Фелікс Австрія
Шрифт:
Мій хлопець більше став подібним на звичайну дитину. Рум’янець грав на круглих щоках. Змінився навіть погляд.
Петро вчив Фелікса говорити. Я вперше почула його голос — він сказав «мама» — несучи Аделі нагору нові шовкові нитки для вишивання. Вона зустріла мене у дверях свого покою: сама теж стояла і прислухалась. Посміхнулась до мене, по-змовницьки притулила до губ палець.
Я зауважила, що вона зібрана.
«Кудись ідеш?»
«О, так. Маю справи».
І такий щасливий вигляд. Обличчя аж сяє.
Моя Аделя має свої справи. Ну добре.
Зрештою, я не мала коли думати про її справи. До «Гельмана Кона та синів» я не піду, що мені той Петро. Завжди думає, що знає все краще за мене.
Баумелі живуть неподалік від єврейської лазні. Ми завернули
Фелікс міцніше стиснув мою руку. Ми опинилися в серці єврейського кварталу.
Я завжди приходила сюди у час між ранковою та передвечірньою молитвою.
Ми піднялись сходами догори, на ґанок, на якому сидів старий пожовклий дід — Фейґл Крохмаль, батько Цофії, справді схожий на птаха чи радше його опудало: кістлявий ніс, впалі щоки, завжди заплющені очі — ніколи не відомо було, спить дід чи ні, чи, може, вирушив уже назавжди до Небесного Єрусалима.
Я завмерла над ним, намагаючись розгледіти в пейсах та бороді, які лежали на старечих грудях, бодай натяк на подих. Фелікс втиснувся в мене, тривожно напружившись.
Двостулкові двері з вирізьбленими на них візерунками розчахнулись.
«Стефцю! — радісно вигукнула Цофія Баумель, вистромивши назовні голову в турецькій пов’язці. — Ти прийшла! Яка радість!»
Вона кинула погляд на діда і закричала:
«Тату! Тату! Ти спиш?»
«Не сплю».
«Що робиш?»
«Думаю, де наша мезуза [63] ».
«Ми її зняли».
«Це я зрозумів. Але навіщо?»
«Ти ж п’ять хвилин тому розмовляв із Іциком, він поніс мезузу до сойфера [64] ».
63
Мезуза — футляр із сувоєм пергаменту зі шкіри кошерної тварини, який містить частину молитовного тексту і кріпиться до зовнішнього боку вхідних дверей єврейського житла.
64
Сойфер — переписувач священних текстів.
«Навіщо?»
«Там стерлась літера, тату».
«Ой, горе, горе!»
«А ти й так кашляєш!»
Цієї ж миті старий зайшовся кашлем, а Цофія, втомлено махнувши в його бік рукою, запросила нас досередини.
«Фрумо! Фрумо! — закричала жінка. — Іди-но сюди, дідові треба дати ліки від кашлю».
Кімната, до якої ми зайшли, служила Баумелям за крамничку. Тут вони продавали тканини і готовий одяг, який пошив батько родини, Мордехай-Лейба Баумель, а ще — мереживо, «шпаніше арбайт», яке плели всі сестри (а їх було семеро) та мати.
Фрума й Авіґаїль, найстарші сестри, змалку були моїми подругами. Ми часто приходили до Баумелів із доктором Анґером, бо свій одяг він доручав шити тільки Мордехаєві. Шив Мордехай і для нас із Аделею, але відколи вона подорослішала, то воліла або замовляти готове Жалодку, який возить товар з Англії та Франції, або шити у кравчині-німкені, пані Шатце з кривими зубами.
А потім, коли вже Аделя вийшла заміж за Петра, коли помер доктор Анґер і Петро почав будувати будинок, він приходив до Баумелів вивчати стелю на їхній веранді, зроблену з розсувних люків: на час свята Суккот ця веранда слугувала родині суккою [65] .
65
Сукка (івр.) — накрите зеленим гіллям тимчасове помешкання, де, згідно з біблійним приписом, євреї повинні проводити свято Суккот.
Пам’ятаю, пан Баумель схвалив тоді Петрову ідею.
«Людина мусить пам’ятати про зорі», — суворо сказав він.
Батько родини, Мордехай, несучи поперед себе круглий живіт, виходить нас привітати. Він дуже радий мене бачити, запитує,
як здоров’я і коли я вже нарешті вийду заміж. Такі у нього жарти. Я шаріюсь, але не ображаюсь: я знаю, що пан Баумель — один із найдобріших чоловіків на всьому світі. Можливо, навіть майже такий, яким був доктор Анґер.На Фелікса Мордехай дивиться з певною осторогою. Всі ці чутки про крадені у храмах реліквії досі пов’язують у місті із Торном та його трупою.
«Що, справді цей хлопець пролазить у будь-які щілини?» — примружує очі пан Баумель і розгладжує долонею свою опасисту бороду.
«Ну що ви, пане Баумель, — сміюсь я, — подивіться, який він здоровецький! Куди він там пролізе…» — і показово щипаю Фелікса за щоку.
«Страшне лихо, — в очах пана Баумеля розпач і біль. — Такі коштовні, такі дорогі речі! І рімоніми, й торашилди [66] , і яади… А в Житомирі з бет-кнесету [67] вкрали корону Тори! Яке лихо! Який поганий знак! Це для вас, християни, Біблія — просто священна книга. Для нас Тора — жива книга. Ти не можеш просто брати і красти одяг Бога!»
66
Рімонім — парні прикраси для сувою Тори. Торашилд — срібний щиток, який допомагає швидко знайти те місце у Святому Письмі, яке потрібно читати у певне свято, а також у суботу.
67
Бет-кнесет (івр.) — синагога.
«Та до чого тут дитина! Дай хлопцеві спокій», — кричить на нього пані Баумель і вручає Феліксові велике жовте яблуко.
Пан Баумель похнюплюється і замовкає, а тоді починає вивчати тканину, яку я принесла, і заходиться нестерпним буркотінням. Я знала, що так буде.
«Вей-вей-вей, — хитає головою він, — горе-горе, навіщо купувати таку погану тканину, навіщо платити такі великі гроші за таку погану тканину!»
Врешті, засопівши, він виймає метр і починає обміряти хлопчика. Дім наповнений теплими солодкими пахощами.
«Печете леках [68] , пані Баумель? — запитую я.
Пані Баумель посміхається.
«Коли ж ви мені відкриєте його таємницю? Хоч як я вже намагалась: терла цедру не так дрібно, борошно пересипала крізь сито рівно сім разів — а все так не виходить, як у вас…» Пані Баумель розчулена:
«Мої дівчата не такі охочі до готування, як ти, Стефцю. А таки відкрию тобі колись таємницю, вір мені, дитино!»
Вона проводить мене анфіладою кімнат до кухні. Я все тут у них знаю: і світлі лляні завіси на вікнах, і ханукії, і красивий мізрах [69] з оленями, зорями й квітами на стіні. Дівчата на кухні перебирають крупи.
68
Леках — єврейський медовий пиріг.
69
Мізрах — тут: ритуальний килимок, який вішали на східну стіну помешкання.
«Ви чого так пишно вдягнуті?» — запитую в рум’яних Фруми й Авіґаїль.
«Ну бо, — каже Фрума, — зараз має прийти наречений Авіґаїль. Тому мама пече пляцок».
«Та він мені не наречений, — ще більше червоніє Ава. — Він усім дівчатам подобається. До того ж, кажуть, його мати вибрала вусату Сіді».
«Але він не схоче жити з її батьками!» — заперечує Фрумка.
«Замовкніть ви обидві, — суворо каже пані Баумель. — Я би й не хотіла мати такого зятя. Надто він приглядається до того нового темплю [70] . Кажуть, бував там кілька разів! А всі думали, з нього мав би вийти такий хороший меламед [71] . Ніхто не знає, що у нього на думці».
70
Темпль — тут: реформістська синагога.
71
Меламед — учитель у єврейській школі.