Ге, людина з Моого

Я знаю напам'ять усе, що татко казав дівчині, що псові, весь його номер знаю напам'ять, бо він щовечора робив одне й те саме.

Глядачі під час його номера лущили арахіс і лизали вершкове морозиво. Ніколи не підводилися з місць, не ціпеніли з жаху, не ревли з захвату. Щоб дужче розпалити їх, батько безнастанно перекидався, стрибав, робив стійки, викидав усілякі коники, вигукував дотепи. Він боявсь, що вони дивитимуться кудись-інде, якщо не приковувати до себе їхню увагу. Наприкінці його номера на манеж вибігали білі коні. Публіка плескала в долоні, і батько не знав, кому адресовані ці оплески. Я й досі пам'ятаю, який смутний і стомлений був він по виставі.

Як бачите, я народився в досить дивній родині. Матуся була окрасою цирку, тато сподівався, що теж досягне слави. Вони любили одне одного, але ні в чому не могли дійти згоди. Матуся наказувала золотавими очима, татко кричав, відступав. Любилися, це безперечно. Тільки в цирку обоє були щасливіші, ніж удома.

Тож хіба могли вони радіти, коли я прийшов на світ? Я їм у всьому стояв тільки на заваді.

Перш за все я навчився рачкувати й відвідувати сусідів. Рачки здирався на приступки возів і вимагав лише марницю: щоб мені подули на забите коліно, потримали на руках, умили ротик і щоб не кричали. Головне, щоб не кричали.

У три роки я вже знав, що в якій халабуді варять, де дитині пришиють гудзика, а де мають час щось розповісти.

Так я тішив сам себе, аж поки не пішов до школи.

Знайшлася Кароліна, і матері з батьком це знов було не до речі. На щастя, тоді вже був я. Спершу я помилявся. Це правда, що дівчинка бавилася й сміялася, коли їй минуло всього два тижні. Але я давав їй страшно багато молока, аби вона швидко повніла. Дитина, звісна річ, заслабла. Допіру пан лікар зробив із мене належну матір. Погодувавши Кароліну, я зважував її, тер моркву, фрукти, вивозив у візочку на свіже повітря, увечері купав, робив присипання, клав люлечки, вставав уночі до неї, переповивав, одне слово, робив усе, що мусить робити мати перший рік, ви це, либонь, добре знаєте й самі.

У школі я вчився дуже погано, бо мав багато клопоту з дитиною. Я боявся, щоб вона не проковтнула шпильку, не випала з візочка, і ціпенів зі страху, аби наші її не скривдили.

Як тільки їй вийшов рочок, вона вилазила рачки на чужі східці й шукала собі компанії. Опівдні рачкувала аж на самий край луки й чекала, коли я йтиму зі школи. Там я завше знаходив її замурзану, голодну, заплакану, й не знаю, що було б із нею, якби мене коли-небудь залишили по уроках.

Дівчинка росла й виходила мені навстріч аж до гостинця. Я садовив її собі на плечі, й ми бігли до нашого воза на обід. Я твердо поклав забезпечити Кароліну всім, що мають інші діти.

Розповім вам, як ми гуляли в доброї родини. «Каролінко, я твоя мама. Ти сьогодні слухалася?» — «Я наділа собі на голову нічний горщик і була пан король». — «І ти королював, пане королю?» — «Так, я королював, але мене побачила матуся. І надавала ляпанців. Я плакала, і тоді вона ще підсипала, щоб мала чого плакати». — «Ні, пане королю, я матуся. Ти королював, я зустріла тебе: «Моє шануваннячко, пане королю, у вас на голові коштовна корона». — «Але вона мене відлупцювала». — «Ну що ти, то був просто жарт. Ту корону ми зняли й поклали між скарби. На будень сплели собі іншу, з кульбаби. Вона була гарна й пахуча, пане королю».

Або я був її татко, і, коли купував їй чудові подаруночки — ослика з візочком, швацьку машину, лампу, телефон, ніщо на світі не могло мене роздратувати.

Або я був тато, Кароліна мама, і ми говорили про всяку всячину.

«Що ти кажеш, мамо, ми дуже раді». — «Ой, тату, ми такі раді!» — «Ходи, мамо, прогуляємося по небу». — «Діти, ми йдемо з татом на прохідку по небу. Тихенько, тихенько. І не здумайте котре наступити на хмарку, бо вона забруднить вас. Співайте, діти. Ми гарні дітки, ми йдемо по небу. Ми гарний татко і дуже гарна мама, і ми такі раді, такі раді».

Ми з Кароліною ніколи не нудьгували. Я був щасливий навіть тоді, коли тільки згадував про неї у школі. І не було такої хвилини, щоб я не потерпав за неї.

Не знаю, чому наші батьки не брали з нас взірець. У цьому ж нічого не було б поганого. Діти завше трішечки кращі за своїх батьків. Вони не взяли з нас взірця й одного дня розлучилися. Матуся пішла до іншого цирку, взяла з собою шість левів, але нас не взяла. Наша щаслива родина, себто Кароліна і я, ще зоставалася вкупі. Та небавом матуся передумала й вернулася по Кароліну. Забрала її пополудні, коли я був у школі.

Геленко, ти хотіла, щоб я оповів тобі про своє дитинство. Вибач, що це була розповідь про те, як я став батьком і матір'ю. Бо, власне, в мене більш не було чого тобі оповідати.

Маляр замовк. Ми в'їжджали у вулицю, де будиночки потопали в садках і вздовж хідників росла кульбаба.

6 ПІДВЕЧІРОК ДЛЯ ВЕЛЬМИ МИЛИХ ГОСТЕЙ. ДИВОВИЖНИЙ ПОРТРЕТ. ЛАДІСЛАВ ВИЯВЛЯЄ ВВІЧЛИВІСТЬ

Ладіслав рвучко обернувся назад.

— І це все? — запитав він.

— Вже кінець? — запитала Геленка.

Мені видно було її в дзеркальце. Під густими віями в неї блищало, наче в очі їй нападало дощу.

— Кінець нашій подорожі, — мовив маляр. — У цьому домику моя робітня, і тут я мешкаю. Якщо ви, добродію, не хочете лишати авто на вулиці, я відчиню ворота і можете заїхати аж у садок.

Ми спинилися на краю буйного морогу.

В саду росли сливи, яблуні, горіхи й кущі троянд. Між деревами не було стежечок, скрізь зеленіла трава.

Перш ніж вийти з автомобільчика, я вирішив узяти в кишеню ліхтарик, і Робітня займала велику кімнату, відокремлену від саду скляною стіною. Посеред робітні на мольберті стояв портрет вродливої синьоокої дівчини, що ледь усміхалася. Здавалось, вона нахилилася з полотна, щоб ліпше чути, про що тут балакають. Я подумав, що така дівчина завше розуміла б тебе, навіть якби й справді погано чула. У мене було таке враження, ніби я вже десь її бачив. Кортіло запитати маляра, хто вона, але не хотілося видатись йому настирою, отож я тільки похвалив витонченість малюнка.

Ладіслава й Гелену зацікавила обстанова одного з кутків робітні. Там стояв маленький столик з низенькими стільцями, шкільна дошка, кольорова крейда, ще один столик з дитячими книжками й журналами, півень-гойдалка, невеличкий друкарський верстат.

— Ви маєте дітей? — поцікавився Ладіслав.

— Їх мають усі люди, — відповів маляр. — Або, точніше, кожна дитина завше також трохи твоя. Ніколи не знаєш, — додав він, — коли відчиняться двері й до тебе в гості прийдуть діти.