Ге, людина з Моого

Геленка зашарілася, прикусила зубами кінчик коси, потому тихо запитала:

— А чи давно вже я тут стою?

— Якщо ти ось цей каштан, то добрих сто п'ятдесят літ, — відказав маляр.

— То я вже досхочу напилася дощів, мигичок і злив. Коли сунуть хмари, я стежу за небом. Доглядати стільки гілок, галузочок і листячка, навесні цвіту, а потім каштанів не так легко. Щоб не вдарив грім, щоб не вперіщив град, щоб не налетіла буря. Люди можуть сховатися під дерево, а дерево не має куди сховатись. Людям часто байдужки, яка погода, а дерево терпить від усього. І коли збираються хмари, дерево ніколи не відає, що на нього чекає. Потім починає накрапати, і якщо це тільки дощ — на один клопіт менше, красненько дякую тобі, небо, дощ дуже солоденький, тільки аби був рясніший, і більше нічого мені не треба.

Нам почало капати за шию з листя каштана, й від цього нам зовсім не було «солоденько», але на догоду Геленці ми раділи, що йде дощ, що йде тільки дощ, а не град. Ми з малярем похвалили її за фантазію і проречистість. Надто маляр виявляв своє вдоволення, що теперішні діти не ростуть затурканими. Коли б ми, мовляв, знали його, маляра, хлоп'ям, то він не озвався б і словом.

Геленка дивилася понад Шарецькою долиною на горби, де курився дощ, і чекала, поки ми скінчимо. А тоді сказала:

— Люди ходять повз дерева так, наче то звичайнісінькі стовпи.

— Все дерева, дерева, — буркнув Ладіслав. — Хай вона вже дасть нам спокій з тими деревима.

Довелося знов зауважити Ладіславові за його нечемну поведінку, а також за ті «деревима», а Геленку ми попросили докінчити свою думку.

— Я не кажу нічого особливого. Я лиш уявляю собі, що на деяких планетах, приміром, на Плеяді, люди подібні до дерев.

3 ГЕЛЕНКА ЗАТИКАЄ СОБІ ВУХА. ДІТИ, ЩО ОПІКУЮТЬСЯ ОДНЕ ОДНИМ. ЗАПРОШЕННЯ НА ЧАЙ

Я пояснив Геленці, що на Моого ми виглядаємо достеменно, як земляни. Коли не вірить, нехай зробить таку ласку й подивиться на мене.

Тільки-но я заговорив про це, як Геленка обернулася до маляра й зацікавлено почала розпитувати про його дитинство. Ми якусь хвилю говорили разом, аж поки Ладіславові увірвався терпець: він підскочив і гарикнув, щоб це дівчисько йшло собі куди-небудь, хоча б за дерево, й дало нам нарешті спокій. Ображена Геленка замовкла, а йому лиш цього й треба було. Як тільки запала тиша, він попрохав мене, щоб я не дозволяв перебивати себе й далі оповідав про планету Моого.

— Не знаю, що тобі оповісти, — мовив я й погладив Ладіслава по мокрій голові. — Моого надзвичай схоже на земну кулю. Тільки воно значно більше й старше. І холоне наше сонце. Тому ми подалися шукати планету, де б нам добре велося.

Геленка затулила собі долонями вуха, але, очевидячки, марно.

Тоді вона тріпнулася й побігла під дощ.

— Приведи її назад, — звелів я Ладіславові.

— Нехай біжить, кажіть далі, — своєю чергою звелів він мені.

Та наш маляр мав добре серце й не міг дозволити, щоб дівчина бігла під зливою. (Я, коли б навіть і мав таке серце, як він, то навряд чи зміг би тут чимось зарадити).

Обоє на мить щезли нам з очей. Дощ нагадував плетені штори, що хитаються на протягу.

Не знаю, як маляреві вдалося умовити Геленку, — у нього довго нічого не виходило, — але він її таки умовив. Коли вони обоє вернулися до нас, по обличчю їм патьоками стікала вода. Геленка сперлася на дерево й заходилася виливати з черевичків воду.

— Оповідайте, — підганяв Ладіслав.

— Якщо цей добродій не кине верзти нісенітниці, — мовила Геленка, — я втечу знов.

— Але ж, Геленко, — спокійно мовив маляр, — це ж бо тільки гра. Точнісінько, як ти вдавала з себе Дерево, цей добродій хоче зіграти людину з Моого. Що тут такого? Ходімо послухаємо й побачимо, як воно в нього вийде.

— Еге ж, еге ж! — високо підстрибуючи, галасував Ладіслав.

— А я не хочу, — відказала Геленка. — Я не можу цього слухати. Ліпше оповідайте про своє дитинство.

— Ні, про Моого! — кричав Ладіслав.

Треба було покласти край цьому гармидеру. Маляреві спало на думку перевести мову на зовсім інше. Він запитав дітей, чому вони проводять свої канікули у Празі.

— До табору ми поїдемо аж наприкінці липня, — відказала Геленка.

— А до того часу я ніяк не здихаюсь її, — поскарживсь Ладіслав.

— Ти опікаєш Геленку?

— Ми опікаємо одно одне, — мовила Геленка. — Його тато з моєю мамою поїхали до Брна, у холоднику лишили нам їсти й пити, а також гроші, і ми піклуємось одне про одного. Ми майже як брат і сестра.

— Але ми не любимося, — додав Ладіслав. — Тато і її мама, може, й поберуться, але я з нею мешкати в одній квартирі не хочу.

— А тебе про це хтось питав? — озвалася дівчина й окинула Ладіслава зневажливим поглядом.

Шурхіт дощу довкола поволі вмовкав, і ми раптом почули незвичний звук, схожий на прискорене цокання годинника. Це Геленці цокотіли з холоду зуби. Маляр звернув мою увагу на те, що вона змокла до рубчика. Він також сказав, що тепер, коли йому до спини прилипла мокра сорочка, під каштаном уже не так затишно, як перше.

Дощ ущух, але тепліше все одно не стало, темні хмари далі пливли у нас над головою, і мені навіть здавалося, що я чую їхній свист. Час було щось придумати.

— Вам обом не завадило б напитися гарячого чаю, — сказав я.

— Коли ваша ласка! — вигукнув маляр. — Я запрошую вас на чай до своєї робітні.

4 ПЕРЕД ДОЩЕМ. НЕЙМОВІРНЕ ЩАСТЯ

Я люблю запрошення і всі ті слова чемності, що ними навзаєм обмінюються господар і гість. Мені було б дуже приємно, якби маляр замість звичайного: «Я запрошую вас» сказав хоча б: «Маю за честь запросити вас» або щось подібне.

Та я все ж таки зразу відповів йому:

— Сісти до вашого столу буде для мене велика радість, добродію. Тільки прошу вас: не йдіть додому пішки. Мій автомобільчик заведеться вмент і помчить без ніякого дренькоту й шуму, коли ви зробите йому таку ласку й на хвильку сядете в нього.

— Ви навіть не здогадуєтесь, як мені на руку ваша пропозиція, добродію, — мовив маляр. — Трамваєм ми б їхали півгодини, а пішки дісталися б до нас аж за смерку. Я тільки боюся, що їзда у вашому елегантному автомобільчику буде для нас корисніша за підвечірок у моїй робітні й що ми спершу з'їмо солодке, а потім гірке, або, як кажуть, спершу ліпше, а тоді гірше. Але ж ми не можемо спершу напитися чаю і тільки тоді їхати на чай. Отож я охоче сяду в вашого автомобільчика і дуже шкодуватиму, якщо Геленка або Ладіслав вирішать іти пішки.