Гербарій коханців

З часом його захоплення генеруванням власної богословської теорії звузило коло людей, які намагалися вести з ним діалоги. Як правило, це бували малознайомі люди, які ще не знали специфічної манери розмови Леся Петровича. Домашні давно навчилися пропускати його слова повз вуха, і, як не дивно, він мирився з такою формою реакції і ставав менш агресивним. Щоправда, відтоді, як йому запропонували посаду декана того самого поліграфічного вузу, який закінчили Орест і Олена, його проповідництво обмежувалося переважно родинним колом. Мабуть, він усвідомлював, що таке захоплення погано суміщається з кар’єрою радянського посадовця, тож обережно зізнавався у своїх переконаннях людям, які не входили до найближчого оточення.

Відтоді Лесь Петрович трохи змінив риторику своїх промов. Замість поділу на богоугодне і гріховне він тепер зосереджувався на чоловічому і жіночому, намагаючись створити якомога досконалішу систему цінностей і правил поведінки.

Наприклад, його страшенно дратувало те, що зять всіляко уникав необхідності працювати на «нормальній чоловічій роботі». Згідно уявлень Леся Петровича такою можна було вважати посаду в якійсь установі, чіткий робочий графік з нормованою зайнятістю від дев’ятої до шостої і обов’язковість ходіння на роботу в костюмі і краватці. Марно Орест намагався пояснити тестеві, що безглузде відсиджування годин в нікому не потрібному офісі вганяє його в депресію і він готовий робити все, що завгодно, навіть розвантажувати вагони, аби лише уникнути цього. Тесть був невблаганний і вважав, що Орест просто недостатньо працює над своєю психікою, дозволяючи собі не боротися з «типово жіночими рисами». «Типово жіноче» в лексиконі тестя мало суворо негативне значення. Не впливали на думку Леся Петровича й більш раціональні аргументи, ніж особливості душевної організації зятя. Скажімо, те, що на розписуванні корівників, заводських їдалень та оформленні гробівців Орест міг заробити значно більше, ніж у будь-якому офісі, і при цьому мати ще достатньо вільного часу, аби займатися творчістю. Батько Олени вважав, що відсутність необхідності щоранку вбирати костюм і краватку неминуче спотворюють чоловічу психіку і такий чоловік рано чи пізно «опуститься і втратить людську подобу». Явними ознаками деградації Ореста Лесь Петрович вважав те, що зять береться за «не-чоловічу» роботу, насамперед приготування їжі. Не-чоловічою справою в уявленні тестя було і виховання дітей, особливо доньок, тому він навіть не підозрював, що його донька аж ніяк не надавалася на роль вправної господині, а кулінарні зацікавлення зятя були зумовлені практичною необхідністю.

Ніщо не заважало Лесеві Петровичу й далі продовжувати писати ікони, залишаючи їх собі і не виставляючи ніде, але батько Олени обрав легший і типовіший шлях. Спершу в його очах все частіше став з’являтися особливий блиск, який раніше свідчив про те, що до нього прийшло натхнення, тому зараз він встане зі свого місця і, нікому нічого не пояснюючи, піде до майстерні, звідки не вийде, поки не завершить роботу над черговою іконою. Але цей блиск більше не супроводжувався щезанням у майстерні. Посада вимагала від Леся Петровича життя за чітко встановленим графіком, з яким важко було б сумістити кількаденні творчі відпустки. Тож коли особливий блиск з’являвся в очах художника, він стримував себе тим, що наливав собі чарку, за нею іншу. Мати Олени спершу тішилася, що її чоловік «повернувся до нормальності», як вона це називала, але вже через кілька років усвідомила, що повернення було тимчасовим і боротися з новою залежністю чоловіка значно важче, ніж із попередніми нападами натхнення. Тепер поява особливого блиску в очах знову означала кількаденний випад із реальності, щоправда, причина була інша. Побоювання батька Олени, що його кількаденні зникання можуть коштувати йому посади, виявилися марними, переважно його відсутності ніхто не зауважував, а якщо і помічали, то ставилися до проблем декана з поблажливим розумінням, адже схожими симптомами страждало практично все керівництво вузу.

Поволі батько Олени припинив працювати не лише як художник, а і як адміністратор. Він підписував усі без винятку папери, які назбирувалися на його столі за час відсутності, навіть не зазираючи в текст. Коли від нього вимагалося усне рішення, він викликав секретарку і питав її поради, відповідно до якої і чинив. Замість колишніх друзів, з якими зараз майже не бачився, оточив себе колегами по застіллю і здебільшого на роботі просто відсиджував належний час, чекаючи спершу дванадцятої, коли дозволяв собі першу чарку, а потім обіду, на який ходив зі співробітниками до найближчої наливайки, звідки здебільшого на роботу вже не повертався. А через деякий час першою чаркою запивав уже ранкову каву.

У його рухах і жестах ставала все помітнішою характерна сповільненість та непевність у моменти тверезості, яка моментально перетворювалася на неприродню рвучкість і жвавість після першого ж ковтка алкоголю. Завжди притаманна йому дратівливість уже перестала стосуватися лише кола тем, які особливо цікавили його, а могла проявлятися в несподіваних і нічим не мотивованих вибухах люті, які різко змінювалися такою ж не надто спричиненою реальними подіями поблажливістю і байдужістю до всього, крім алкоголю.

Коли мати Олени, вчителька молодших класів, усвідомила серйозність ситуації, вплинути на стан речей уже було неможливо, але здаватися відразу ця енергійна жінка не збиралася. Тому встановила за чоловіком суворий контроль, стежила за ним майже постійно, намагалася не випустити з поля зору і не дати йому зірватися. Спершу ставила перед собою завдання обмежити його вживання алкоголю до певної кількості чарок на добу і втримати стан сп’яніння у межах пристойності. Але вже незабаром зрозуміла, що це не дуже надійна методика, бо ситуація швидко мінялася і йому потрібно було випити все менше, аби сп’яніти до напівпритомного стану. Тоді вона стала пильнувати його більше, ніж підлеглих першокласників, які постійно билися і сперечалися, хто кого перший штовхнув. Але і це не допомагало, адже посада декана передбачала численні протокольні і непротокольні застілля, заборонити які вона не могла і, відповідно, не могла запобігти перетворенню кожної з таких оказій на кількаденний запій. Якщо раніше батько Олени хоча б іноді намагався стриматися, то тепер, відчуваючи постійний контроль над собою, поводився наче дитина посеред заборонених солодощів, і це приводило до численних неприємних пригод.

Існування цієї родини почало все більше нагадувати шпигунський фільм: постійна підвищена пильність, взаємне вистежування і приховування, шукання подвійного змісту в найпростіших фразах, недовіра у кожному погляді і порусі, старанна конспірація і розігрувана напоказ ідилія. Батьки Олени у своїй спальні мали поділену навпіл шафку, у якій зберігався алкоголь, і кожен зачиняв свою частину на ключ і носив ключ із собою. У кожного був і потаємний ключ до сусідньої шафки, але вони приховували це один від одного. Мати Олени також була небайдужа до алкоголю, але довший час її вистачало на те, щоб обмежитися кількома чарками денно і не збільшувати дозу. Вона приховувала своє пияцтво від усіх і навіть від себе самої, зосередившись на ролі рятувальниці чоловіка. Батько ж зривався і по кілька тижнів не виходив із запою. Часом його доводилося шукати по майстернях знайомих, кілька разів його знаходили непритомним на вулицях, у синцях, із покаліченими кінцівками. Ці зникнення мати намагалася втримати у таємниці й ніколи не розповідала про запої чоловіка стороннім. А також ніколи не скаржилася на це, проявляючи якусь специфічну солідарність.

Орест спочатку дивно почував себе у цій атмосфері новонаверненого фанатизму, але поволі його вроджений прагматизм переміг і він зрозумів, що з тестем можна мати також практичні справи. Використовуючи добрі зв’язки Леся Петровича з багатьма священиками (свої ікони тесть продавав не лише церквам Київського патріархату, а всім бажаючим, бо вважав це «окремою від релігійних переконань справою»), Орест іноді вступав із ними у розмови. На скрушні зітхання і зауваження одного зі святих отців про те, що, мовляв, «не йде молодь до церкви, пожертви зменшуються з року в рік, дехто вже навіть думає, чи дітей хрестити, нечувана колись єресь», якось запропонував, намагаючись перевести розмову у жартівливий тон:

– А Ви, отче, відреагуйте на потреби сучасності. Скільки можна пропонувати одне і те саме: свічечки за упокій душі, молитовники, іконки. Всім давно набридло, треба ввести щось нове. От, наприклад, можна би було видати спеціальний збірничок із молитвами перед інсталяцією чи переінсталяцією операційної системи, деякі тропарі назвати антивірусними для системного диска, інші – для очищення дискет, розфасувати у пляшечки свячену воду для протирання екрану, ну і так далі. Особливий пакет для інвесторів – молитви перед переглядом курсів валют.

Орест вважав, що дотепно жартує, але священик чомусь не сміявся і навіть не обурювався, як іноді робили особливо суворі до пастви. Знайомий Леся Петровича отець слухав уважно і надовго задумався після того, як Орест закінчив говорити. А потім раптом відповів:

– А Ви знаєте, не такі вже й погані ідеї.

Так почалася співпраця Ореста з церквою. Спершу він просто продукував на ксероксі збірники молитов, скеровані до різних соціальних, вікових і професійних груп, потім став штатним консультантом у багатьох церквах і постійно вигадував усе нові і нові прибуткові ритуали: освячення моніторів із захисними екранами, яке коштувало дорожче за процедуру з моніторами без таких екранів, спеціальні сповіді для підлітків, для яких у якості покути була заборона протягом трьох тижнів грати вище третього рівня – список дозволених ігор додавався, а потім Орест заснував систему електронної письмової сповіді, яка надсилалася священику, а у відповідь приходили вказівки з тим, яку саме покуту слід відбути. Це економило час і приваблювало зайняті й, відповідно, платоспроможні верстви населення. Окремо можна було замовити моделювання профілю душі і вираховування шансів потрапляння до раю, визначення ступеня гріховності та ін. Послуги надавалися не лише вірянам Київського патріархату, а всім бажаючим.

Орест з дитинства любив їсти отруйні гриби. Колись він з’їв шматочок випадково. Причому вже у віці, коли добре знав, що сирі гриби їсти ні в якому разі не можна, і навіть уже вмів відрізняти отруйні від їстівних. Йому просто було цікаво, що трапиться, коли з’їсти шматочок. Нічого поганого не трапилося, навпаки, Орест кілька хвилин провів у дивному стані напівснунапівтрансу, з приємними видіннями і відчуттями. Згодом він спробував ще, і поступово все збільшував дозу і експериментував з різними сортами грибів. Потім він відкрив, що коли подрібнювати на порох сушені отруйні гриби, а потім додавати цей порох на церковну лампадку, то запах кадила не змінюється, натомість речовини, які виділяються, вводять усіх присутніх у приємний легкий транс, ні для кого не шкідливий. Тепер Орест став торгувати порошком серед знайомих священиків і таким чином стимулював вірян частіше відвідувати храм Божий. Священики цінували його креативність і щедро віддячувалися не лише відпусканням гріхів.