Гетьман, син гетьмана

Увійшов Дорошенко. Од його постаті віяло силою, рішучістю, вітри степів навіяли йому в груди хоробрості, а силу мав свою. Ось хто міг узяти булаву. Але чар Богданового імені, чар присяги діяли й на нього.

— Як же так, полковнику, що витіснили тебе з лівого берега? — непевно мовив Юрій.

— Бо там такі ж козаки, як і ми. Ще й московське військо. А надто чернь, вона бунтує проти значних козаків. З Січі дух сваволі. То тільки твій батько міг втримати цю галайстру в руках. Ще й підняти її до звитяги. Ти, гетьмане, не знаєш, як бунтує чернь Січі, коли все їй обридне, а надто власні отамани, й вона кидає їх у Дніпро й громить все, що попадає під руку. Старшина присягла тобі, а тоді чернь на неї пішла.

Думав. Не міг осягнути всього, він, учень Київської братської колегії, дитя степів, син мудрого батька-гетьмана, не міг осягнути спонук черні. Повів бровою. Він ще багато чого не міг осягнути, не міг осягнути Польщі, Європи, Московії, всіх приспаних сил, всіх низових і верхових течій. Ой, батьку, батьку, як мені досягнути твоєї мислі, твоєї волі! Але й ти не сягнув усього.

І почував свою малість, свою непевність, свою розгубленість.

До містечка Ставище наближалася польська хоругва. Місто мовчало. Може, спало? Передній рейтар постукав тупим кінцем списа у ворота. І враз за палісадом здійнялась черідка голів. Виходить, не спали. Вище всіх звелася голова з розкошланою сивою бородою:

— Чого вам?

Вершник у шоломі, на бурому коні, шляхтич із тхорячою головою, підвівся в стременах і прорік:

— Я — Андрій Потоцький. Ваш державець. Відчиніть ворота.

Чоловік з розкошланою бородою, а то був бурмістр, відрік:

— У нас немає державців. — Простягнув руку і взяв списа. На кінець списа нахромив папір, простягнув Потоцькому. — Читай. Тут написано, що гетьман велить не пускати колишньої шляхти.

Потоцький подав знак. Від’їхали на мушкетний постріл. Рейтари спішилися. Встановили вилки для мушкетів.

— Вогонь!

Але голови за палісадом вже сховалися.

Підвезли, підсунули гармати, серед них чотири важкого наряду: фолькоти і колабрини. Після третього залпу ворота розкололися. Туди посунули рейтари.

Першим повісили на груші біля церкви бурмістра. Поміж ляхів вертівся худорлявий носатий чоловічок у короткому жупані. Підказував. Повісили ще шістьох. А потім кинулися грабувати: верещали свині, їх кололи й кидали на вози, ревіла худоба, тріщали скрині, висаджували двері в коморах. Потоцький нервував, переживав — це ж плюндрувалося вже його добро — а що міг зробити. Полишивши у Ставищах півсотні жовнірів, пішов до інших колишніх своїх маєтків. А через два дні на світанку в Ставище вдерлися московські ратники: «А, ви полякам присягали», — й почали карати тих, хто лишився, й грабувати недограбоване. Ще через тиждень Ставище захопили татари. Ці вже забирали дрібних дітей, дівчат і жінок і палили все підряд.

…У небі погасали сполохи. Дим слався ліворуч, до лісу. Село Ставище вже догоріло, це тліли головешки. Стриміли в небо чорні задимлені комини. Валялися обпалені крокви. Праворуч по долині слався туман.

Процокотіли місток. Юрій Хмельницький натягнув повід. Село вони об’їжджали полем. Сотня позаду йшла в мовчазній похмурості. Далі дорога йшла через інше село, чи хутір, теж спалений. Стояло тільки дві хати. Помахом руки підкликав одного з дозорців, які їхали попереду й щойно вернулися.

— Яке це село?

— Халявки.

Щось зачепилося в пам’яті. «Халявки, Халявки» — і враз згадав: у цьому селі Нестор просив порожню хату. Підвівся в стременах. Розглядався. Он якась постать у білому.

— Діду, підійди сюди.

Старий підшкандибав до розламаних лісних воріт, він опирався на стару іржаву шаблю, яка тремтіла в руці. За полотняну холошу його штанів трималася дівчинка років чотирьох, либонь внучка.

Не знав, що казати.

— Татари?

— Татари. Побрали всіх, оце я з онукою залишився, в шалині заховалися.

— А ти не знаєш, тут десь мав поселитися в порожній хаті козак, Нестором його звати. — Юрій вже знав, що Нестор не вжився в мошницького сотника. І згодилася йому займанщина.

— Чого ж. У кінці цієї вулиці, остання хата.

Хата також була спалена. Біля неї велика груша, листочки обгорілі, поскручувані. З-за колодязного зрубу виглядало личко.

— Підійди сюди.

— Слухаю, пане гетьмане.

— Як тебе звати?

— Настею.

— Ти дружина Нестора? Де він?

Заридала, затулила обличчя руками.

— Забрали татари, погнали…

Кінь перебирав ногами, хропів на головешки.

— Насте, я викуплю його, всіх викуплю, кого побрали. А ти… Тобі тут нічого залишатися. Йди на вулицю, там позаду наші вози, вертайся додому.

Юрій справді викупив увесь полон. Але Нестора серед нього не було.

— Меч повис над нашим краєм, — промовив архієпископ Йосип Тукальський, ще батьків сповідальник, затиснувши в кулаку довгу чорну з просивиною бороду. — А мав би сіяти хрест золотий. Край наш тече молоком і медом. Тік, а тепер кров’ю.

— Це Божа кара, — понуро мовив Юрій і схилив голову над столом.

— Не тільки, — повагавшись, сказав архієпископ. — Ти закликав татар?..

— А що було робити? Москалі… І батько мій їх кликав.

— Батько — для великих битв. Та і його вони зраджували. І під Зборовом, і під Берестечком.

— Якби був живий батько, сидів би я в Академії, задачки вирішував, спудеїв учив. І нащо мені ця біда, за кого маю відповідати?

— Ти в одвіті за край свій, за нарід.

— І чим же я можу відповісти? Молитвами?

— Молитва не поможе.

— А де ж вихід, де викрут?

— Коб же я знав.

— Ніхто не знає і знати не хоче. Чому ж усі не в одне думають?

— А де воно, одне? Одне — це спільна велика держава. Її немає. Європейські народи її познаходили. Деякі — важко, довго блукали. А думають не в одне, бо не мають в душі Бога. Не мають в душі однієї барви, барви свого краю. Деякі не дозріли розумом. Надто куці розумом. Та й самолюбство, лиха більші за болі краю.

— Я готовий чорту запродати душу, аби захистити свій край.

— Не богохульствуй. Не бери на душу більшого гріха, ніж маєш. Та й з чортом не можна прийти до добра. З гріхами світла не сягнеш.

— Гріхи, гріхи… Я їх хотів… Людина приходить у світ чистою, як янгол, а тоді її починає толочити, ввергати в земну юдоль, в скверну. Либонь тільки в монастирі спекаєшся гріхів. Там ти ближче до Бога.

— Всі в монастир піти не можуть.

— Це кажеш ти, отче.