Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Нікого, пане офіцере, тільки жінка, вона перестрашилась…
— Відчини… — Дорош показав на двері, що вели до кімнати. Сам став збоку. — Ну, швидше!
Чоловік смикнув за ручку, двері розчинилися із скрипом.
— Прошу пана, можете не хвилюватися, ми поважаємо владу! Я газда, а не фірцик якийсь, — мовив поліцай українською.
— Що ти кажеш? — удав, ніби не зрозумів, Дорош. — Що таке газда? — А сам, стоячи за дверима, освітив ліхтариком кімнату. Справді, крім жінки, що сиділа на ліжку, там нікого не було. Лейтенант махнув рукою
Хазяїн засвітив гасову лампу. Тепер Дорош краще роздивився його: кошлаті брови, грубі риси обличчя, дивиться насторожено, але посміхається догідливо. Вдає, що радий гостям, а руки дрібно тремтять — чи то від злості, чи від переляку…
Хлопці поскидали плащі, склали зброю в кутку. Дорош наказав хазяїнові:
— Піднімай свою господиню. Мої солдати змокли, їм треба обсушитись, нехай затопить піч. Зрозумів?
Сугубчик у тон лейтенантові вимогливо зажадав:
— Дайте молока! Гарячого молока!
— Аякже, молоко зараз буде, — заметушився хазяїн.
«Дати б тобі зараз у пику, поліцайська наволоч!» — подумав Цимбалюк. Тицьнув брудним чоботом газду в живіт.
— Ану зніми! — наказав він. — І швидше!
Той ображено закопилив губу, але ослухатися не посмів. Стягнув чоботи, виливши з них воду.
— І де це пан так змок? — здивувався поліцай. — Наче купався в одязі…
— Ну! — люто визвірився на нього Цимбалюк. — Яке твоє свиняче діло!
— Та я, прошу вас, ніц… — Газда скривив губи в посмішці.
Дорош помітив: коли хазяїн лякався, починав розмовляти українською мовою.
— Про що він гергоче? — обернувся Цимбалюк до Котлубая. Вони вмовились, що той виступатиме в ролі перекладача.
— Не треба тлумача, — заскочив хазяїн, — я кажу, що ви добре змокли.
— Ось ти й висушиш! — Цимбалюк кинув йому свій мундир.
Промоклі мундири й білизну розвідники розвісили коло груби, а самі посідали за стіл, заставивши його бляшанками з консервами — всі, крім Котлубая. Старшина взяв окраєць хліба з салом, прихопив автомат і вийшов у сіни. Йому першому випало вартувати.
Старшина обникав подвір’я, але не знайшов нічого підозрілого. Притулився плечем до складених за клунею колод, звідси проглядалися всі підходи до хати.
Стояв, вдивлявся і вслухався, а думки линули в ті часи, коли нарешті закінчиться війна, він навіки розлучиться з автоматом і рацією й житиме так, як захоче. Від цих думок стало щемно й водночас солодко на серці.
Котлубай переступив з ноги на ногу. Прислухався: якийсь новий звук вплівся в монотонний шум соснового лісу. Наче загув джміль над вухом…
Старшина витягнув шию й наставив вухо. Гул став голоснішим, і нараз Котлубай збагнув, що десь далеко ревуть потужні двигуни.
Старшина гайнув до хати. Дорош, глянувши на нього, підвівся з-за столу, відставив кухоль з гарячим молоком. Накинув плащ і вислизнув надвір. Котлубай причинив за ним двері.
— Слухайте… — прошепотів.
Гуркіт моторів чувся вже зовсім виразно. Він
наростав з кожною миттю й скоро заполонив усе навкруги, наче на село насувалася гроза, дивна гроза без блискавок.— Танки… — видихнув Котлубай. — Ідуть танки…
Лейтенант уже прийняв рішення.
— Скажи хлопцям, — наказав він, — хай поводяться так, наче нічого не сталося. Сам залишайся там. Нехай Пашка негайно йде сюди. З хати нікого не випускати.
Дубинський вискочив з дверей, коли повз садибу пройшла перша машина.
Бронетранспортер освітлював дорогу вузькими променями фар, вони ковзнули по кругляках, за якими причаївся Дорош, і лейтенантові здалося, що світло на мить вихопило з темряви його маленьку постать.
За бронетранспортером ішов важкий танк, займаючи мало не весь путівець, бризки грязюки з-під гусениць летіли аж до схованки Дороша.
Лейтенант прокричав на вухо Дубинському:
— Ну, Павлику, це вже твоє діло! Дивись і лічи уважно…
Танки йшли і йшли повз село на великій швидкості, Дубинський нарахував шістдесят вісім машин — «Т-V», «Т-ІV» і «тигрів»…
Коли слідом за танками пішли машини, Дорош, порадившись із Дубинським, вирішив, що їм тут більше нема чого робити, тепер треба якнайшвидше зв’язатися з розвідвідділом фронту й повідомити про цей нічний танковий рейд гітлерівців.
Цимбалюк і Котлубай спали. Сугубчик сидів на лавці коло дверей з автоматом на колінах, хазяїн із жінкою постелили собі на кухні. Вони не спали, поліцай зірвався на ноги, тільки-но Дорош грюкнув дверима.
— Лежати! — наказав Дорош.
Поліцай ступив крок назад, злякано кліпаючи очима, попросив:
— Пане обер-лейтенанте, жінка уклінно просить вашого дозволу сховатися в підполі. Боїться вона.
Дорош роздумував лише мить.
— Можна, — згодився. — Ти полізеш разом з нею, і до ранку не виходити!
— Але ж, пане обер-лейтенанте, мої службові обов’язки вимагають…
— Ну! — підвищив тон Дорош. — Виконувати наказ німецького офіцера — ось твої службові обов’язки!
— Так, пане, так… — Поліцай відчинив ляду. — Ти що, не чуєш! — раптом визвірився він на жінку. Та підхопила кожуха, на якому вони лежали, й полізла в підпілля. Поліцай спускався за нею повільно, скоса зиркаючи на Дороша. Лейтенант не зрушив з місця, поки той не опустив за собою ляду.
— Підміни Шпеєра! — голосно, щоб почули в підпіллі, наказав Дорош Сугубчикові й пішов будити Котлубая і Цимбалюка.
Вони залишили хату поліцая через чверть години й рушили на південний захід; за спиною все ще чувся гуркіт колони. Йшли швидко, поступово ревіння моторів затихло, наче розчинилося в шумі дерев.
Подолавши ще близько кілометра, лейтенант наказав стати на привал. І знову повторилася процедура з дощовиками, і знову Котлубай відстукав шифровку й прийняв радіограму розвідвідділу: штаб фронту наказував Дорошу просуватись до путівця Трубничі—Пуряни і розвідати, чи пройшли танки й там.