Фелікс Австрія

Я стежу, чи комусь не варто змінити посуд, чи всім вистачає видельців, чи хтось не бажає хліба, чи княгиня Пшитульська не перебільшила з мірою випитого шампанського і не потребує вже фіакра, щоб повернутись додому.

Шоколадну ґалярету і морозиво я подаю Феліксові найпершому. Я сиджу навпроти нього, підперши голову рукою і дивлюсь, як він облизує ложку, вимастивши свою гарну бузьку і ставши схожим на малого мурина. Він запиває ласощі оршадою, п’є великими ковтками, голосно сковтуючи, і щоразу потім видихає: «аааааа».

Мій маленький Феліксе, цікаво, чи я колись довідаюсь, звідки ти взявся насправді. Чи була твоєю мамою східна гнучка красуня Му з довжелезним шовковистим волоссям — чи ти був позашлюбним сином дружини корчмаря з-під Сваляви, яку чоловік за зраду вигнав із дому і вона прибилась до театру шевальє Торна? Чи справді тебе навчено пролазити в найменші шпарини, щоб красти коштовності? І якщо так — то чи можеш ти стати іншим, забувши, як тебе дресирували?

Єдине, що я знаю напевне — Феліксові дуже смакують солодощі. Він ковтає оршаду і робить «ааааа».

Гості п’ють каву, їдять торт Захера, лижуть молочне шодо, я навіть не знаю, кого більше хвалять цього вечора — іменинницю Аделю чи мене, її служницю. «Шодо тане в роті, я зараз зомлію від розкоші!» «А такий пляцок по-медіоланськи не куштували навіть в Медіолані!» «Чекайте зі своїми десертами, я все ніяк не годен відірватись від цих паштетиків із раків — це точно не паштетики з янголів?»

Я намагаюсь не зважати. Панове поїли та й забули. Я просто служниця. Готувати, варити, пекти, мити, чистити, церувати. Зціпити зуби, знати і мовчати.

Петро підхоплює з моїх рук тацю з посудом і допомагає донести до кухні.

«Стефцю, — каже він дуже м’яко, — ти ж знаєш, як я тобі вдячний. Стефцю, без тебе нічого б не було. Без тебе наш дім не був би найкращим домом. Ти — наша сім’я».

«Ет, що ти мелеш, Петре, — відмахуюсь я, ховаючи погляд. — Ти випив забагато вина і говориш самі дурниці. Йди нарешті до гостей. Не маю часу я з тобою бавитись».

Коли стихає мазурка, я, несучи тацю з порізаним пляцком, зупиняюсь посеред павільйону, як вкопана, і голосно та повільно — так сновида намагається вимовити щось крізь вату своєї одержимості — кажу: «Шановне панство, у моєї пані, Аделі Сколик (у дівоцтві — Анґер) любовний роман із цим уніатським священиком, отцем Йосифом. Я бачила все на власні очі, як бачу зараз кожного з вас, а ви — мене. Я маю докази — їхню брудну білизну. Я можу підтвердити, пане меценате, присягнути на Біблії, перед судом, що їхній зв’язок триває давно і набув серйозного розмаху».

«Стефо, що ти кажеш!» — вигукує Петро.

«Смердюча свиня!» — кричить Аделя.

«Це неправда!» — перелякано заперечує отець Йосиф.

Всі інші теж зойкають, затуляють обличчя руками, витріщають очі.

«Її треба висікти!» — вказує на мене своїм кістлявим пальцем у чорній рукавичці княгиня Пшитульська.

А Іванка починає рохкати і хрипіти, її очі викочуються з орбіт, шкіра сіріє, язик вивалюється з рота — і вона горілиць падає на долівку. І замовкає.

[…] Розділ 23

Що мені брати з собою, я і так нічого не маю. Одяг, який дістався мені від Аделі. Постіль, яка належить Аделі. Хромований гребінець із цикадою, який мені подарувала Аделя. (Де він, до речі? Постійно лежав тут, у шухляді біля мого ліжка, а тепер зник. Я точно знаю, що він тут лежав.)

У кожному разі я не впевнена, що маю право кудись звідси піти. Тому що, можливо, я й сама належу Аделі.

Тепер, коли я вбила їмость, Аделя має право не тільки висікти мене батогом, як радила княгиня Пшитульська, але й вигнати з дому. Цього разу вона точно вижене мене з дому.

Скільки разів я погрожувала їй піти геть і знайти собі інших господарів, але ніколи насправді сама в це не вірила. Я не уявляла собі інших господарів. Господарі можуть бути тільки одні.

О Боже! Я вбила їмость! Я вбила дружину Йосифа!

Я падаю на своє ліжко і сиджу там, закривши обличчя руками. Це не насправді. Ще зовсім недавно все було гаразд. Ну як гаразд — Йосиф все одно мене не любив, Аделя була його коханкою, а доктор Анґер ніколи не вважав мене своєю донькою, але все інше було цілком нормально: ми святкували Аделині уродини в рестораційному павільйоні у парку Ельжбети, гості облизували пальці і посуд і один поперед одного вихваляли мої кулінарні таланти. Всі були радісні. Лунав скрипковий квартет. Фелікс малював профілі та фаси вуглинкою, пив оршаду і видихав «аааааа».

А тепер — я вбивця. Аделя прожене мене від себе. Мене посадять до в’язниці. Можливо, я сидітиму в карному домі і отець Йосиф приходитиме мене сповідати. Можливо, він сповідатиме мене перед стратою. Але навряд чи. Навряд чи він погодиться. Він ненавидить мене.

Але ж і він не повинен був так грішити! Вони з Аделею самі винні. Хто більший грішник — ці люди, які порушили стільки земних та небесних законів, зрадили Бога, зламали обіцянку шлюбу, обманювали, лукавили, вдавали з себе когось іншого, чи я — людина, яка розповіла про них правду?

Образ Йосифа, який стільки місяців світив для мене ясніше від сонця, раптом вибляк і сплас. Ніби полуда злетіла з моїх очей. Що це я вигадала собі? Чим він був для мене таким рідним? Звичайний собі чоловік, страшний на вигляд, а так — нецікавий.

З досконалою різкістю я побачила свою вигадку. Жодної миті він не любив мене, як земний чоловік любить земну жінку. Не сказав він жодного слова, не скоїв жодного вчинку, який свідчив би про закоханість. Я прокручувала в голові всі наші зустрічі — і більше не бачила того, від чого ще зовсім недавно починала тремтіти всім тілом і діставала гарячку.

Чому це я вирішила, що до мене він виявляв добріше добро, ніж до інших? Дозволила собі бачити тільки те, що хотілось — і зовсім осліпла до виявів та вчинків отця Йосифа, які мені не пасували.

Тепер же перебираю кожну згадку відверто і чесно, хоча більшого болю, здається, я вже не витримаю: та ж «божественна любов» у його очах, коли він благословляє стару жебрачку на вулиці; те саме гостре розуміння в голосі, коли розповідає про в’язнів у Карному домі та їхні тяжкі гріхи. Ось отець пестливо поплескує зігнутий карк старого підмітальника під в’язницею, ніби хоче долонею увібрати в себе бодай малу крихту його безрадісного життя. А відганяючи від мене двох кровожерливих вояків, робить це з таким стражданням, мовби відправляє їх у вічне вигнання.

Така світла душа — аж дивно, що в нього є тіло. Недарма ж і Петро прикипів до отця всім серцем.

Коли він огортав їмость найм’якшою з усіх можливих дбайливостей, я казала собі: це він тільки виконує свій подружній обов’язок.

Коли розпачав через від’їзд владики Андрея, аж почорнівши на обличчі, — я побачила в цьому приховану й недозволену тугу за мною.

Закоханістю я вважала просте і справжнє людське співчуття, відкрите тепло і милосердне бажання розділити мою гіркоту.

Я відчула б до Йосифа вдячність: бо хіба співчуття і тепло — не єдине, що потрібно людині?