Фелікс Австрія

Аделя розповідала мені, опускаючи погляд і шаріючись, як він захоплюється запахом її шкіри. Що нюшить і нюшить, мов мисливський пес, і завмирає, уткнушивсь носом у шию, боляче коле бородою її чутливу шкіру (потім я замащувала червоні пекучі цятки лавандовим кремом, поки Аделя тихо сичала, закусивши нижню губу).

А шкіра Аделина пахла так солодко ніби не тому, що це я готувала їй купіль, що везла з собою ароматні солі й оливи, настояні на травах, які втирала їй у тіло.

Коли в термах у Будапешті, сидячи поміж старих пихатих мадярок, роздутих від води, мов рептилії, Аделя, вбрана у новомодний купальний костюм із коротенькою тунікою до колін, але з закритими шиєю та руками, і з ногами, затягнутими в панчохи для купання, прошепотіла мені на вухо, що Петро просив її зустрітися з ним в одній із зал, але не брати з собою мене, — я проковтнула це, як зіпсований харч. Мені стало зле, одначе я цього не показала. Хоча, коли їх силует зник між колонами, війнувши шовковим шлафроком [21] , мов павичевим хвостом, мене так замлоїло, що я ледве втрималась, аби не вивернути до купальні те, на що перетворились шницлі, приправлені крихітною ложечкою вогняної ерош пішти [22] , запиті келихом шампанського. Мені пригадалась історія, яку розповідав неприємний пан Горовіц, наречений Ґоськи (вона куховарить у судді): йому фіакром розтовкло ногу — «на паштет із зайця» — тож поки лікарі віднімали від тіла ці залишки, Горовіц раптом опритомнів від ліків і побачивши, що кавалок закривавленої ноги лежить у мідниці, водночас гостро відчув, як болить його ця нога, наче досі ще є частиною тіла. Не тіло боліло, хрипів ведмежим голосом Горовіц, пияк над пияками, а нога, яка вже не була мною.

21

Шлафрок — домашній халат.

22

Ерош пішта — гострий угорський соус.

Про цього Горовіца недавно навіть писали наші газети. Він був сторожем у будинку біля площі Міцкевича і полюбляв скликати до себе таких же, як і сам, гульвіс. Розважався з ними ночами «при горілці та з музикою». Брама замикалась — і поліція вже не мала входу у двір. Зате туди без жодних перепон приходили «фаланги дівок різного калібру». Пиятики у Горовіца, як правило, закінчувались бійками. Останнього разу потовкли писок якомусь Пйотрові Ґурському — «так, що його обличчя стало подібним до будь-якого іншого, лише не людського лиця».

Горовіц сидів тепер в ув’язненні, чекав суду, а Ґоська носила йому його улюблені кнедлі, іноді навіть із фляками. Огрядна, широка, з животом, що випинався вперед, немов клунок шматтяра, з викоченими світлими очима, з важким подихом, вона поволі брела Липовою у напрямку Сапіжинської, до ратуші, неподалік від якої тримали різних ошуканців та авантурників. Коли я її бачила, то думала про стежки, якими ходить людина. Про те, що хтось водить «дівок різного калібру» і розділяє навпіл ноцники, які одвіку були одним цілим, а інший, хрипко дихаючи і пітніючи, до останнього носить передачі з кнедлями і тютюном.

Якщо повернутись до нашої весільної подорожі, до термальних джерел у Будапешті, то кілька годин, які я провела там наодинці, були найпорожнішим і найтягучішим часом мого життя. Я не змогла всидіти в тісній і гарячій купелі, звідки щойно від мене пішла Аделя. Накинувши свій шлафрок, я брела з однієї зали до іншої, аж доки не вийшла назовні, у лютневий морозяний день, навіть не відчувши, як холод обпікає мою розпарену шкіру. Я занурилась у воду і попливла вперед, у густу пару, що стелилася над плесом, оминаючи групи людей, які вели бесіди незрозумілою мовою, проте розмови ці, здавалось, обертались лишень навколо розлуки і смерті. Така у них мова, що тут поробиш.

Кілька разів траплялося щось украй неприємне: хтось невидимий, але настирливий, доторкався до мене під водою. Мене пересмикувало, я здіймала фонтани бризок, утікаючи. Чиясь нікчемна рука вхопила мене за плече.

Але щось гірше за ці слизькі доторки чекало на мене попереду. У хмарах пари височіла скульптура: лебідь притискав маленьку голівку на довгій шиї до повних грудей Леди. Звідкілясь порскали дрібні краплі холодної води. У мене потемніло в очах, я пірнула під воду — і попливла назад, палко бажаючи зуміти більше не випірнути. Я не бачила їхніх обрисів, але точно знала, що там, за скульптурою, у примарній імлі ворушилися темні тіні моїх супутників.

Багато змінилося з того часу, усе заспокоїлось. Навіть дивно згадувати, що наприкінці подорожі я була переконана: це кінець, ми з Аделею більше не будемо разом.

У фіналі подорожі я просто втекла від них на Пратері. Вибрала собі одну з бічних алей і побрела нею вперед, спершу дослухаючись, як серце гупає десь позаду вух, тисне на горлянку, не дає дихати, почуваючись нечемним псом, який втік від господарів. Потім вийшла на берег Донауканалу. Порівняно з Дунаєм він видавався таким спокійним і маленьким, тихим, сором’язливим і невибагливим. Не знаю, як довго я дивилась на воду. Думки пропливали дедалі рідше, розвіювались, мов пара над термальними купальнями в Будапешті. Просто текла вода. Просто сонце починало опускатися до небосхилу. Просто заніміли від морозу руки й ноги, змерзло обличчя. Але всередині палахкотіло щось теплим вогнем, і певної миті я зрозуміла, що посміхаюсь. Чим я не така, як цей канал. Чим я не Маленький Дунай. Течу собі, люблю Аделю.

До готелю я повернулася стишена й заспокоєна. Петро розчахнув двері покоїв, почувши мої кроки, приглушені ворсистим килимом. Він мовчки пропустив мене досередини, пильно вдивляючись в обличчя. Я йому посміхнулась. Він не відповів посмішкою, але в темних, глибоко посаджених очах я розгледіла новий вираз: зацікавлення і м’якість.

Впустив мене до Аделі, з вдячністю подумала я. Тепер він вирішуватиме, хто може до неї підійти. Так є.

Аделя ображалася. Лежала під периною, з холодним компресом на голові. З гнізда її розбурханого русявого волосся стирчав тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла: цикада на гілці з вишневим цвітом. Очі Аделині — зворушливо підпухлі від сліз, рожеві. У мене стислося серце. Я мало не засміялася вголос, мало не почала співати. Стрималась, бо це б її розлютило. А коли Аделя гнівається, її так просто не заспокоїш. Вона тоді як дитина: спробуєш розважити — кричить, лагідно заспокоюєш — плаче, гримнеш — гордо відвертається, а тоді жбурляє у вікно порцеляновою жирафою.

На моє запитання Аделя відповіла, що в неї міґрень. Вказала рукою на мої речі, розкидані по підлозі, на сукні, білизну, вивернуту на м’яких фотелях, нічні сорочки, і пояснила, що намагалась знайти свою настоянку з пурпурових ріжків, краплі валеріани та беладони. Що їй слід тримати такі життєво необхідні речі при собі і не залежати від інших, бо інші зникають і з’являються, коли їм заманеться, а ти тим часом віддаси Богові душу або збожеволієш від болю, і ніхто за тобою не заплаче, і слізки не зронить.

Вийнявши з дерев’яної скрині з широкими шкіряними пасками, обтягнутої всередині темно-зеленим сукном, пуделко з ліками, я мовчки накрапала до срібного келишка фіолетову настоянку з ріжків і піднесла Аделі до рота. Не дивлячись на мене, Аделя підвелась і вихилила рідину, гірко скривившись.

Я вирішила не вказувати їй, що спеціальне горіхове пуделко з ліками, яке використовував для подорожей ще Аделин батько, доктор Анґер, фізик повітовий і міський, я поклала до Аделиної скрині, а не до своєї.

Натомість сказала таке: «Неправда. Мені було б за тобою страшенно тоскно, Аделю. Я ночувала б на твоїй могилці. Засадила б її мушкателькою — червоною, білою і рожевою. Петро вирізьбив би найкрасивішого і найпечальнішого янгола з безнадійно спущеними крилами, у тонкій сукні, схожій на морську піну, з вінком із лілій на голові».

Аделя стиснула від злості кулаки і відвернулась. У великому люстрі на півстіни у позолоченій бароковій рамі, я побачила, що Петро стоїть на порозі, за моєю спиною, і посміхається. Я всміхнулась люстрові і зустрілась поглядом з очима Петрового відображення.

Тобі є чого в мене повчитись, пане-добродію, подумала я задоволено. З нею не так уже й просто. Ти мене теж потребуєш.

Я вийшла розпорядитися, щоб Аделі приготували свіжого міцного чаю, добре солодженого. Щоб принесли покраяної цитрини, мигдалевого киселю на молоці і льоду.

А коли повернулась, зрозуміла, що тепер нас буде троє, і кожен мусить це прийняти. Так є.

Накидаю грубе вовняне пальто з овечим коміром, взуваю ґумові велінґтони, беру обидва ноцники і виходжу назовні. Просякле вологою повітря висить над землею сірими клаптями, у дворі — по коліна застиглого болота, змішаного зі скиртами ствердлого на камінь брунатного снігу.