Габрієла

Насіб купив софр'e. Далі він не міг думати, не міг страждати.

Габрієла з пташкою в клітці

— О, яка краса! — вигукнула Габрієла, побачивши софр'e.

Насіб поставив клітку на стілець, пташка билася об дріт.

— Тобі... Щоб ти не була сама.

Він сів, Габрієла влаштувалася на підлозі біля його ніг. Вона взяла його велику руку, поцілувала долоню, і це надало Насібу — він сам не міг збагнути чому — землю предків, гори Сірії. Потім Габрієла поклала голову йому на коліна, і він погладив її коси. Пташка, заспокоївшись, заспівала.

— Два подарунки відразу... Який ти в мене гарний!

— Два?

— Пташка і ще те, що ти сам її приніс. Адже щодня ти приходиш так пізно...

Невже йому судилося втратити її?.. «Вірність кожної жінки, якою б відданою вона не була, має свої межі». Ньо-Гало, звичайно, хотів сказати «свою ціну». Гіркота відбилася на обличчі Насіба, і Габрієла, підвівши очі, помітила це.

— Ти, Насібе, чомусь сумний... Раніше ти таким не бував. Ходив завжди веселим, завжди усміхався, а тепер такий сумний. Чому, Насібе?

Що він міг їй відповісти? Що не знає, як її зберегти, як назавжди утримати біля себе? Насіб скористався з нагоди, щоб розпочати розмову.

— Мені треба щось тобі сказати.

— Так говори, мій господарю...

— Мені дещо не подобається, дуже мене тривожить.

Габрієла схвилювалась:

— Я щось погано зварила чи не так випрала?

— Ні, ні. Зовсім інше.

— А що?

— Те, що ти ходиш у бар. Це мені не до душі.

Габрієла широко розплющила очі:

— Але ж я ходжу, щоб допомагати тобі і щоб твій сніданок не холонув. Лише з цією метою...

— Я знаю, але ж інші цього не знають...

— Розумію. Я не подумала про це... Не личить мені бути в барі? Мабуть, комусь не подобається, що куховарка приходить в бар... Я не подумала...

Він згодився:

— Саме так... Дехто не звертає на це уваги, але є і такі, що обурюються.

Сумними стали очі Габрієли. Спів софр'e краяв серце. Якими сумними стали очі Габрієли!

— Що я їм зробила поганого?

Навіщо він примушує її страждати, чому не каже їй правди, не каже про свої ревнощі, не волає про своє кохання, не кличе її ніжно Біє, як йому хочеться і як він давно кличе її в думках.

— Від завтра я проходитиму через двір і віддаватиму тобі сніданок. Я не заглядатиму до зали, а також не підступатиму до столиків на вулиці.

Що ж, непогано. Він, як і раніше, бачитиме її в полудень, вона, як і раніше, буде поряд з ним, і він зможе, як і раніше, торкатися її рук, ніг, грудей. І чи не буде цей крок своєрідною відмовою на різні спокусливі пропозиції і на медові слова відвідувачів?

— А тобі подобається ходити в бар?

Вона кивнула. Це був її вільний час, вона йшла до бару, немов на прогулянку, і як їй все там подобалось! Вона іде із судками по місту, проходить поміж столиками, чує шепіт чоловіків, відчуває на собі їхні погляди, сповнені бажання. Але її не хвилюють погляди старих. Пропозиції найняти для неї будинок, що їх висловлювали полковники, не сприймалися нею. Просто їй було приємно, коли на неї задивлялися, коли її вітали, бажали. Ця атмосфера, насичена бажанням, була немовби підготовкою до ночі, коли в обіймах Насіба Габрієла згадувала вродливих чоловіків з бару: сеньйора Тоніко, сеньйора Жозуе, сеньйора Арі, сеньйора Епамінондаса, касира з крамниці. А може, це хтось з них затіяв цю історію? Ні, ні. Звичайно, це хтось із старих блазнів, розлючений тим, що вона не звертала на нього уваги.

— А втім, хай буде, як було. Ходи, як і раніше. Але тепер ти більше не обслуговуватимеш клієнтів, а стоятимеш за прилавком.

Значить, вони все ж таки матимуть змогу дивитися на неї, усміхатися і навіть інколи підходити до прилавка, щоб перекинутися з нею словом.

— Піду в бар...— сказав Насіб.

— Так рано...

— Мені взагалі не можна було йти звідти...

Пальці Габрієли стискували його ноги, вони не дозволяли йому піти. Він ще ніколи не володів нею вдень, завжди тільки вночі. Він хотів встати, але вона, сповнена вдячності, мовчки стримувала його.

— Іди сюди... Іди швидше...

Він повів її за собою. Вперше він володітиме нею в своїй спальні, на своєму ліжкові, немовби вона його дружина, а не куховарка. Коли вона взяла його голову і поцілувала його очі, він запитав її, і запитав уперше:

— Скажи мені лише одне: ти мене дуже любиш?

Вона розсміялася, і сміх її нагадував спів птаха, він звучав, як трель:

— Красунчику мій... Люблю, навіть більше, ніж люблю...

Її засмутила історія з баром. Чому ж він примусив її страждати? Чому не сказав правди?

— Ніхто не казав,щоб ти не приходила в бар. Це я сам був проти цього. Тому я і сумую. Всі до тебе залицяються, городять різні дурниці, беруть тебе за руки, не вистачає ще, щоб вони тебе схопили і тут же, в барі, поклали на підлогу.

Вона розсміялася, бо це здалося їй смішним:

— Таке тобі... Я ж на них не звертаю жодної уваги...

— Справді?

Габрієла пригорнула його до себе, міцно притиснула до грудей. Насіб шепотів:

— Біє...— І своєю мовою кохання, арабською, сказав: — Від сьогодні я кликатиму тебе Біє, і ця постіль буде твоєю, ти спатимеш тут. Для мене ти не куховарка, хоча і вариш їсти. Ти господиня в цьому домі, ти сонячний промінь, ти місячне світло і пташиний спів. Ім'я твоє — Біє...

— Біє — це іноземне ім'я? Клич мене Біє і частіше розмовляй своєю мовою... Я люблю її слухати...

Коли Насіб пішов, вона сіла біля клітки. « Насіб гарний,— думала вона,— він мене ревнує». Вона засміялася, просунувши палець між дротин, пташка злякано заметушилась у клітці. Насіб ревнує; який він дивак... А ось вона не відчуває ревнощів, якщо він хоче, хай іде до іншої. Спершу так воно і було, вона це знає. Він спав з нею і з іншими жінками. Але це її не тривожило. Він міг іти до іншої, тільки щоб не на зовсім, а лише на одну ніч. Насіб її ревнує, це цікаво. Але що за гріх, коли Жозуе потримає її за руку? Або коли Тоніко — такий гарний і завжди такий серйозний — за спиною Насіба намагався поцілувати її у потилицю ? Чи коли сеньйор Епамінондас просив побачення, а сеньйор Арі дарував їй цукерки і плескав по щоці? З усіма ними вона спала щоночі, коли Насіб обнімав її, з ними, а також з усіма, хто був у неї раніше, з усіма, окрім дядька. То з одним, то з іншим, але найчастіше з хлопчиком Бебіньйо і з сеньйором Тоніко. Адже це так приємно, варто лише уявити...

Так добре ходити в бар і бути серед чоловіків. Життя чудове, вона задоволена з того, що живе. Вона любить поніжитися проти сонця, приймати холодну ванну, жувати гуяву, їсти манго, гризти перець, вона любить ходити вулицями, співати пісень, спати з молодим чоловіком, а мріяти про іншого.

Біє — їй сподобалося це ім'я. Насіб такий дивний, хто б Міг подумати? Навіть в таку хвилину він говорив чужою мовою і ревнував... Який смішний... Вона не хотіла його образити, він гарний! Вона буде тепер обережнішою, їй не хотілося завдавати йому прикрощів. Але ж не може вона не виходити з дому, не наближатися до вікна, не гуляти вулицями міста. Не може завжди мовчати і не усміхатися. Не чути голосу чоловіка, його уривчастого дихання, не бачити блиску чоловічих очей. «Навіть не проси, Насібе, я не можу цього зробити».