Гербарій коханців

Рядок був такий: «Чиста авантура!»

Ірина і Орест

Зараз таких кнайп уже майже не залишилося – темних, похмурих, липких від бруду і наскрізь пластмасових – столики, хиткі крісла, сільнички, з яких давно нічого не сиплеться, вицвілі штучні квіти, прикрашена брудними патьоками вагонка на стінах, занадто яскраві або, навпаки, похмуро тьмяні жарівки під облізлими абажурами, вигаслі погляди підстаркуватих, а може, просто втомлених кельнерок, точніше барменш, а ще точніше – просто тітоньок із міцними стегнами, затягнутими у джинсові спідниці, що от-от луснуть по швах. Тітоньок, які виконують усю необхідну роботу і нічого поза нею. Свідомі, що треба не помічати принесений із собою алкоголь, і несвідомі, що персонал у кнайпах має бути усміхненим і привітним.

В асортименті – горілка, канапки з ковбасою, тістечка з маргаринним кремом, оселедець і салати підозрілого вигляду. Відвідувачі замовляють алкоголь пляшками, переважно на трьох, першу купують у барі, наступні витягають з-під столу. Кавалер Ірини, Орест, приніс дві склянки якогось каламутного соку і два шматки масного торта з хімічно-рожевими кремовими трояндами. Випив свій сік одним ковтком і налив до склянки червоного шампанського, яке витяг із потертої шкіряної старої торби, що колись була портфелем, а тепер слугувала йому сіткою на закупи. Якщо всі закупи у ній не поміщалися, Орест витягав із торби іншу сумку, брудно-голубого кольору, вицвілу і давно не прану, розцяцьковану потьмянілими червоними мальвами. Коли Ірина бачила в його руках цю сумку, їй здавалося, що він, ніби Мері Поппінс, все витягатиме і витягатиме з неї різні предмети – від пакунків із крупами та молоком до чобіт і картатих шаликів, а потім почне складати на звільнене місце все зайве. На той момент зайвими були: здивування Ірини, незручність, яка зависла у повітрі й тепер непевна, чи вчасно вона з’явилася і чи в потрібному місці, подив перехожих, погляд яких зачепився об брудні червоні мальви на брудно-голубому тлі. Орест складатиме все до торби так само неуважно, як виймає, і обов’язково захопить щось недоречне – загублений кимось дірявий черевик, пів червоної парасольки, яку принесло вітром від найближчого смітника, посмішку сліпої жебрачки на розі, за спину якої тікають пообідні тіні, бездомного песика з лишаєм біля лівого вуха.

Усе довкола раптом набуває плинності і яскравих анілінових кольорів, невидимими стають плями засохлого бруду на скатертині, посіріла поверхня пластмасової вагонки повертає собі яскравість і навіть трохи незвичну для неї пружність, штучні квіти на столі оживають, а одноразовий посуд взагалі не береться під увагу. Штивними і якимись пластмасовими на цьому тлі здаються лише слова, за якими Ірина вгадує намагання спокусити її, але весь антураж і надмірна старанність цього тексту, ніби невправно цитованого напам’ять з якогось дамського роману, більше нагадують фарс, ніж реальність. І вона радо хапається за цю рятівну думку, пожвавлюється і починає радісно посміхатися своєму дотепному поясненню ситуації, знаходить підтвердження цієї думки всюди, навіть в осоловілому погляді барменки, потім у її занадто глибокому декольте і вже дещо обвислому бюсті, у прилиплому над губою Ореста шматочку петрушки, в котячому смороді туалету. Такої дотепної сцени зваблювання їй ще ніколи не доводилося бачити. І вона вирішує продовжити гру, зробити вигляд, ніби вона ведеться на це все, ніби ставиться до гри з усією серйозністю, такою необхідною для вдалого жарту.

Ірина дивилася на обличчя Ореста, вкрите плямами хвилювання, поголене настільки ж старанно, як і невміло. Цікаво, чи приліплює він шматочки газети до порізів на обличчі. Мабуть, приліплює. Вона намагалася уявити його собі, розцяцькованого цими газетними клаптиками, як він знервовано обдирає їх, перш ніж вийти з дому. Цікаво, він хвилюється тому, що йому подобається Ірина, чи тому, що боїться сам не сподобатися їй, – думає вона і відразу ж подумки насміхається сама з себе – цікаво, чи змогла б вона сама розрізнити між цими двома почуттями, відділити їх одне від одного, як яєчний білок від жовтка. Його сорочка була випрасувана, але несвіжа, Ірина намагалася уявити собі, як він обирає саме цю сорочку серед інших, вагається, чи не варто її попрати, чи ще можна раз одягнути, довго принюхується і врешті вирішує попрасувати і щедро скропити одеколоном, аби перебити задавнений запах поту.

Права лінія чомусь завжди виходила нерівною. Одного разу Ірина навіть вирішила наполегливо стирати і малювати її доти, доки асфальт не вкриватимуть ідеально рівно розкреслені квадрати, величина яких визначалася на око, іноді залежно від розміру битки, якою грали. Після десятої спроби на асфальті вже важко було розгледіти, котра лінія – найсвіжіша, й Ірина махнула рукою. Так само марно було шукати і шматок асфальту без примхливої кривизни, рівних місць, здавалося, не існувало. Биткою найчастіше була невеличка металева кругла коробка з-під суничного вазеліну, вона була найменшою, і тоді класи малювали найдрібнішими. Пластмасові банки з-під інших кремів – біло-сині для обличчя або чорні для взуття – мали, як правило, більший діаметр, і тоді розкреслювали класи навіть на бетонних плитах, кожна плита – один клас. Але Ірина не любила грати на плитах, вони були ще більш нерівними, ніж асфальт, а з часом поперекошувалися і пішли горбами, прибиральниці з року в рік імітували чищення трави з проміжків між плитами, але робили це за якоюсь власною, не дуже очевидною системою. Тому між плитами зяяли або глибокі діри, або ж випиналася буйна рослинність, як одне, так і друге дуже заважало стрибати і правильно розраховувати траєкторію польоту битки.

Ірина страшенно любила сухуватий запах весняного пилу, який вривався у вікно її кімнати першим. Весна не завжди наставала відразу після цього, іноді цей запах переслідував Ірину ще тиждень або й два, поки вітер ганяв нудні сірі хмари по небу, видоюючи з них пронизливу мжичку. Але щойно хоч трохи прояснювалося і запах з’являвся, Ірина відчувала його на одязі, на зап’ястях і особливо на колінах. Вона любила в такі дні сидіти на підвіконні, обнявши руками коліна, і розглядати кольорові смуги на горизонті.

Їй завжди хотілося в цей момент зняти нарешті теплий светр і заховати його подалі в шафу разом із іншими теплими речами, взути мешти, незвично легкі після зимового взуття, і обов’язково спідницю в складку, спідницю в червоно-зелену клітку, шотландку. Для першої весняної прогулянки така спідниця і мешти були просто необхідними, а в кишені давно приготована і щільно заповнена піском або землею битка, новенька ґумка, зав’язана на міцний ґудз, на голові – берет. Вона виходила надвір і мружилася від світла, яке здавалося занадто яскравим, ніби після зими з нього витерли пил. Такими ж різкими і свіжими були запахи. Перша зелена трава пахла неспокоєм і короткими снами, з яких у пам’яті залишалися хіба що кольори – червоні і чорні, зрідка – аквамариновий. Асфальт після дощу пахнув акварельними фарбами, які давно висохли і забуті лежали на дні шухляди, а потім їх витягли у пориві несподіваного натхнення і намагалися розмочити водою, фарби піддавалися, але зосереджували свою оманливу інтенсивність кольору лише у воді, щойно пензлик переносив їх на папір, кольори ставали водянистими і навіть запах зникав, ніби розпорошувався між ворсинами пензля. Земля пахла чимось масним і підступним, здавалося, де її не копнеш, обов’язково розріжеш навпіл грубого дощового хробака, обидві половинки вперто звиватимуться, викликаючи огиду, перемішану з трохи розмитим відчуттям провини.

З роками цей запах перших весняних вітрів втрачав інтенсивність, зате посилювалася його сухуватість, від неї шерхли губи, а шкіра на обличчі ставала прозорою і чутливішою до зміни тиску і вологості у повітрі. Ірина вже не сідала на підвіконня і лише зрідка за старою звичкою вдихала знайомий запах зап’ясть, це завжди робило її замріяною і змушувало пригадувати якісь епізоди, випадкові і несуттєві, ніби обличчя перехожих за вікном автобуса. Але неспокійні, короткі й інтенсивно кольорові сни продовжували навідувати її о цій порі. Навесні їй не сиділося на місці, вона могла годинами блукати поміж багатоповерхівками свого району, не помічаючи нічого довкола або, навпаки, фіксуючи усе із безжальною точністю до деталей. Мабуть, можна було би обрати цікавіші місця для прогулянок, з більшою кількістю зелені або приємнішою забудовою, але ці спонтанні пориви до прогулянок захоплювали Ірину завжди зненацька, їй ішлося не про маршрут і краєвиди, а про те, щоб виплеснути з себе всю надмірну застиглість, назбирану за зиму, перетворити весь цей надлишок у рух, бездумний, поривчастий, безглуздий.

Вона не дуже розуміла теорію про те, що закохуватися найкраще навесні. Їй ніколи це не вдавалося і ніколи не хотілося. Весна була періодом значно більшої ізоляції, ніж навіть зима. Тільки іншої. Взимку ізоляція була суто зовнішньою, зумовленою температурою повітря, але на кожному острівці тепла, навіть такому малоприємному, як транспорт, відразу ж утворювалася якась специфічна атмосфера, люди, які потрапляли з холоду в тепло, випромінювали рефлекторну радість, відчували затишок і внутрішню гармонію. На думку Ірини, це дуже сприяло новим знайомствам і взагалі спілкуванню, вона вважала зиму ідеальним часом для задушевних розмов. І всі її закоханості припадали на зиму. Зимова суворість погоди навесні перетворювалася у внутрішню спустошеність, вимученість ослаблих від браку тепла людей, а надто яскраві кольори, запахи і весь цей надмір весняності у природі лише дратував і провокував той різновид внутрішнього спротиву, що його викликає будь-який надмір. Усе спонукало замкнутися у собі та самоусунутися від цієї зеленої оргії. З Орестом вони також познайомилися взимку. Зустрілися у черзі під кабінетом лікаря. Коли Ірина підійшла і зайняла чергу, Орест уже сидів на лавці і читав. У неї в сумці виявилася точно така сама книга.

Напевно, якби він читав у тій черзі газету або взагалі нічого не читав, розглядаючи інших пацієнтів, стенди на стінах, хмари за вікном чи просто дрімаючи з напівзаплющеними очима, у нього не було би шансів зацікавити Ірину. Але те, що він читав таку саму книгу, яка була у той момент і у неї в сумці, викликало у її сентиментальній душі легкий романтичний порив, над яким вона сама подумки посміювалася, хоча і вирішила не опиратися йому. Її ставлення до книг мама з дитинства називала неадекватним. Тобто спочатку батьки, ясна річ, тішилися, що дитина багато читає, але доволі швидко зауважили, що читання поглинає Ірину цілком, і те, що відбувається у книгах, цікавить її значно більше, ніж реальність довкола. Заглиблюючись у читання, вона могла не відчути запаху пригорілої бульби з кухні, і мама знаходила її у густих випарах диму за мить до того, як мала би початися пожежа. Ірина могла читати цілу ніч і не зауважити, що настав ранок, а відірвавшись від книги, відчути таку страшенну втому, що про те, щоб підняти її з ліжка і відправити до школи, просто не могло бути мови. Здавалося, читаючи, вона не відпочиває, як це робить більшість людей, не розважається, а ніби проживає з героями все, що трапляється з ними, і втомлюється так, ніби все це відбувалося з нею самою у реальному житті. Її надмірна вразливість і сильно розвинута уява робили деякі книги майже небезпечними для неї. Починаючи з певного віку, батьки уважно стежили за тим, що саме читає Ірина. І не лише з морально-цензурних міркувань, як робили це всі батьки, а і з огляду на її надмірну перейнятість книжковим світом і здатність вживатися у світ книги, ніби в паралельну реальність. Мама Ірини була переконана, що, якби доньці дали волю і не відривали її від читання, вона могла би поглинати книги, не зупиняючись, день за днем і місяць за місяцем, забуваючи про все, могла б померти від спраги чи голодного виснаження, захоплена читанням. Дитячий психолог, до якого намагалася звернутися мама Ірини, не зрозумів суті проблеми. Він лише процитував із підручника, що всі діти мають розвинуту уяву і до певного віку не відрізняють вигадку від дійсності, а також дав матері Ірини зрозуміти, що вважає її занадто опікунчою мамою, яка за браком справжніх проблем намагається знайти у своїй дитині уявні. Його досвід роботи з неповними сім’ями, недорозвинутими дітьми, дітьми алкогольно-залежних батьків виробив у ньому необхідний у таких умовах цинізм, тож надмірне читання аж ніяк не пасувало до його уявлення про те, що можна вважати проблемами, а не просто особливостями дитячої психіки. Але мама Ірини продовжувала хвилюватися, більше відчуваючи, ніж усвідомлюючи, що за надмірною схильністю доньки до читання криється якась прихована чи неусвідомлена проблема. Щось, що спонукає Ірину шукати втечі від реального світу у вигаданому.

Сама ж Ірина на всі розпитування лише знизувала плечима, відповідаючи, що спілкуватися з письменниками, які можуть її чогось навчити, їй просто цікавіше, ніж із однолітками, коло зацікавлень яких, як правило, обмежене і нуднувате.

Але насправді вона усвідомлювала, що мама таки має рацію. Окрім цікавості, у її стосунку до книг було щось від фізичної залежності. Достатньо було їй не потримати у руках книги кілька годин, і вона почувалася зле, нервувала, їй чогось бракувало, і заспокоювалася вона лише після того, як знаходила можливість прочитати хоча би кілька рядків.