Fata morgana
Шрифт:
Вiн уклонився, торкнувшись чолом землi.
Максим поставив Андрiя на ноги.
– Хрестись.
Андрiй зараз покiрно пiднiс до лоба скалiчену руку.
– Бийте його.
Так вiн i впав. З ним покiнчили одразу.
I знов кривавим шляхом одтягли тiло в калюжу.
Але мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму пiднятих рук.
– Дивiться… он там… встає… вiн ще живий. Семен… Семен…
З води баюри пiднялася спина, як острiвець, на мить показалась рука, наче ловила повiтря, i знову впала. Ще два-три рухи, вагання - i довга фiгура розiгнулась поволi
– Вiн вийде!.. вiн зараз вийде з води!..
Тi, що тягли тiло Андрiя, скочили в воду i одним махом сокири поклали Семена назад у воду.
I знов жорстока тиша здушила серце у жменi, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вiчнiсть. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало iншим змогу передихнути коротку хвилину пiльги.
Однак напружену тишу нiщо не порушало. Пiдпара пошепки радивсь з Максимом, i тiльки за плечима у юрми билось i розривалось голосiння Маланки та плач жiночий.
Раптом все стрепенулось. Юрма зiтхнула великими грудьми i паче брижi пробiгли по нiй, як по водi.
– Ведуть! Прокiп iде!
Прокiп пiдходив спокiйний i дiловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважнi були його рухи i неймовiрним здавалось, що ся людина iде на смерть. От зараз пiдiйде, стане, вийме з кишенi заяложений зшиток i прочитає громадi, скiльки зорав, засiяв та що продав. Iнакше не може бути.
Всi очi вп'ялися в нього, а вiн спокiйно все наближався.
Пiд ноги йому попалась пляма свiжої кровi. Вiн завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблiд на виду i пiдняв очi. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Пiдпарi i купцi людей, що вже стояли напоготовi. Вiн зрозумiв. Однак привiтався.
Пiдпара махнув до нього острiшками брiв.
– Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвIт перед богом.
– Хiба ти пiп? Я дам одвiт громадi. Вона настановляла мене.
– Пiзно вже, братiку. Зараз помреш.
– За вiщо?
– Нiколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
– Громада так присудила?
– Громада.
Прокiп глянув навколо. Бiля Пiдпари стояли Олекса Безик, Iван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумцi.
– I ви про мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече.
– Може, покликать Марiю?
Прокiп безнадiйно махнув рукою.
– Покличте.
Вона ледве протиснулась крiзь натовп - в новому цупкому кожусi, яким загортала дитину, i зараз уклякла на обидва колiна на мокру од кровi землю.
– Помилуйте нас, пане старосто, i ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, вiн би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один i в другий бiк.
– Годi, Марiє… вставай… - спиняв її Прокiп.
– Слухай, Марiє…
I на хвилину замовк. Забув усе вiдразу.
– Слухай, Марiє… ось що… коня продайте… нащо вiн вам…
– Ой, боже, - голосила Марiя.
– Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хлiб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука… Мою одежу лиши для сина, як виросте - зносить.
– Швидше там!
–
– Ой, - голосила Марiя.
– Кланяйся мамi… нехай простять… та й вже. I ти прости…
Вiн тричi, як перед говiнням, поцiлувався з нею, приклав холоднi губи до чола дитини.
– Готовий?
– питав Максим.
– Ще маю грошi громадськi… ключi.
Вiн полiз у халяву i витяг звiдти ганчiрку.
– Полiчiть… Тридцять вiсiм рублiв i дванадцять копiйок.
– Потому згадав:
– Ще двi копiйки.
I вийняв з кишенi разом з ключами.
Максим забрав.
– Ще маєш що?
– Дозвольте скинуть жупан.
Вiн розщiбнувся i лишився в однiй сорочцi.
Круг нього з спiвчуттям гомонiли:
– Добрий жупан.
– Шкода було б, якби умазався в кров.
Пiдпара набивав ще рушницю, решта чекали готовi.
– Стiйте, - спинив їх Панас Кандзюба: - я сам.
– Вiн все ще бiля Прокопа тупав.
– Крiпись, синашу. Служив досi громадi, послужи ще востаннє. Страшно нам… вiйсько iде… не всiм бути в одвiтi… тобi заплатить бог… Перехрестись.
Прокiп перехрестився.
Марiя все голосила i рвала на собi кожух. ЇЇ одтягли мiж люди.
– Прощайся, синашу…
ПрокIп вклонився на чотири угли.
– Простiть мене, люди… Може, кому чим завинив… Прощайте…
– Хай бог простить… Прощай i нам…
Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
– Куди тобi стрiляти?
Прокiп втупив у нього вже мертвi очi. Подумав.
– Стрiляйте в рот.
Бiлий, як сорочка на ньому, вiн намагався розтулить рота, але не мiг. Спiднi щелепи тряслись в нього, твердi i нерухомi, як дерев'янi.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя i бахнув.
А в одповiдь на пострiл лице плюнуло цiвкою кровi i обiлляло Панасовi руки i груди.
Прокiп впав на колiна. Пiдпара добив його ззаду.
Народ п'янiв од запаху кровi, хрипiння смертi, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Iван Редька? Як! Вiн ще живий?
Однак нi Хоми, нi Гущi не було. Вони десь щезли.
Пiдпара найшов охочих i послав їх шукати.
Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звiдти їх випускали поодинцi мiж два ряди i брали в вогнi, або у кiлля. Так згинули Редька молодший iз братом та Сава Гурчин, останнiй за те лиш, що побив вiкна колись в Гаврила, тестя Пiдпари.
Трупи мокли в баюрi, наче коноплi, i червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиревi руки шукали жертви.
Короткий день скiнчився. Вiтер розвiяв дим, розсiяв останнє тепле дихання забитих, розiгнав хмари. З чорного поля вiн нiсся далi у чорну безвiсть i хитав зорi, що золотили дрiбним намистом кривавi води калюжi…
Маланка ледве допхалась до своєї халупки. Впала у пiтьмi на лаву i на колiна впустила знесиленi руки. Цiлий день була на ногах, цiлий день вбирала в себе муки та кров i стiльки людей поховала в серцi, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж занiмiло. Нема нi страху бiльше, анi жалю, вона вся дивно порожня, зайва на свiтi i непотрiбна. Добре, що хоч свiтла нема, бо її очi не змогли б бiльше нiчого вмiстити. Вона нiчого не хоче. Аби тiльки поночi було, як зараз, i тихо.