Ерагон

— Це особистий герб того вершника, — відповів Бром, пильно глянувши на Ерагона й ніби застерігаючи його від зайвих розпитувань. — І якщо вже ти хочеш знати, то будь-хто, отримавши відповідні навички, може говорити з твоїм драконом. Але навіть знання іноді майже нічого не важать. Наразі я знаю про драконів куди більше, ніж будь-хто в цих краях. Тобі не вистачить і цілого життя, аби самотужки опанувати те, чому я можу тебе навчити. Тож пропоную скоротити цей надто довгий шлях, скориставшись моїми знаннями. Але про те, звідки вони в мене, дозволь мені не розказувати.

Коли старий скінчив, Сапфіра звелася й повільно наблизилась до Ерагона. Той витяг меч, щоб показати його драконові.

— Він має силу, — сказав дракон, торкнувшись леза кінчиком носа. Віддзеркалюючи луску на драконовій шкурі, переливчастий, наче живе срібло, метал тривожно замерехтів. Задоволено форкнувши, Сапфіра звела голову, і меч одразу ж набув свого звичного вигляду. Вражений Ерагон уклав зброю в піхви.

— Саме про такі речі я й кажу, — озвався Бром. — Дракони постійно тебе дивуватимуть. Поруч із ними завжди відчуваєш якусь загадку І хоча вершники знали їх упродовж століть, вони так і не змогли осягнути всіх можливостей цих дивовижних створінь. Подейкують, нібито й самі дракони не знають усього, на що вони здатні. Якимось чином вони пов’язані з цією землею, і це допомагає їм долати геть усі перешкоди. До речі, Сапфіра щойно показала, як мало ти про неї знаєш.

— Може, й так, але я навчуся, — озвався Ерагон після тривалої паузи. — Та зараз мене більше цікавлять чужинці. Ви знаєте, хто вони такі?

— Їх називають разаками, — зітхнув старий. — Я не знаю, чи називається так їхній народ, чи вони самі так себе називають. У всякому разі, своїх власних імен вони нікому не кажуть. Ніхто не бачив разаків до того, як Галбаторікс прийшов до влади. Мабуть, він знайшов їх, мандруючи світами, та й узяв собі на службу. Про них майже нічого невідомо. Одне можу сказати напевно: це не люди. Якось, глянувши на одного з них, я помітив щось схоже на дзьоб, а ще — очі завбільшки з кулак… Навіть дивуюся, як вони говорять нашою мовою. Гадаю, решта їхнього тіла така ж потворна. Тому вони й ховаються під плащами за будь-якої погоди. Щодо їхніх можливостей, то разаки сильніші за людину, можуть високо стрибати, хоча й не володіють магією. Тут тобі пощастило, адже якби вони знали ще й магію, то тоді довелося б кепсько. Також я знаю, що вони ненавидять сонячне світло, хоча це їх і не зупиняє, коли вони рішуче налаштовані. Недооцінювати разака — це велика помилка, адже вони дуже хитрі й підступні.

— А чи багато ж їх? — спитав Ерагон, дивуючись, що Бром стільки всього знає.

— Поки що маємо лише тих двох, яких ти бачив. Звісно, десь можуть бути й інші. А може бути й таке, що їхня раса вимирає, тоді це останні. Розумієш, вони королівські мисливці за драконами! Коли до Галбаторікса доходять чутки, що десь з’явився дракон, він посилає разаків залагодити справу. За ними тягнеться ціла низка людських смертей.

Бром запихкав своєю люлькою, споглядаючи кільця диму, що попливли над заростями ожини. Ерагон не звернув на них уваги, аж раптом помітив, що ті змінюють колір та ще й пританцьовують у повітрі! Старий лукаво підморгнув парубкові.

Зрештою, Ерагон був упевнений, що Сапфіру ніхто не бачив. Але як же ж тоді про неї дізнався Галбаторікс? Коли він сказав про це Бромові, той відповів:

— Навряд чи донощиком був хтось із Карвахола. Краще розкажи, де ти взяв яйце і як тобі пощастило виростити дракона. Може, це наблизить нас до розгадки таємниці.

Трохи повагавшись, Ерагон таки зважився розповісти про все, що сталося, починаючи з тієї миті, коли він знайшов на Хребті яйце. Нарешті він міг хоч комусь довіритись. Бром уважно вислухав, лише кілька разів перепитуючи парубка. Коли той закінчив свою розповідь, сонце вже сідало. Усі мовчки дивилися, як хмари на небі набирають ніжно-рожевого кольору.

— Цікаво, — озвався Ерагон, — звідки взялося те яйце. Сапфіра, звісно, не може цього знати…

— Хтозна… — похитав головою Бром. — Але ти пролив світло на деякі речі. Ясна річ, що, окрім нас, Сапфіру ніхто не бачив. Можливо, разаки дізналися про неї від когось нетутешнього, і, скорше за все, цієї людини вже немає в живих… Тобі було важко, хлопче, але ти подолав усі труднощі. Скажу чесно, я вражений.

— А що це з вашою головою? — неуважно дивлячись кудись у далечінь, спитав Ерагон. — Схоже на те, що вас ударили каменюкою.

— Не зовсім так, але ти майже вгадав, — затягнувся димом старий. — Коли споночіло, я прокрався в табір разаків. Я намагався хоча б щось з’ясувати, аж раптом вони на мене напали. Ті потвори влаштували мені засідку, але недооцінили мою силу, тож я зумів відбити напад. Проте, на згадку про власну дурість, я тепер маю цей гостинець. Тоді я впав на землю без пам’яті, а отямився аж наступного дня. На той час разаки вже прямували на ферму. І хоч спинити їх було неможливо, я все одно подався слідом. Саме тоді ми з тобою й стрілися.

«Хто ж він такий, якщо збирався сам-самісінький упоратися з разаками? І навіть коли ті напали, зумів відбутися лише подряпиною?» — міркував собі Ерагон, а вголос наважився спитати:

— Коли ви побачили ту мітку на моїй долоні, то чому не розповіли мені про разаків? Я не став би тоді шукати Сапфіру, а відразу попередив би Герроу, і ми б урятувались.

— Я не знав, що маю робити, — скрушно зітхнув Бром. — Я гадав, що мені пощастить уберегти тебе від разаків, а коли вони підуть, розпитати про Сапфіру. Та вони виявилися хитрішими. Це була помилка, про яку я дуже шкодую, бо вона надто дорого тобі коштувала.

— Хто ж ви насправді такий? — не витримав Ерагон. — Звідки в казкаря меч вершника? Звідки ви знаєте про разаків?

— Здається, я вже тобі казав, що нічого не пояснюватиму, — озвався старий.

— Але ж мій дядько втратив через це життя! Він помер! — вигукнув Ерагон, рубонувши рукою повітря. — До цього часу я довіряв вам, бо вас признала Сапфіра, але годі! Ви не той чоловік із Карвахола, якого я знав усі ці роки! Негайно все розказуйте!

Бром довго розглядав дим, що кільцями звивався між ними. Його чоло вкрилося зморшками.

— Звісно, ти не можеш цього знати, — нарешті озвався старий, — але більша частина мого життя пройшла далеко від Паланкарської долини. А казкарем я став лише в Карвахолі. Зрештою, у своєму житті я зіграв чимало різних ролей і маю за плечима важке минуле. Саме через бажання забути про нього я й прийшов сюди. Тож я й справді не той, за кого ти мене маєш.

— Ще б пак! — пирхнув Ерагон. — Але хто ж ви?

— Я той, хто прийшов тобі на допомогу, — м’яко посміхнувся Бром. — І не смійся з мене зараз, коли я щирий як ніколи. Та все ж таки дозволь мені не відповідати. Тобі ще рано знати мою історію, бо поки що ти не заслужив цього права. Так, я знаю такі речі, які казкареві Брому навіть не снилися, але я — не тільки він. Тож звикай до того, що я не маю моди звітувати перед першим-ліпшим стрічним.

— Тоді я лягаю спати, — насупившись, сказав Ерагон і пішов геть від багаття.

Брома аж ніяк не здивувала реакція парубка, але в його очах з’явився смуток. Старий розстелив свою ковдру біля вогню, Ерагон примостився поруч із Сапфірою, і над табором запанувала тиша.

Виготовлення сідла

На ранок, розплющивши очі, Ерагон з болем згадав про смерть Герроу. Невимовний сум охопив його душу, змусивши вкритися з головою й здригатися в нечутному плачі. Було б добре так і залишатися в цій теплій схованці, забувши про весь світ. Але ж ні. Зітхнувши, хлопець подумки вилаяв Брома, витер мокрі від сліз щоки й підвівся.