Фальшивий талісман

— Не входить, гер штурмбанфюрер, — признався чесно.

— От ми й домовились… Пийте коньяк, Іполитов, і я впевнений, що ми з вами вип’ємо після повернення за вашу перемогу.

— За нашу спільну перемогу, — уточнив Іполитов. І це уточнення імпонувало Скорцені, бо сказав:

— Так, ми попрацювали досить багато й не шкодували витрат. Ви знаєте, скільки коштуватиме ваша акція?

— Звідки ж?

— Близько п’яти мільйонів марок. — Навіть обличчя в Скорцені витяглося від значущості названої суми. — Ви уявляєте, що таке п’ять мільйонів?

— Уявляю. — Іполитов справді був вражений.

— За ці гроші ми змогли б закинути в російський тил біс його зна скільки агентів, але закидаємо тільки вас з мадам Судовою, здається, вона вже стала вашою жінкою, чи не так?

— Ми оформили наші стосунки, — без ентузіазму відповів Іполитов. Тепер усе частіше згадував Ніну, біс з нею, що гестапівка, але ж запала в душу, й ніяка Сулова не могла витравити згадку про незабутній вечір у зовні нереспектабельному будинку,

— Як її успіхи?

— Вчиться працювати на рації. Інструктори задоволені.

— Кажуть, вона смілива й рішуча жінка.

— Надто рішуча…

Скорцені вловив підтекст репліки Іполитова, зареготав і махнув рукою.

— Не беріть це особливо до душі, — порадив. — Людей слід використовувати, поки вони нам потрібні. Мадам Сулова може не повернутися, а якщо й повернеться, то для вас тоді не буде нічого неможливого. Розлучення оформляється дуже швидко.

— Сподіваюсь, до цього не дійде, — покривив душею Іполитов, але одразу перевів розмову на інше: — Я мушу мати справжні документи, гер штурмбанфюрер. У крайньому разі сфабрикувати їх повинні найкращі спеціалісти.

— О-о, не хвилюйтеся, — застережливо підвів руку Скорцені. — У “Цепеліні” працюють знавці своєї справи. І от що, — швидко дістав щось із шухляди столу. — От, можете помилуватися!..

Він простягнув розкриту долоню, й Іполитов побачив Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Справжню Золоту Зірку з червоною стрічкою — вона виблискувала на долоні, а поруч лежав орден Леніна.

— Де? — аж задихнувся Іполитов. — Де ви взяли? Невже справжні?

— Справжнісінькі! — самовдоволено посміхнувся Скорцені. — Був такий російський генерал-майор. Потрапив до нас у полон в сорок першому році. Тепер ця Зірочка стане вашою.

Іполитов уявив себе десь на московській вулиці із Зіркою Героя і як озираються на нього перехожі. Сказав серйозно:

— Росіяни поважають своїх героїв, і ця Зірка — найкраща рекомендація і перепустка будь-куди.

Скорцені заховав орден і Зірку до шухляди столу.

— Ви одержите їх свого часу, — пообіцяв, — разом з відповідними документами. — Повагався трохи й дістав з кишені срібний брелок для ключів. Подав Іполитову: — Цей талісман був зі мною, коли я визволяв дуче. Бачите — подряпина, зачепив за колючий дріт, коли перестрибував паркан. Нехай цей талісман допоможе тепер вам, Іполитов. Ви вірите в прикмети?

Іполитов не вірив ні в бога, ні в чорта, проте відповів, вдячно дивлячись у вічі штурмбанфюрера:

— Я сподіваюсь, що цей талісман принесе мені щастя, і щиро вдячний вам. Кращого подарунка бути не може.

Скорцені підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено, й Іполитов пішов, затиснувши в спітнілій долоні талісман з подряпиною.

12

У Карого від недосипання набрякли повіки, проте полковник, як завжди, був чисто виголений, і від нього пахло гарним одеколоном. Він постукував тупим кінцем олівця по розкладеній на столі карті, казав Бобрьонкові й Толкунову, що примостилися поруч:

— До вашого квадрата входять два великих села — Квасів і Дідилів — та навколишні ліси. Інші групи прочешуть всю місцевість від ковельського шосе на схід, тобто район виходу в ефір ворожої рації. Якщо шпигуни ще не залишили цей район, ви повинні обов’язковою знайти їх.

Толкунов заперечив:

— Так вони й чекають на нас. Давно вже накивали п’ятами.

— Цілком можливий і такий варіант, — погодився полковник, але без ентузіазму. — Все може бути, капітане, та інтуїція підказує мені, що шпигуни затаїлися. Чогось вичікують, збирають дані або готують якусь операцію. Що підтверджує цю думку? По-перше, повідомлення нашого розвідника з “Цепеліну”, що диверсійна група висаджується в конкретному районі з важливим завданням. Правда, вони могли висадитися в нашому районі, а для виконання завдання передислокуватися в інший. Та це малоймовірно. Чому? Дуже просто, для чого їм пересуватися в інший район, весь час ризикуючи, коли простіше було б висадитися саме там. — По-мітив заперечливий рух Бобрьонка й додав: — Передбачаю ваші сумніви, майоре. Справді, буває й так, що диверсантів висаджують далеко від місцевості, де вони мають діяти, щоб замести сліди. Ллє в такому разі вони намагаються якнайшвидше відійти від місця висадки. А що в нас? Вони виходять в ефір лише на третій день і недалеко від лісу, де ви знайшли парашут. Отже, напевно, ворожі агенти затаїлися десь у нашому районі й вичікують зручного моменту, щоб перейти до рішучих дій.

— Або з допомогою залишеної тут німцями агентури збирають шпигунську інформацію, — додав Толкунов.

Бобрьонок похитав головою.

— Навряд, — не погодився. — Розвідувальні дані треба передавати щодня, а вони сидять мовчки. Щось готують, але що?

Полковник зиркнув на годинник.

— На світанку мусите бути в районі Дідилова, — наказав. — Зберіть актив і поговоріть з людьми. Не виключено, що агенти встановили контакт із залишками бандерівських банд. Правда, в цьому районі їх начебто нема, проте ніхто цього категорично не може твердити. Виїзд о п’ятій тридцять. Ідіть і відпочивайте.

— Вам би також не завадило, товаришу полковник, — сказав Бобрьонок.

— Не завадило б, — одразу погодився Карий. — Але мушу ще подзвонити генералові.

Вийшли на темну вулицю, і Бобрьонок попросив Толкунова:

— Заїдеш за мною.

— Знову до Галі?

— Обіцяв заскочити.

— Чув, що полковник наказав: відпочивати.

— Я в неї посплю. Сусідка чергує.

— Знаю я цей відпочинок. А завтра цілий день…

— Не бурчи. Завтра буду свіженький, як огірочок. — Бобрьонок рішуче повернув до завулку, в кінці якого в дерев’яному будиночку займала разом з подругою невеличку кімнату Галя. Не постукав, а пошкрябав у шибку, і двері одразу розчинилися, зовсім одразу, і це свідчило, що Галя зачекалася його. Стояла на порозі не в гімнастерці з двома медалями, в якій всі звикли бачити її, а в квітчастій сукні з великим декольте.

Бобрьонок забув, що жінки можуть узуватися в щось інше, крім чобіт, а Галя стояла в туфлях на високих каблуках, і шовкові панчохи відтіняли стрункість її ніг.

— Галю! — тільки й мовив Бобрьонок, ступив крок до неї, але вона не притулилася, як звичайно, а навіть відступила й запитала:

— Я тобі подобаюсь?

Бобрьонок хотів сказати, що вона подобається йому завжди й усякою в грубих чоботах і довгій шинелі, в гімнастерці з двома медалями, в шапці, з-під якої стирчать кіски, а сьогодні вона взагалі не земна.