Фрау Мюллер не налаштована платити більше

– Візьмете блок? – діловито запитила в Христини одна з жіночок, яку решта називала Зоською.

– Ні, що ви, – злякалася Христина.

– А ви хто – вчителька чи полька? – примруженим оком оцінила її шанси сусідка.

– Не візьму, – твердо відповіла Христина.

– Даремно, вас точно на особистий не поведуть. Н'oвенька.

– А що, тепер всіх на особистий ведуть? – поцікавилася жіночка з крісла ззаду за Христиною, Марися, як з’ясувалося згодом.

– Та ні, теперка вже не всіх, – відповіла Зоська. – Після того, як ми місяць тому тут влаштували їм скандал. Ну, тобто, не знаю, чи тому, – засумнівалася вона. – Але ми тоді таке зробили. Ну бо шо то за робота – прийшла якась і давай всіх на особистий. Догола роздягає. Дійшла черга до мене, а я їй кажу: «Цо, пані, ідзєми на особісти, відзе, же пані любі кобєти». Ну, всі заржали з неї, і більше вона не приставала. А то задрали вже.

– Ну, шо зробиш. Така в них робота, – фаталістично зітхнула жіночка з переднього сидіння, поправляючи пачки цигарок у бюстгальтері.

– Ну, не скажи, – енергійно заперечила Зоська. – Вона сі вмішала в конденціальність, розумієш? Влізла в приватну собственність, порушила право особистості людини, а вона непорушна, розумієш? То тобі не шутки. За це статтю можут дати!

– Слухай, Зосько, а як там той твій рецепт салати, шо ти робила минулий раз? – змінила тему Марися.

– Та файний салат, Марисю, дуже вітамінний, – відповіла Зоська. – Я теперка на дієті сиджу, то ніц такого не їм, від чого си поправлєют.

– А шо ж ти їси? – відразу зацікавилися всі присутні.

– Та майже ніц не їм, – гордо відповіла Зоська. – Так, рано намащу си хліба пару кавалків. Намащу чим маю: маргариною, зрідка смальцем – і з цибульов.

– Смальцем? – здивувалася Марися.

– Ну, а ти думала? То дієтичний продукт, ліпший за маргарину. Ти сі поправлєїш не від того, жи задужо їси, а від того, жи їси хімію. А смалец – то не хімія. То я сама си натопила зі свої свині, знаю, чим годувала, і всьо.

– Ну добре, а далі що? – дала себе переконати Марися.

– Та в обід я рідко їм, бо все на роботі або за границю їжджу, як то нині. Хіба вже вечір потім. То з’їм си бульби жареної на салі, бо на олії мені не смакує. Капусти квашеної. Ну таке. Самі вітаміни. Ну або ще той салатік, шо ти кажеш – то пекінська капуста, яйця, крабові палочки, сир жовтий такими великими кавалками порізаний, кукурудза з банки і майонез. Дуже дієтично. Тої салати можу з’їсти цілий банєк. Аж потім не сплю, все перджу.

Після цього компанія дружно засміялася. У салоні посилювався дух цибулі. Мабуть, не одна Зоська сиділа на дієті, згідно з якою снідати слід було хлібом зі смальцем і цибулею.

Під час паспортного контролю Христина зауважила, що короткотермінова та одноразова віза з усього автобуса лише в неї. Десантниці з папіросами мали здебільшого річні шенгенські мультивізи або пластикові картки посвідчень мешканців прикордонної зони, які дозволяли перетинати кордон без візи. Таке ж посвідчення було і в Зоськи. Марися запитала її:

– А шо, тяжке шось питали на співбесіді в консульстві, як робилась си карту поляка?

– Та тяжке. Спершу спитався консул, чи я знаю, де мешкає вавельський дракон, а потім ше – шо поляки їдєт на тлустий чвартек. Ну і то всьо польською.

– І ти знала? – з повагою в голосі запитала Марися.

– Та дешо знала, – самовдоволено відповіла Зоська. – Але в мене метрика була желєзна, мені мусили дати. Бабця-полька була замужем за греко-католицьким священиком, польську школу в селі мали. Кому ше давати, як не мені.

Тут у Марисі задзвонив мобільний. Побачивши номер, вона пожвавилася і заговорила в слухавку удвічі голосніше і втричі швидше, ніж досі:

– Слухай, не можу сі дозвонити до тих мудозвонів на вахті. Ти їх десь видів? Вони шо, знов п’ют? Передай тим чортилам, жи правильний чоловік бде за півгодини колихатисі на пов'eрсі. Нє, я не прошу, жеби вони сі здоровкали чи там туалет відкрили, тіко прошу, жеби не смерділо самогоном і вареним целофаном. Ну, від крабових палочок, ти знаєш. Вчора сосискисьте варили? Ну то тим більше сі насмерділо. Най відкриют велике вікно! І виляют палочкову чи то сосискову воду десь гет. І жеби чайник помили, якщо вони знов в чайнику ті сосиски варили. Чуєш? Припильнуй мені тойво-во. Жеби потім не було проблєм.

До Перемишля вони доїхали за розкладом і при виході з автобуса Христина машинально подумки відділила від решти пасажирів тих, хто вертався на роботу після відвідин рідних. Щоб вирізнити заробітчан, не потрібно було зазирати до паспортів, вистачало їхніх розгублених озирань по боках, зляканих здригань, коли до них хтось заговорював, вистачало чути їхню мову з усіма цими «ну всьо, к'oнєц», «це б’юро не д'aло мені позволєня» чи «я си наробила, а вони мені пеньонзи не д'aли», та й те, що їхній одяг купувався на тутешньому українському базарі, теж було помітно. Христина пригадала, як колись гуляла по цьому базару вздовж нескінченних рядів фіранок, які тут продають, здається, споконвіку та з незмінним успіхом, і її зупинила одна із продавчинь:

– Ось, дивіться, яка хороша ткань, хіба ні? – і показала шматок рожево-прозоро-сріблястої тканини, сама при цьому уважно роздивляючись візерунок, ніби бачила його вперше.

– Хороша, – обережно погодилася Христина, озираючись за можливістю якомога швидше відступити. Але виявилося, що жіночка не збирається агітувати її купити фіранки.

– А цей невдячний прийшов сваритися, – плаксивим голосом продовжила, звертаючись не так до Христини, як кудись у простір. – Каже, жінка попрала у пральці, а тюль сіла. Ну не дура його жінка після цього! Хто ж тюль у пральці пере! Скаргу він на мене напише! Сам він як той Петро Скарга. Женився на дурі, а всі йому винні.

– О, а звідки ви про Петра Скаргу знаєте? – здивувалася Христина.

– Та як би вам пояснити. Спершу, як заміж виходиш, то років з десять-п’ятнадцять цікаво, а потім вже до книжки тягнешся. Шо-небудь почитати від нудьги. Про мучеників чи про святих.

Рожеві й голубі хвилі ритмічно розгойдувалися в неї за спиною, ніби куліси якоїсь дитячої казки. Продавчиня стояла на їхньому тлі, дивлячись кудись за лінію горизонту, частково закриту плечима Христини, і думала про щось своє. Про Петра Скаргу? Петра Могилу? Дмитра Туптала? Козацьке бароко? Зразки сецесійної архітектури в довколишньому ландшафті, наприклад, нещодавно відреставрований залізничний вокзал Перемишля, який тепер нагадував котрусь зі станцій метро у Відні? Христині захотілося зробити цій жінці щось приємне, але вона не знала, що саме: купити трохи тюлі? Від цієї думки їй стало тепло й трохи соромно, вона посміхнулася жіночці, яка не бачила її в цей момент, і мовчки відійшла, не наважившись руйнувати настрій, сформований із рожево-голубих мережив і химерної розмови.

Вона вже знала, що достатньо вийти із запльованого автовокзалу Перемишля, і відразу все поміняється, ніби під дією якоїсь магії. І хоча все залишилося по-старому й навіть автовокзал був таким же брудним і непривітним, як удома, її відчуття справді кардинально змінилися, спина випросталася, а голова більше не намагалася втиснутися в плечі. Христина глибоко вдихнула повітря й уперше озирнулася довкола просто так, а не злякано відшукуючи обличчя когось, хто перешкодить їй здійснити свій план утечі. Усі страхи, заховані в напівсонній непевності ранку, відступили, тепер вона вже не боялася, що автобус застрягне на кордоні через те, що котрась із контрабандисток окрім цигарок вирішила перевезти у своєму безрозмірному бюстгальтері ще трохи кокаїну або що цигарок виявиться забагато чи, навпаки, замало і митники спересердя конфіскують усі, а автобус заженуть на таємничу «яму» з розповіді дідка в шапці, що чиясь віза буде протермінованою, чийсь паспорт – фальшивим, а син українки, який розмовляє лише португальською – жертвою кіднепінгу, що в автобуса відламається колесо, остаточно загнуться скрипучі гальма, станеться аварія чи ще щось непередбачуване, що майже завжди трапляється на цьому короткому відтинку подорожі, який здається зачарованим, бо долати його часто доводиться довше, ніж сотні кілометрів по західніший бік кордону.

Мине кілька років, і Христина перестане зауважувати момент перетину внутрішніх кордонів між країнами, давно уявних, символічних, іноді не позначених навіть присутністю таких-сяких прикордонників. Просто порожні будки та шлагбауми, які давно ніхто не використовує. І тоді це відчуття одночасної втоми й ейфорії після вибуху адреналіну на кордоні вже здаватиметься їй таким же напівпридуманим, як і самі кордони, які вона минатиме. І лише час від часу, коли вона їздитиме до Львова на відвідини, пересвідчуватиметься, що тут усе й далі по-старому, кордони залишилися справжніми, суворими та непохитними фортецями, які слід долати із зусиллями й страхом, слід переживати ввесь належний до процесу пакет емоцій, вражень і негативу, слід отримувати лекції покори, опанування себе й приниження, право на яке часто вимірюється одним-єдиним повноваженням піднімати та опускати помаранчеву стрілу шлагбаума.