Гетьман, син гетьмана
Шрифт:
— Ну що я розкажу. Що я пам’ятаю? Вночі кудись женуть, на світанку окопуємося, а ранком пішли німецькі танки і піхота. А перед цим — огняний вал на наші окопи. Падаєш на дно окопу, накриваєш куфайкою голову і автомат — щоб не забило піском — лежиш, а воно гримить, земля гойдається під тобою. Скінчився наліт, встав, дивишся, скільки нас залишилося з роти.
— Скільки чоловік рота?
— Сотня.
— Ну і скільки залишилось?
— Коли як. Половина. А то пам’ятаю три рази поспіль: сім, дев’ять і одинадцять. Якщо позаду залишалась наша артилерія і б’є по танках, то ми відсікаємо піхоту від танків, а якщо її немає — ноги на плечі і драла. Ще якось загаявся, і танк вискочив з виярка поруч. Жме за мною. Я спочатку кинув автомат, далі поскидав на бігу з ніг валянки, а за плечима — речовий мішок, мотузочком спереду лямки зв’язані. Ледве згадав про фінку,
— Якийсь епізод героїчний розкажіть. Ви ж морський піхотинець. Як покидали Севастополь?
— Севастополя я не покидав. А брати брав.
— Розкажіть.
— Ну що там. Біжу я вулицею, до мене приклеївся якийсь салага, а тоді змився. Тут снаряди — торох, торох, дивлюсь — відчинений підвал, я туди. Очі на лоба полізли: в підвалі більше взвода німців. Побачили мене — звізду на моїй шапці — і всі підняли руки. Я бачу — на всіх годинники, й видно — добрячі, а в хлопців у нашому взводі майже ні в кого годинників немає. Я тоді зайшов з одного краю та й познімав усі в шапку. Штовхнув двері ногою — «виході», вони вийшли на вулицю, акуратно вишикувались. Йдемо. А тут, знов снаряди: грюк, грюк. Я через паркан та ходу, думаю, хай вам риба і коші.
— Ви щось про воду, зв’язок з водою, ви ж моряк.
— Воду я п’ю, а краще водку, — пожартував і зрозумів, що невдало. — Який я там моряк. Ну, так от… — Обличчя розгублене, майже дитяче. — Це було вже на Дунаї. Сиджу я на пенькові, рубаю з казанка кашу, а тут біжить якийсь старлєй: «Хто знає німецьку мову?». Ну я, дуралей, так ніколи й не порозумнішав. «Я». — «Пошлі со мной». Привів до штабної землянки, над водою. Там човен, два весла і палиця, до неї прив’язано півпростині. Кажуть: на острові засів полк есесівців і не здаються. Поїдеш парламентером. Отуди к хрінам. Ну я вже не зовсім у потилицю битий, кажу: «Хто зі мною, солдатом, буде розмовлять». Вони довго гиркались між собою і випхали капітана. Сів я на весла. Острів — зеленою стіною, кущі — над самою водою. Страх Божий — кожен кущ розстрілює. Гребу — пітний увесь, більше зі страху. Вилізли. Попереду мілке болітце осокою поросло. Бредемо, я — попереду, несу над собою флаг той. А рука втомлюється, важчає, важчає — я не помічаю — опускається. А він: «Вище флаг, застрелю». Ні, думаю, пістолета в тебе немає. Й кажу про те, а він: «Вернемося — застрелю». Бредемо. А страх зо всіх боків. «Вище флаг». І чую, вже од нього повонює. Не знаю, як я теж не наклав у штани. Попереду — галявина суха, на ній консервні банки, папірці, недопалки — полк змився вночі. Вернулися, й капітан одразу напився до безпам’ятства. Правда, й мені дали стакан казьонки.
Борис трохи подосадував: не про те мав би розказати Дробот, піднімати свій авторитет. Бориса вже більше року тисли зі всіх боків, щоб звільнити з роботи непоступливого, огурного, крамольного Федора Дробота. Але Борис з усіх сил одбивався (дав собі обіцянку: швидше піде сам, ніж звільнить Дробота): кидав найсильніші аргументи: як звільнити — інвалід війни, тричі поранений, має два ордени Бойового Червоного прапора — солдат, увінчаний такими нагородами, он про нього в «Комсомольской правде» писав генерал: «Был у нас в полку солдат легендарной храбрости, Дробот Федор. Где ты сейчас, солдат, отзовись», — і од Бориса одставали.
А назавтра Бориса покликав високий начальник. Посадовив не за приставного столика, а на диван, підсунув столика журнального, секретарка внесла дві чашечки кави, печиво і цукерки у вазочці. Олександр Олександрович сів поруч, поклав руку Борисові на плече. Ой і важка ця «дружня» рука і ця «дружня» бесіда.
— Борисе, я вас не завжди розумію, ви ж наш. Наш, ви ж не Голубченко, не Лоза й навіть не Дробот. От у останньому номері матеріал про Велику французьку революцію, назустріч даті. І про що ж там? Не про те, як французький народ виступив проти буржуазії, як були повалені Бурбони, а про те, як Дантона вбивають з наказу Робесп’єра, а потім
вбивають Робесп’єра. Основна думка — революція пожирає своїх дітей. І так прозоро, такі натяки на післяжовтня. Це ж неприпустимо.Яка важка рука на плечі… І як важко слухати Олександра Олександровича, доброго і щирого Олександра Олександровича, ще важче, ніж коли на тебе кричать, грюкають кулаками — тоді ти зіщулюєшся в маленьку грудочку, а тут… Наче завинив особисто перед Олександром Олександровичем, завдав йому прикрості.
— Я вас розумію, така нині автура і ваші співробітники… Але ж… Он у вашій власній статті натяк на голод тридцять третього. Я вас розумію, але дехто може не зрозуміти. — Це вже натяк.
Борис зважується:
— А хіба, Олександре Олександровичу, не було?
Олександр Олександрович схоплюється, нервово крокує по кабінету (пізніше Борис зрозуміє, що ця нервовість була удаваною):
— Та було, було, ще й не таке було, якби я вам все розповів… Але ж ми, розумієте, вперше в історії будуємо справедливу державу, державу робітників і селян. Вперше! Через те й промахи, помилки. Ми — у ворожому оточенні, оточенні імперіалістів, буржуазії. Й не можна давати їм приводів. Ось послухайте, — бере, розкриває якусь папку, — це місце вони передрукували в своїй газеті й ось що пишуть: «В совіцькому Союзі вже немає тієї віри до партії і її керівників, як раніше. Як бачите, редактор совіцького журналу, певно ж комуніст і совіцький патріот, вже не хоче мислити так, як вимагає партія».
На мить запала лукава тиша. І знову рука лягає на плече. Така важка, «дружня» рука. І як мулько на душі. Й нічого не розкажеш у редакції. Дробот ще й висміє.
— І радив би я вам від декого звільнитися в редакції. Ви знаєте, від кого. Це — наостанок.
На проводи їздили в село. Вони їздять туди кожного року, відтоді як поховали Параску Юхимівну. Борис пам’ятає той похорон: задушлива ніч, вони з Діною біля покійної в хаті, знічена, сплакана Діна, вечір, невеличкий гурт людей за труною, він тримає Діну під руку, праворуч іде Анатолій, Дінин брат, десятикласник — високий дженджуристий парубок, з кладовища він пішов не за поминальний стіл, а з хльоркою, потіпахою Зінькою до неї додому, це, мабуть, дужче вдарило Діну, ніж сама смерть матері.
…Проминули річечку, Діна попросила зупинитися. Попереду зеленіло поле.
— Що це?
— Льон. Недавно посіяний.
І заспівав: «Йон мій пригорів-пригорів, йон мій прикрутів-прикрутів» — так співала Діна, поставлена в хор, коли вони приїхали з Росії. Замість «льон» — їй чулося «йон» і «при горі, при горі, при крутій, при крутій», — «пригорів-пригорів, прикрутів-прикрутів». Діна засміялася, засміявся й Борис.
Дивилася на рутвяно-зелене поле, на росохаті верби над шляхом — вони там одвіку з одного вербового покоління до іншого — туманець над ними, а їй здавалося, що бачить це вперше. Світ для неї мовби оновився, покращав. Бо дивилася на нього Борисовими очима.
— Я оце згадала, хочу й тобі розповісти. Оцією дорогою — тепер тут асфальт — я йшла зі станції, возила в район якусь довідку — уточнити пенсію. Тоді тут була вузенька доріжка, а з обох боків жито в мій зріст. Йду я, і раптом попереду з жита виходить пес, великий, рудий — вівчарка, став і стоїть, мені нікуди діватись, обходжу боком, виймаю з-за пазухи окраєць хліба, простягаю — не бере, кинула йому до ніг — понюхав і не їсть, я рушила далі, і він за мною, так аж до села, а біля села дід пас корову на налигачі, я йому розказала про пса, а він і каже: «То не собака, то — вовк. У нас у селі і в записі немає овчарок. Він не тронув — наївся жирних перепелів».
— Так що міг би з’їсти Червону Шапочку.
— Тобі на радість.
— Дурна ти в мене. Хоч і хоробра.
— Яка я там хоробра, якби ти знав, як я злякалася після того, як дід сказав, що то вовк.
А саму гріли Борисові слова: «Ти в мене».
А Борис згадав, як цією дорогою везли од молотарки зерно з дядьком Тихоном. Коли в’їхали в село, дядько й каже:
— Отам біля затильника опалок з житом, занеси в двір до своєї тітки. А тоді поділимо.
Сутеніло. Борис послухався, може, через те, що вдома не було хліба. А коли увійшов у двір, трохи не зіткнувся з головою сільради. Кинув мішок, і ходу. Голова кричав: «Стій, стрілятиму!» Втік на кладовище й пролежав там дві доби. Була гроза, тріщало й гуркотіло, й було неймовірно страшно. А ще згадав, як цією самою дорогою йшов до станції, щоб їхати поступати до університету. В руці — диктова валіза, а у валізі запечений півник. І все. Неприємно згадувати про убозтво. Й через те сказав: