Фрау Мюллер не налаштована платити більше

– Знаєш, як у мене було, – знову почала з несподіваного місця Галинка. – Коли мені виповнилося сорок чотири, я пішла до ворожки. Я взагалі ніколи не ходжу до ворожок, а тут шось наче дьорнуло. Точніше, товаришка попросила скласти їй компанію. Я спершу впиралася, але таки пішла. Тоді модні були всі ці Джуни і похожі. А в мене одна історія вийшла. Знаєш, я завжди масажисткою робила. Колись, як діти ще малі були, то старалася все ближче до дому, шоб в обід прибігти, їсти зварити, прибрати. А я молода була, то така модниця, страх. Усе на каблучках і накрашена. То тепер як мара ходжу. Все в майці, джинсах. І цепочку золоту все носила, кольцо. Коли посуд мию, зніму, покладу на полицю. – І Галинка поправила на пальці перстень із платиною та золотий ланцюжок на шиї.

* * *

Христина з Галинкою не надто вписувалися в параметри постійних відвідувачів «Менестреля», тож персонал поглядав на них із підозрою. Нотка потепління промайнула в очах офіціантки аж тоді, коли Галинка запропонувала замовити до кави коньяку. Христина спершу хотіла обмежитися лише кавою, але потім збагнула, що з таким лаконічним замовленням посидіти спокійно їм не дадуть, і вони замовили коньяк та канапки.

– І от одного разу мені виходити дітей із садочка забирати, дивлюся – а цепочка моя позапутувана вся, і кольцо не можу найти. Я пробувала розпутати, але не можу. Плюнула, пішла так. Прихожу додому – дивлюся, і на тобі – все порозпутувано, лежить собі на місці, вроді нічого і не було. Тож треба таке!

Потім стала прислухатися – і шось мені наче не так в хаті. То шось стукне, то шось грюкне, то рипне. І сусідка прийшла – каже: «Щось у тебе в хаті не то. Посвяти».

Ну, я послухала, та так і не зробила нічого. А одного разу в суботу вранці випроводила я чоловіка з дітьми на дачу, а сама лишилася прибирати. І втомилася, поки зібрала їх, страх. Ну, думаю, дай приляжу. Лягла й наче задрімала. А тут чую – рип-рип. Хочу очі відкрити – і не можу. Але крізь заплющені очі все ніби бачу і не можу поворухнутися. Дивлюся, а на стільці ніби хтось сідає, вм’ятина така. І знову – рип-рип. А потім раз – і бачу перед собою щось зелене таке. Страшне, як величезна жаба. Хочу крикнути – і не можу. А воно дивиться на мене таким сумним поглядом. Сіло на стільчику, посиділо, тоді рип-рип – і йде до мене. А в мене мало серце не стало. Лежу, думаю – ну все, кінець мій прийшов. Барабашка якась. Він підійшов до ліжка, постояв, а потім ліг біля мене, полежав, я аж заціпеніла вся, знаєш, як руки-ноги дерев’яніють, – все, думаю, зараз серце стане. І тут ніби заснула, а отямилася – і нічого нема довкола. Але потім ще пару разів приходив. Чоловік з мене все сміється, а мені страшно.

Офіціантка принесла коньяк і закуску.

– Ну що, за тебе, Христинко, – сказала Галинка. – Я насправді дуже тобі благодарна, шо ти мене так виручила. Не подумай чого поганого про мене, але я вмію цінувати добрих людей. Тож за твоє здоров’я.

Вони випили, і Галинка знову затараторила.

– Ну і пішла я до ворожки. Прихожу, сидить вона, а ноги запутані одна за одну, капець просто. Так от вузлом запутані. І вона сидить. Як йог якийсь на тих ногах. Я спершу думала – якась мана, але потім оказалося, шо то вона так народилася. І ніколи ті ноги не розпутує, так їсть, так і спить, так всьо. Я захожу, сперва злякалася, знаєш. А вона, як мене побачила, відсунула свої карти, віск, всьо і махає мені пальцем.

– Йди сюди, – каже. Я не хочу, боюся, а вона мені: – Я знаю, що ти не віриш.

А я точно не вірю. Зараз наговорить мені, знаєш, усякого, а потім буду своє життя до того підпасовувати. Вона мені й каже:

– Ти ше не знаєш, але вже зовсім скоро поїдеш дуже далеко відси. І буде в тебе там муж-любовник, молодший на п’ять років.

Я їй:

– Та нікуди я не поїду. Щоб десь поїхати, треба мати як мінімум гроші.

Але знаєш, як воно в жизні буває. Пройшло трохи часу. А я тоді масажисткою робила. І прийшла до мене жіночка одна. Вона в Греції працювала. Я їй масажі робила і якось случайно найшла зоб. Тоді порекомендувала, куди звернутися, потім найшла їй курс реабілітації. Після операції вона бліда була дуже. Все до мене приходила, я масажі їй робила вже за півціни, жалко мені її було. От вона трохи поправилася і каже мені:

– За те, що ви для мене зробили, я пришлю вам гроші, приїдете до мене в Грецію, знайду вам роботу.

Я не повірила спершу, але вона справді прислала мені вісімсот доларів. Ну, шо мені було робити – лишити ці гроші собі я не могла, бо з чого віддавати? Тож і кинулася робити візу. Тоді віза коштувала чотириста п’ятдесят. Ой набігалася я, тож давно було, ше тяжко візи робили, не то шо тепер. Але я все зробила, сіла в поїзд і поїхала.

– Тобі взагалі інтересно те, шо я розповідаю? – раптом спохопилася Галинка й уважно подивилася на Христину.

– Розказуй, – звеліла Христина. Їй подобалася трохи безцеремонна манера поведінки Галинки, її розмашисті жести, широкі стегна й ще доволі пружні груди, які напинали завузьку блузку. У ній відчувалася якась енергійність і сила, стримана, акуратна, але водночас рішуча, така притаманна часто жінкам зрілого віку, які звикли в усьому розраховувати лише на себе.

– А ще в ніч перед від’їздом сниться мені моя мама, – продовжила Галинка з напівзаплющеними очима. – Шо вона так підходить до мене близько-близько, як жива, а я плачу, кажу:

– Мамо, я так давно вас не бачила. Простіть мене, мамо, шо я так далеко їду. Ви ж завжди казали, що на чужині жити недобре.

Мама мені відказує:

– Не переймайся, доню, не буде краще, але не буде й гірше. Нічого страшного не буде. Їдь, а там побачиш.

А я їй кажу:

– Мамо, пробачте мені, якшо я була накричала на вас, коли ви хворіли.

Вона перед смертю кілька років хворіла. А я доглядала її. Ну, й знаєш, як то буває зі старими і хворими. Іноді нерви не витримували. А вона мені:

– Та шо ти, доню, мені тепер так добре.

Я питаю:

– А де ж тато? Я так давно його не бачила.

– То того, що він далеко, – каже мама.

– Покличте його, мамо, – прошу я.

Вона кличе:

– Гріша! Гріша!

І звідкись дуже здалеку голос. Я кажу:

– Тату. Тату.

А сама плачу-плачу.

– Тату, – кажу. – Я вас так давно не бачила.

– То того, що я дуже далеко, – каже тато.

І зник. А мама каже:

– Веди мене до моїх внуків, я хочу з ними попрощатися.

І ми пішли до дітей. Вони на двоповерховому ліжку спали. Старший, як вона його погладила по щоці, тільки скривився, а молодший прокинувся. Я йому кажу:

– Тут бабуся, тільки ти не можеш її бачити, можу тільки я. Обійми її. Ось так, – і показую йому.

Мама каже до малого:

– Ти пам’ятаєш, як я тобі кашку варила, картопельку в мундирах?

Він обіймає її, і мама зникає.

Я вранці встала, пішла собі канапки робити, каву, збираюся. Тут встає син мій старший і каже:

– Знаєш, мамо, мені бабуся снилася нині вночі. Так, що вона біля мого ліжка стоїть. І як жива.

Ну, думаю, точно правда. А то я все переживала, шо то мені уві сні привиділося. Ну й поїхала. – Галинка залпом випила рештки коньяку. – Їду поїздом до Чернівців. Сама у вагоні. Лягла спати ввечері. А вранці прокидаюся – мужчина якийсь біля мене сидить. Розговорилися. Він сам теж із Тернополя. Вже кілька років у Греції. Працює. Вдома лишив сім’ю і дітей – і хотів би забрати їх до себе, але дітям же до школи, тож і лишив, щоб в Україні вчилися. Хто ж тоді знав, що назавжди виїжджає.