Гетьман, син гетьмана

— Що ти шукаєш у цих книжках?

— Дорогу, яка може привести до істини. Нашу дорогу.

Тукальський спохмурнів.

— Немає в нас такої істини, а отже, й дороги. У кожного — своя. У Суховія — своя, в Тетері — своя. У Сомка — також, хоч у нього з Золотаренком дороги сходяться, а отже, не полагодять. Обоє на Москву дивляться. І туди ж пишуть один на одного. А Ніжинський протопіп Филимон — то на того, то на того. Сомко вдатніший, але проштрафився перед Москвою, не підписався холопом і підножкою. А там такого не прощають. Там — усі раби, ще й пишаються цим. А ми вже звикли хилитися.

— То що, отче, в світі немає правди?

— Немає.

— А як же дивиться на те Бог?

— А так, як і всі.

— Ви що, отче, не вірите в Господа?

— Я вірю, але це не заважає мені мати свій розум.

— Це вже філософія.

— А хіба вона — зло? Церква не одгороджується од Аристотеля. Платонова філософія од Бога, а от християнська церква її не прийняла. А прийняла Аристотеля.

Юрій погладив вуса.

— Хоч Аристотель і був безбожник.

— Так. Тоді ще не знали Ісуса. Аристотель казав, що світ — це боротьба двох начал, двох первенів. І що вони досконаліші, то запекліша боротьба.

— Виходить, розум — зло.

— Не зовсім. Але він часом буває хитрим і крутить нами. Бджоли, мурахи не мають розуму й живуть у досконалості.

— А що ж то таке досконалість?

— Боже провістя, Боже натхнення. Він один раз поставив людей на правильну стезю, але вони з неї зійшли.

— А чого ж він не поставив на неї нас?

— Ну, ви вже, ваша милість, розпочинаєте справжній диспут. Давайте краще поговоримо про грішні мирські діла.

— Зачекайте, то куди йде людина? До досконалості?

— Здавалось, мала б іти. Але не йде. Вона захланна й жорстока. Не добро править світом, а меч і вогонь. Надто в нашім краї.

— То що, відкинути меча?

— Для нас це було б ще гірше. Нам треба міцного меча і кріпкої руки. І розуму до них. Бо ми ніколи не керуємось розумом. І не знаю, чи колись керуватимемось ним, чи й далі в нас правитимуть пустоголові себелюбні мужі.

Юрій не знав, що йому думати: кпить з нього Тукальський, гартує на подальше чи просто констатує факт.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Гетьман їхав містом у легкій колясці. Проїжджаючи повз двір Крутьків, витягнув шию — чи не видно Прісі. Не видно. Думав про те, що дома знову на нього чекає самотність, спомини про батька. Думав про нього невідступно. Батько тяжів над усім його життям. Найперше — над урядуванням і просто над життям. Поки був живий батько, все було на місці, все було до ладу, ніщо Юрася не турбувало. Батько все визначить і все розсудить. Суворий, він любив його. Це Юрій знав, це відчував. Він повсякчас натикався на все, що нагадувало про батька. Надто вдома. Інколи навіть вчувалися батькові кроки.

— Зупини! — раптово наказав машталіру.

Вийшов з коляски й зайшов до корчми. І це знову йшло од батька: він іноді, хоч і не часто, заходив до корчми, пив з простими козаками. І козакам подобалося це, вони любили його. Батько Богдан пив і не впивався. І сідав у гурт з козаками й навіть посполитими, й співав з ними: «Ой беруть дуку за чуб, за руку, третій в спину б’є…» Хоч сам — найбільший дука. Шляхтич. І шляхтичі оточували його: Виговський, Мрозовицький-Морозенко, Іван Богун. А Кривоноса не любив, і той платив тим же.

У корчмі було людно. За довгим столом гуляв поставець, там сиділо з десяток козаків, на самому краю примостився сліпий кобзар, біля його ніг спав хлопчик-поводир. Натомилося хлоп’я, та й як не натомитись, коли міряли ногами Україну з краю в край, кобзар рідко коли затримувався на одному місці, а ночували вони де доведеться. Ото ідуть вони безкінечним, порожнім степом, жайвір у небі заливається, сонце палить їм голови, ковила чеше ноги, дикі тарпани промчать, як татарський бамбул, ідуть, а до людського житла ще далеко, ось і споночіло, зійшов блідий, наче з перепою, місяць, зорі трусяться навколо нього, підморгують комусь на землі, тільки не їм, перепел кричить споночіло, а то й вовк завиє в бур’яні. Якось вони присіли відпочити, й троє вовків підійшли до них. Сіли на хвости, світять голодними очима й потроху підсовуються до них. Поводир Савка заціпенів. А кобзар мав і на вовків управу, швиденько нарвав довкола себе сухої трави, вийняв кресало, викресав вогню й, сліпий, якось підпалив траву. Ще й ударив по струнах. Вовки метнулися геть.

— Втекли, втекли! — закричав Савка.

— І втечуть. Від мене втечуть.

А прийде кобзар у село, сяде десь під тином, візьме до рук бандуру, й затихнуть у кущах солов’ї, жайвори в небі, дівчата на колодках. І слухають пісню, й голублять сиротину-хлоп’я, й не одна зронить сльозу.

Савка почувався за Трохимом, кобзарем, як за муром. Старий сам не поїсть, а останнього окрайця оддасть Савці, і вкриє його полою свити, й погладить по вигорілому волоссячку. Тепер воно спало в теплі й добрі.

Корчмар, вирлоокий, з цапиною борідкою, хотів повести гетьмана до окремого ванькирчику, але гетьман сів за столик, який корчмар поспішливо витер фартухом.

— Є пиво добре, є токай, — нахилившись, зашепотів він.

— Пива, — мовив Юрій.

Корчмар зник за дверима й за мить повернувся:

— Зараз Юлька принесе, з льоху, холодного.

Юрій намагався триматися розкуто, а все ж почувався мулько. Корчмар підійшов до кобзаря, щось йому говорив, підштовхував під ліктя, показував на двері. Юрій зрозумів, що той хоче спровадити кобзаря надвір.

— Нехай сидить, — сказав голосно. — Принеси йому пива. За мій рахунок.

Трохим повернув до нього сліпаки. Хтось щось прошепотів йому на вухо.

— Дякую, вашмосць, — сказав кобзар, але не запобігливо, а з гідністю, хоч і ґречно.

Литкаста, стегнаста Юлька принесла пиво. Юрій глянув на червоні литки, і йому стало млосно. Хіть уже давно змагає його, але не доводилось йому скуштувати жіночої принади. То в колегії, то вдома, то тепер завжди на людях. Та й не знав, як до тих жінок підійти. За столом підвівся опецькуватий козак з рудими вусами — з кухлем у руках, очевидно, він хотів підсісти до гетьмана, але його потягнули за полу — це нечемно, — й він знову сів. Юрій помітив те.

— Кобзарю, йди за мій стіл. Приведіть його.

— Я сам.

Він прийшов, сів поруч, не розхлюпавши пиво з кухля, якого тримав у руці.

— Звідки йдеш, кобзарю? — запитав Хмельницький.

— Здалеку, зі Стародуба.

— Й де бував?

— Багато де. І в Чернігові, і в Ніжині, і в Переяславі.

— Й що там?

Терешко пожував губами.

— А що саме цікавить пана гетьмана? Як люди живуть? Живуть, як і жили. Тільки день од дня гірше. Ти ж гетьман обох берегів, під Польщею, хоч не хоч, — кобзар говорив грамотно. — Ну, а чимало полків на тому березі визнають владу Москви. Ніжинці, чернігівці, переяславці.