно. Спочатку вони билися разом із вершниками, але, коли зрозуміли, що Галбаторікс перемагає, просто засипали всі входи до свого підземелля й сховалися там. Наскільки я знаю, відтоді їх ніхто не бачив.

— А дракони? — вихопилося в юнака. — Що сталося з ними? Адже вони не всі загинули?

— А ось це найбільша загадка в Алагезії, — сумно відповів Бром. — Хтозна, скільком драконам пощастило вижити під час Галбаторіксової різанини? Він пощадив тільки тих, які згодились йому служити, але це були здебільшого скажені дракони клятвопорушників, які потурали його злодійствам. І якщо ще в якомусь місці, окрім Шруйкана, живуть дракони, то вони поховалися, щоб імперія їх не знайшла.

«То звідки ж узявся мій дракон?» — замислився Ерагон.

— А ургали були тут, коли в Алагезії з’явилися ельфи? — знову спитав він.

— Ні, вони припленталися слідом за ельфами, наче ті кліщі, що прагнуть крові. До речі, вершники здобули загальну повагу саме тоді, коли захищали від них людей… Ця історія може навчити багатьом речам. Але через Галбаторікса вона заборонена в наших краях, — зауважив Бром.

— Так, я вже чув цю казку від тебе, коли востаннє був у Карвахолі.

— Казку?! — розлютився Бром. — Якщо це казка, то чутки про мою смерть — правда, і ти розмовляєш із привидом! Поважай минуле, юначе, адже ніколи не знаєш, як воно відгукнеться.

Ерагон зачекав, доки Бром охолоне, а потім знову насмілився запитати:

— А дракони були великі?

Темне пасмо диму зависло над Бромовою люлькою, наче провісник бурі.

— Завбільшки з будинок, — буркнув старий. — Найменші з них мали крила по сто футів. Ці істоти постійно росли. Деякі старі дракони, доки їх не винищила імперія, нагадували гору.

Ерагон вжахнувся. «Як же мені переховувати свого дракона далі?» — подумав юнак. Але стримавши хвилювання, він з удаваним спокоєм спитав:

— А в якому віці вони дорослішали?

Бром почухав бороду:

— Дихати вогнем вони починали близько п’яти-шести місяців, у цьому ж таки віці могли вже й паруватися. Чим старший був дракон, тим довше він міг дмухати вогнем. Деякі з них затримували полум’я на цілі хвилини.

Старий випустив кільце диму, споглядаючи, як воно здіймається вгору.

— Я чув, що їхня шкіра блищала, наче коштовне каміння.

Бром раптом схилився до парубка й гаркнув:

— Правильно. Вони мали безліч кольорів та відтінків. Подейкують, що вкупі дракони нагадували живу веселку. Але звідки ти про це знаєш?

Неабияк злякавшись, Ерагон бовкнув:

— Один торговець сказав.

— І як же його звали? — спитав Бром. Його кудлаті брови враз зійшлися в одну широку смугу, а зморшки на лобі поглибшали. Старий не помітив, як його люлька згасла.

Ерагон удав, ніби думає:

— Не пригадую. Він ошивався в Морна, але я навіть не спитав, звідки він.

— Шкода, — пробурчав Бром.

— Здається, він казав, що вершник відчуває драконові думки, — сказав Ерагон, сподіваючись відвернути увагу від власної персони.

Бромові очі звузилися. Він повільно взяв кресало й висік іскру. Над люлькою повився новий димок, і старий глибоко затягнувся, не поспішаючи видихати. За мить він знову заговорив:

— Той чоловік помилявся, — рішуче заявив старий. — Про це не йдеться в жодному з нереказів, а я знаю їх усі. Що він іще тобі розповідав?

Ерагон знизав плечима:

— Та так, нічого.

Бромове зацікавлення вигаданим торговцем ставало дедалі небезпечніше, тож не варто було продовжувати цю тему.

— А дракони довго жили? — невимушено поцікавився юнак.

Бром відповів не одразу. Його підборіддя торкнулося грудей, старий замислено тарабанив пальцями по люльці, виблискуючи каменем на каблучці:

— Що? Вибач, я недочув… Так, дракони жили дуже довго, узагалі вічно, якщо їх не вбивали або не гинули їхні вершники.

— Звідки про це відомо? — засумнівався Ерагон. — Якщо дракони вмирали разом з вершниками, то вони доживали лише до шістдесяти чи сімдесяти років. А ви кажете, що вершники існували сотні літ. Хіба це неможливо, — несподівано юнака вразила думка про те, що він може пережити свою родину та друзів.