Гетьман, син гетьмана
Шрифт:
— А я на цьому самому полі колись косив колгоспний ячмінь. Низенький, пожовклий, поклялися: викосимо скрізь, а перепели з усього поля позбігаються в трав’яну долинку. І там їх — гибіль. А отамо була криниця.
Й оповив душу смуток: вже не нап’ється з криниці, просто з цебра, не ляже спати під дикою грушкою, не вигорить на сонці чуб. Не заспіває йому біля полукіпка сусідка Оля, граючи очима:
Не стій під дверима, В мене мати Марина, У коморі ночує, Розговори почує.Мабуть, я призначений для села, для поля. Тоді не знав би оцього
На цвинтарі знову звернув увагу: всі написи — російською мовою. У них у селі! Тільки на пам’ятнику Параски Юхимівни — по-українському, Параска Юхимівна, а не Єфимівна. Напис на пам’ятник замовляла Діна. У Бориса затепліло в серці.
В селі забрав у батьківській коморі важкий мідний безмін — на пам’ять, фунти на безміні якісь чужинські, німецькі чи голландські, але скільки на ньому переважено збіжжя, скільки людських доль.
Бусол приніс Борисові подарунок — сина. Борис хотів назвати на честь свого батька — Василем, але Діна попросила назвати іменем свого загиблого на фронті батька — Ларіоном. Борис погодився: нехай буде Ларіончик. І знову радість до радості: дали квартиру. На Оболоні. Трикімнатну. Кімнатки маленькі, ванна і санвузол суміщені, кухня на чотири метри — але своя, ізольована, своя!
Зоц поклав перед Борисом папку.
— Прочитай. Візьми додому.
Борис читав цілий вечір: «Інтернаціоналізм та націоналізм». Праця неймовірно потужна: історія питання, як виростав російський шовінізм, як розростався, яких форм набув за радянської влади: скільки українських шкіл (разом і по роках) закрито, переведено на російську мову (й звідки такі цифри!), в яких інститутах закриті українські кафедри, скільки інтелігенції винищено. Української. Але не тільки. Ось мелітопольські греки, вони зберегли мову, якою розмовляли Есхіл і Перікл, — чудуватись би тільки, пишатись перед всім світом. Мали свої школи, свої газети, свій журнал, передачі по радіо, своїх письменників; у тридцять сьомому школи закрили, всіх письменників розстріляли, закрили газети і журнал, шрифт вивезли в море і втопили. І знову ж: скільки було українських часописів після революції, і скільки лишилося, і куди поділися їх автори та редактори. Праця фундаментальна, надзвичайно переконлива. І все це оперто на Леніна, на його роботи: «Треба розрізняти націоналізм нації пануючої і націоналізм нації пригнобленої, останню можна зрозуміти». Але й Борис уже знав, що Ленін був такий шаман, такий фокусник, у якого відповіді можна знайти на обидва боки. А насправді тримався одного боку — шовіністичного, великодержавницького.
— І ти сподіваєшся це опублікувати? — запитав Борис.
Зоц покрутив головою, почервонів: він завжди червонів як дівчинка.
— Ні, я хочу, щоб всі знали. Я виконав свій національний обов’язок. Тільки етнічний національний соціалізм врятує нас. Розішлю по журналах, пошлю наверх…
Його погляд був прямий, чистий. Він пішов. А Борис задумався. Отак ми будували світле майбутнє. На брехні та кривдах. На біді для цілого народу. Будували всі. Не можна було не брати участі в цьому будівництві. Брав і я. Нікчемне й безтямне існування. Але ж… Але… Державна машина, якщо хтось не виконує її приписів, перемелює його в порох. А коли та машина складена хибно? Одвічне боріння душі.
І одразу по тому розігралася весела комедія. До редакції зайшов відвідувач. Хлопці курили в кутку біля входу. Відвідувач бровастий, з великим вислим носом, з вусами.
— Де тут редактор?
— Отам у кінці приймальня і його кабінет.
Відвідувач ступає повільно, зупинився біля дошки оголошень, щось читає. А Зоца осіняє думка. Він минає вусаня, заходить до Борисового
кабінету й каже:— Там до вас відвідувач, але він глухий як тетеря, то ти кричи.
А тоді підходить до відвідувача, який все ще біля дошки, й каже:
— Я забув вам сказати: наш редактор глухуватий, то ви кричіть.
Вусань заходить до кабінету:
— Здра-стуй-те-е!
Борис прикладає долоні руркою до рота:
— Добро-го здо-ров’я-а-а!
Хлопці стовпилися в приймальні.
— Я прийшов до ва-а-с!..
— Ка-а-жіть чо-го-о!
Хлопці беруться за животи.
А ті звели ревисько, аж вуха закладає.
Врешті Борис щось зрозумів.
— Чого ви гримите?!
— А ви чого? Привикли тут на людей кричать!
Розпочалась сварка.
Розігрування, анекдоти, підколювання широко впроваджені в будні. Життя як життя. Після здачі номера йдуть у кафе, на свята, на іменини збираються в когось вдома. І чарка, і карти, і весела пісня.
Суворо й весело плинуть в одному потоці. Життя, воно неспинне.
Діна сказала:
— Сьогодні у метро двоє молодих людей, хлопець і дівчина, передавали одне одному твій журнал, щось читали і перешіптувалися.
Борис відчував маленькі гордощі і великий страх.
Приспів час Яринці йти до школи. Записали її в українську школу, яка стояла за два будинки від них. Триповерхову гарну школу, батьки її хвалили. Борис сказав Діні, що запише дочку в українську школу: «У дворі з нею діти розмовляють по-російському, в садочку — теж, нехай хоч у школі… щоб могла порозмовляти з дідом і бабою, і з твоїми — своїми прадідом і прабабою». Діна не заперечила. Записав. А коли першого вересня привів Яринку на навчання, виявилося, що школа — вже російська, за цей час перевели на російську мову. Довелося шукати іншу школу, поблизу були ще дві, але теж російські, й одна — російсько-українська, на уроках в українських класах вчителі (і то не всі) розмовляли з дітьми українською мовою, на перерві — російською. Але що там дивуватися, він вже не дивується, а тільки болить серце… Їм в українську редакцію також почали надходити папери російською мовою. Новий перший секретар ЦК зібрав апарат і сказав: «К нам із Москви приєзжают товаріщі і удівляются, что ми между собой говорім по-украінскі. С етого дня все будут говорить і писать только по-русскі».
Й полетіли папери в області російською мовою, а ті — в райони.
Знайшов іншу школу. Школа в далекому завулку, доводилося туди возити дитину через кілька прохідних дворів, через дві вулиці. Школа стара, якщо в тій, триповерховій, і спортзал, і реманент усілякий спортивний, то тут навіть глобус довоєнний, на ньому в Африці кілька білих плям — ще не були відкриті ті краї, і мікроскоп з тріснутим скельцем.
…Минуло півроку. А потім одного ранку Діна прибігла додому (вона повела Яринку) нажахана, очі повилазили з орбіт, тягла за руку зарюмсану дитину.
— Школа завалилася!
— Як завалилася?
— А так… Вона двоповерхова, впало перекриття, добре, що вночі, а не вдень, вбило тільки сторожиху.
Діна розпасіювалася, рознервувалася: «Оці українські школи тільки для старців». І було незрозуміло, хто винуватий, Борис чи хтось інший. Довелося возити Яринку тролейбусом у сусідній район, кілометрів за чотири. Зате школа — чудова. Одна з найкращих у Києві. Тут і вчителі особливі, двоє навіть з кандидатськими дипломами, велика бібліотека, всілякі олімпіади, змагання, ігри — і все українською мовою. І враз нагла чутка: школу розформовують. Батьки кинулися в райвно, райраду — скрізь з ними не хочуть говорити, скрізь мовчання і натяки: гніздо націоналізму, адже все — українською. Й тоді гурт матерів зібрався йти у міськком партії; батьки остереглися, знали, що це загрожує звільненням з роботи.