Фелікс Австрія

«Шо ся стало?» — кидається до них дідуган.

«Клич священика!» — хрипить Опецьок.

«Шо ся стало?» — верещить старий.

«Різбляр… різбляр…» — белькоче Малпа і заходиться страшним нервовим кашлем.

«Петро!» — вигукуємо ми з Аделею в один голос, хапаємось за руки і кидаємось бігти до майстерні, в якій він працював останнім часом над скульптурами для каплиці отця Йосифа.

Майстерня ліпиться до протилежного боку дому кари, ближче до торговельних яток, і відгороджена від нього цим самим масивним муром, з якого ще кількадесят хвилин тому лунала янгольська пісня. Я майже щодня приношу туди Петрові їжу, як приносила у всі місця, в яких він працював: до катедри чи в майстерню Бембновича.

Майстерня схожа на просторий хлів: дерев’яна споруда з високою стелею, неотесаними балками і кількома підпорами. Всередині панує безлад: тут тримають дрова, сувої старих попсованих тканин, якісь кам’яні уламки, знищені до невпізнання дерев’яні ікони, з витертих і вицвілих поверхонь часто світять самі лише проникливі очі з білими цятками у внутрішніх кутиках. Ці очі стежать за тобою з мороку, хоч куди б ти намагався від них сховатися.

Петро дуже часто залишається тут на ніч. Коли він уже працює — то працює до нестями, забуваючи про сон і про їжу, падаючи від виснаження серед гострих шматків мармуру.

Двері розчахнуто — їх полишили так два нажахані рядові вояки імператорської та королівської армії. Що вони шукали в майстерні, яких скарбів — одному Богові відомо.

Ми з Аделею завмерли перед входом, спаралізовані страхом. Мені не хочеться заходити. Не хочеться довідуватись, що трапилося з Петром.

Крізь шпарини між дошками та неоковирні широкі вікна ллється яскраве сонячне світло. Воно робить ще білішими брили мармуру, які стримлять посеред реманенту, дощок і драбин. Із цих брил прориваються, сяючи разючою білизною, досконалі діти-ангели з відкритими чистими лицями: їхні зграбні кінцівки свідчать про танець, легкість і радість, пальчики перебирають струни арф і отвори сурем, пригортають до грудей пташенят і кролів, леткі кучері розвіваються над головою, крила здіймають слідом за собою в повітря пелюстки квітів, краплини роси і напівпрозорі уривки хмар.

Отець Йосиф, чию присутність ми негайно відчуваємо, твердо відсторонює нас з Аделею і заходить досередини. Він нахиляється, піднімає з підлоги чорний високий циліндр, обтрушує його від мармурового пилу й обережно кладе на високий стос дров. Ми з Аделею, сплівшись руками, йдемо за ним назирці. У потилицю мені дихає старий сторож. Здається, чутно також сопіння вояків у дверях та гамір роззяв, які з’явилися невідь-звідки, занюхавши в повітрі запах чогось небуденного.

Петро міцно спить, як завжди, геть чисто білий, обліплений товстим шаром пилюки, що перетворилась на ньому на зашкарублу скоринку: вона потріскалась і промережилась густою сіткою візерунків. Його, нерухомого, неможливо відрізнити від кам’яної постаті. Міцна рука з чітко окресленими м’язами, з напнутими від постійних фізичних зусиль жилами спочиває на темно-зелених складках сукна, накинутого згори. Кулак міцно стискає долото і не відпускає його навіть уві сні.

Поруч із Петром спить ангел. Живий ангел. Не білий, не кам’яний, ангел із плоті і крові: зі світлою шкірою, з рум’янцем на щоках, з волоссям, яке м’якою хвилею обрамлює чисте обличчя, з дрібними крапельками поту на чолі та над верхньою губою, вбраний у довгу сукню, розшиту блискучими намистинками.

Очі вони розплющують одночасно. Петро якусь мить дивиться на дитину, в очах його віддзеркалюються страх і нерозуміння, і щось таке велетенське, що ніяк не вміщається у висмикнутій зі сну голові. Щось немислиме та безформне, чого навіть твереза ясна голова не могла б умістити. Він обводить поглядом усіх свідків сцени, зривається на рівні ноги, кілька разів гучно вдихає і видихає повітря — долото, гучно грюкнувши, падає йому до ніг — і обвалюється на коліна перед істотою, яка, здається, от-от розчиниться у повітрі, повернувшись у простори його, Петрових, снів.

«Дивіться, кам’яний ангел ожив!» — скрикує хтось із присутніх. Чутно молитви, бурмотіння, напружений шепіт. — «Чудо! Чудо!» — майстерня наповнюється тривожним шумом.

Поки Петро хреститься й безгучно ридає, дитина сідає мовчки, пильно обдивляючись присутніх. На її обличчі немає ні страху, ні здивування, ні радості — жодних емоцій, які легко можна було б назвати і яких би від неї чекали. Темно-зелене сукно здіймається і, зависнувши у повітрі, опускається на маленьке худе тільце. Поки складки тканини повільно падають долу, під ними щось копошиться, перекочується, наче зовсім маленький м’ячик. Отець Йосиф нахиляється і тягне до себе край сукна. Стариган у кафтані смикає з іншого боку. Кілька роззяв поквапливо вистрибує уперед, штовхаючись. Вони метушаться, вовтузяться, їхні жадібні руки зникають під покривалом.

Повітря один за одним розтинають вражені зойки. Петро зводиться на рівні ноги, рішуче підступає до сукна і зриває його з підлоги. Ангела немає. Долівка, брудна й затоптана, виявляється порожньою.

Що це за неймовірне марення. Земля гойдається під ногами. Я відчуваю потребу вийти назовні. Звільняюсь від цупких рук блідої Аделі, проштовхуюсь крізь зачаровану юрбу, наближаюсь до дверей — і на порозі спотикаюсь об чорний високий циліндр, що лежить на самому порозі.

Я нахиляюсь, обережно беру його за криси і відкидаю набік. Ангел опиняється у моїх обіймах.

[…] Розділ 9

Тепер на моїх плечах ще ця дивна дитина.

Аделя навіть чути не хотіла, щоб ми залишили його отцеві Йосифу — той, думаючи спершу, що перед нами — дівча, пропонував відвести малого до сестер василіанок на Казимирівську, до інституту для дівчат, який донедавна утримувало Товариство руських пань. Потім казав, що проситиме протестантського пастора Цеклера прийняти біднятко до «Вифлеєму» — сиротинця на Сапіжинській. Роззяви кричали, що його треба вести до кагалу, бо, мовляв, «видно ж із обличчя, якої він крові». Інші роззяви заперечували їм, що коли так дуже в те обличчя вдивлятись, то можна його і до вірмен повести.

Уявлення не маю, що вони побачили «не такого» в дитині.

Аделя міцно тримала хлопчика на руках, в її очах палахкотіло хворобливе завзяття. М’які пальці отця Йосифа, благословляючи, торкнулись русявих пасом. Велике некрасиве обличчя наблизилось до гарного і маленького, священикові очі випромінювали спокій і тепло.

«Його мусять шукати батьки. Не можна позбавляти хлопчика родини», — тихо проказав Йосиф, посміхаючись до Аделі.

«Ніхто його не шукає», — затято пробурмотіла вона, опускаючи погляд і тільки міцніше притискаючи хлопця.

Їй тяжко було його тримати, але вона й не думала послабляти обіймів.

«Перенесімо нашу зустріч на інший день», — холодно кивнула у бік священика і рушила до візника.

«Я до вас навідаюсь!» — гукнув Йосиф, стурбовано ковзнув по мені поглядом, торкнувся Петрового плеча і зник серед натовпу розтелеп, яких збиралося дедалі більше.

Намагаючись наздогнати Аделю, я торувала собі шлях серед людей, вихоплюючи уривки фантастичних оповідей: казали, сьогодні вночі помер один із в’язнів, Гриць Максимко з Пасічної — той, що наклав каміння на залізничну колію, якраз перед потягом, що віз залізничних інженерів і ще якихось грубих риб. Гриць ображався, бо держава викупила в нього ґрунт за смішні гроші і проклала через подвір’я залізницю, і в такий спосіб хотів їй помститись. А натомість потрапив до в’язниці, і ось помер, і по його душу вислали недосвідчене ангеля, яке тільки недавно вилупилось, а воно, не навчене, і душу не забрало, і саме до людських рук потрапило.

Е, та це ще було найбуденніше з того, що я почула. Бо говорили щось про відьом і про мага з Далекого Сходу, і пророцтва рабина-чудотворця з Бродів, і про те, що між світами стався розлам, і пішла тріщина, що істоти з іншого світу почали западатись до нашого світу, а наші земні люди — у потойбіччя, і що прірва дедалі ширшає, і вже зовсім скоро наша могутня імперія потрапить у вир, де її розмеле й потрощить, ніби ніколи й не було.

Аж волосся дибки ставало. Що тільки люди патякають. Але ж знаєш твердо, що бути такого не може, що паш Найясніший Цісар (дай йому, Боже, ще сто літ прожити) — і здоров’ям міцний, і розумом світлий. До того ж, незважаючи на трагічну випадковість, яка сталась із його сином, єдиним нащадком, кронпринцом Рудольфом, імперія має тверду опору в постаті спадкоємця престолу, осяйного небожа імператора Франца-Фердинанда (бережи його, Пречиста Діво Маріє).