Fata morgana
Шрифт:
Панас Кандзюба хитав головою. Так, так. Нехай приходить вiйсько, коли вже буде по всьому. Винуватих нема. Сама громада їх покарала. Тодi не буде за що карати всiх. Не село бунтувало, а тiльки привiдцi. Коли б не вони, було б спокiйно. Хто зробив забастовку? Вони. Хто забрав економiю в пана? Вони. Хто гуральню спалив? Таки вони. А усiм нам гинуть за них? Рiшитись хати - та що там хати - може, й життя.
Вiн хвилювався.
Пiдпара насував брови.
– Тепер вiн панське бере, а пождiть трохи - вiзьме i ваше. У тебе, скаже, є десятинка зайва, оддай.
Гаврило, Пiдпарин тесть, вплiв в сиву бороду жовтий кiстяк руки.
– Що там? Пострiляти та й вже.
Жорстоке слово, кинуте вперше, забряжчало, як нiж серед тишi.
Свiтлиця важко замовкла. У мовчанцi згоди, що затулила уста, страх родив подлiсть.
Коли б не було чого за се?
Тодi рудий Максим, староста сiльський, витяг з кишенi знак i почепив на груди.
– Я одвIчаю. Ось тут бомага. Приказ стреблять всiх бунтарiв. За се нiчого не буде.
Одною рукою вiн бив себе по кишенi, другою поправляв знак.
I все блищало на ньому: руде волосся, густе ластовиння, чищена цеглою мiдь.
А коли так, то чого ждати. Збирайте сход. Нехай розсудять…
Гола земля, бита крилами вiтру, сiрiла пiд олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних i непривiтних, дивилось село на своїх хазяїв, що збирались на сход. Iшли лiнивi, сiрi, важкi, наче груддя ялової землi, яка їх зродила. Несли свою зброю - одвiчнi рушницi, зв'язанi мотузками, важкi iржавi обухи, люшнi, дрючки. Всiх їх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю "мужеську плоть", а хто не прийде, того чекала смерть. Жiнки виряджали чоловiкiв з плачем, з голосiнням, як на той свiт. Хто знає, що буде? Маланка не пускала Андрiя.
– Не ходи. Щоб ще чого, боронь боже, не сталось.
Андрiй не слухав.
– Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, менi своїх не страшно.
– Хвались, хвались, Андрiйку, калiцтвом, комусь воно дуже потрiбне, - шипiла Маланка, але й сама пiшла за ним.
I знов майдан зачорнiв од народу. Всерединi чоловiки, кругом, аж до калюжi, жiнки.
Змiшаний гомiн глушив слова Пiдпари. Видко лиш було, як вiн, високий, в жупанi, махав рукою та зводив острiшки брiв. Кiнець рушницi стирчав у нього при боцi.
– Ой, боже, щось буде!
– лякалась Маланка.
– Погромникiв будуть судити…
– А кого саме?
– Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву… Глядiть, щоб не було чого i Андрiю…
– Господь iз вами, - жахнулась Маланка.
– Мiй так само був на гуральнi, як i ваш. Тодi пiвсела довелось би судити.
А сама вже тремтiла: де той Андрiй?
Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив мiж народом.
– Усi прийшли?
– Всi.
– Не прийшов Безик Олекса.
– Я тут…
– Треба всiх записати.
Але тiльки наладивсь, коли до зборнi верхи пiд'їхав на панськiм конi Семен Мажута. Прив'язавши коня, вiн
простягнув руку Мандрицi.– Здоров, Максиме, маю дiло до тебе.
Староста глянув на нього.
– Не варт ти моєї руки. Ось тобi, маєш…
I вдарив Семена в лице.
Семен оторопiв.
– За що ти вдарив? Мене громада обрала.
Мандрика не встиг одповiсти, як Пiдпара вже встав мiж ними i звiв рушницю.
– Розступiться там, зараз!
Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, i рiвночасно ахнули люди й рушниця.
Завитий в серпанок бiлого диму, Семен зiгнувся i схопився за бiк.
– Ой, братцi, за що ж менi таке?
Вiн хитався i божевiльним оком шукав страшної розгадки на сiрих обличчях, що живим муром нахилялись з обох бокiв.
Там не було розгадки i не було надiї. Тодi звiрячий жах пiдняв його ноги, i вiн кинувсь тiкати наослiп, сходячи кров'ю, що червонила пальцi i стiкала здовж ногавицi на землю.
Олекса Безик догнав Семена i вдарив ззаду колом. Високе тiло зiгнулось удвоє, як складаний ножик, i впало на землю.
Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тiло, ще тепле, що так покiрно лягло йому пiд ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю i знищить. Без потреби вiн вистрелив в нього i нацiлявся важким чоботищем вдарить пiд груди.
– Доволi, готовий!
– обiзвавсь Безик.
Вони взяли за ноги тiло Семена, одтягли до баюри i вкинули в воду.
Все сталось так несподiвано й швидко, що люди закаменiли.
Кров була пролита. Одна тiльки хвиля оддiляла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вiчнiсть, що попереднє раптом впало у прiрву, що щось прорвалось i увiльнилось од пут.
Од юрми оддiлились Iван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей i стали бiля Пiдпари, готовi на все. Пiдпара витягсь у весь свiй зрiст.
– Хома Гудзь тут? Виходь!
Голови повернулись i тривожно-жорстокi очi стрiлись, наче мечi. Де Хома Гудзь?
– Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша i натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота i впаде на тiм'я, як камiнь? Було чутно дихання.
– Прокiп Кандзюба!
Як! ПрокIп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?
Староста пояснив.
– Я по нього послав. Вiн зараз буде.
– Андрiй Волик! Ведiть!
– Волик… Андрiй… - прокотилось луною.
– Тут… ось вiн…
– Ой, боже, що вiн вам винен!
– кричала Маланка.
– Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре i невгавуче скиглiння, подiбне до виття пiд ножем поросяти, i тiльки зрiдка його рвали окремi слова.
Тимчасом юрма двигтiла, кипiла i викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать калiки.
– Йди… йди… ось вiн… ось тут. Не поможе.
Його штовхнули, i вiн впав на колiна перед Максимом, блiдий, пошарпаний весь, нiкчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замiсть руки.
– Змильтесь… люди… я нiчого не винен.