Гетьман, син гетьмана

Валка вперто сунула вперед.

— Ой пропали ми, пропали, — тонкий, розпачливий крик. І тут же густий, хрипкий:

— Заткни пельку, сучий сину!

І в другому місці:

— Зачем мы сюда пошли?

І на нього нагримали.

До Шереметьєва підійшов Богун.

— Ваша вельможносте, далі прямо йти не можна. Там яр. Треба повертати ліворуч.

— Так это далеко. А здесь вон видно деревню. Там отдохнем.

Таки не послухався.

Потоцького била лихоманка, він не міг ходити, його носили на ношах. Поляки підвезли всі, які були у них, гармати й били по обозу ненастанно. Долягало козакам і безкорм’я коней. Чоловік з десять пострибали в поле, щоб укосити трави, гурт татар налетів на них, але козаки стали в куцу лаву, підвели коси. Коси погрозливо блискотіли під сонцем, татари відринули. Козаки вернулися.

Табір стояв на місці. Поляки вирішили перекопати дорогу й відвести воду від струмка, який пробігав повз табір. Боялися, що ось-ось може надійти Хмельницький. Тоді вирішили залишити довкола табору піхоту й артилерію, а Любомирський з кіннотою рушив назустріч Юрію.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Юрій з військом повагом посувався по Гончарисі. За Хмельниченком невідступно їхав Олелько Чорний. Хилитався в сідлі, й хилиталася в голові веселенька думочка: ось скінчиться цей похід, і він приїде додому й побачить дівчинку Килинку, таку хорошу, таку тиху й гожу, як лілія на воді. І змиє з душі всю кіптяву, все чорне й недобре. Загосподарює. Так, він вірний гетьманові й бачить, який той безпорадний, але добрий, чуйний, і його, Омельків, обов’язок слугувати йому, оберігати його. Але колись треба буде подумати й про себе. Перед ним на луці сідла лежала велика перепеча соняшника, він виламав її в селі на городі й лущив насіння. Стояв погожий вересень, обабіч слалися вижаті поля, хмари птаства пурхали по стернях. До Юрія під’їжджали то чорнобородий красень Гуляницький, то хитроокий Лісницький, прихильники Гадяцького трактату, заводили з гетьманом балачку про лихі переяславські статті, про царську відмову на Юрієве прохання, гетьман хилитався в сідлі, хилився думкою то сюди, то туди. Так прибули до Слободища. Майже водночас підійшли туди й поляки. Слободище було поруйноване, вулиці завалені колоддям, битою цеглою, всіляким мотлохом. Ще на підході до Слободища передові козацькі загони кресонули з татарськими чамбулами, а далі татари хмарою полетіли на козаків. Поляки стояли ліворуч, оддалік — хитрували, щоб скурити козаків татарською силою. Сонце вигравало на позолочених панцирах. Але козаки вже підготувалися: гримнули гармати, вдарили самопали, й татарву понесло вогняною силою. Юрій сидів на коні за лавою і бачив, як падають коні, як летять на землю татари, ще було й моторошно і звитяжно, проте один бамбул прорвався, перескочив через низенький земляний вал — в один кінець — і помчав туди, де стояв гетьман. Юрій не встиг стямитись, навіть як слід злякатися, а на нього вже з хмари гарматного диму мчав татарин у гостроверхій шапці, з повідцем у зубах і метнув короткого списа. І тут, немов з-під землі, вирнув Нестор Басок, в невидиму мить рубонув шаблею, перерубав списа, й той двома половинками упав на землю. Аж тепер Юрій злякався. І ледве втямив, хто його порятував. У нього затремтіли ноги, заходили в стременах, руки випустили повіддя, але він знову підхопив їх. Відтак їх у нього взяв Олелько. Тим часом, спішившись, в наступ пішли поляки. Ішли щільною лавою, над головами маяли корогви. Знову вдарили козацькі гармати, кілька корогв упало. Польський стрій зламався, але посувався вперед. Вдарили самопали, мушкети — козаки били прицільно, й лава на очах танула.

Юрій бачив, як одного поляка з орлячими крильми за плечима розірвало навпіл гарматне ядро, як козаки навалилися й посунули вперед гармату, як од валу ліз козак у голубому жупані й тримався обома руками за живіт, як козак-гармаш з ґнотом на довгій палиці нагнув її й припалив од ґноту люльку, а тоді підніс до гармати, й вона гуркнула; ще одне ядро прошурхотіло над Юрієвою головою, вдавило в сідло, кінь басував, кінь рвав повіддя, й гетьман, не тямлячи себе, скочив з нього й побіг назад, вбіг у долинку, в свій шатер і впав на коліна перед іконою Божої Матері, яка висіла в кутку.

— Господи, врятуй мене і моє військо, спаси нас, — і шепотів ще якісь слова, вже не тямлячи, які.

Любомирський лютував: «Скрутимо в’язи підлому хлопству!» — гукав. Поляки й татари огорнули двома крилами горбик, на якому стояли козаки, луг був мокрий, грузький — поляки поки що не могли напасти кінно. А в козацькому таборі стояв безлад: старшина з’їхалася докупи й радилася, що робити; більшість раяли помиритись з поляками, ніхто не хотів бою. Ніхто не кермував військом, строї розладналися, козаки й самі сперечалися між собою. Юрій ще ніколи не був у бою: «Боже мій, визволи мене з цього пекла, — шепотів він молитву, — не хочу я нічого, піду в монастир, молитимуся Богові».

— Треба відколоти орду від ляхів, — казав писар Семен Голуховський.

Написали листа, відправили до Нурадина, але він передав листа Любомирському.

— Поляжемо ми тут нізащо, — мовив Кравченко.

Хмельницького душа гойдалася на терезах то туди, то сюди. Він вирядив водночас гінців і до поляків, і до москалів: Шереметьєву писав, щоб той швидко йшов на з’єднання. «Ми приїхали сюди не для війни, а шукати злагоди», — писав польському посланцеві. До поляків поїхало козацьке посольство. Любомирський напиндючився, закусив губу, але Дорошенко був не полохливого десятка, він теж підніс голову.

— Правда за нами, — мовив. — Й маємо шаблі та самопали.

Нурадин, який стояв збоку, під ним грав сірий арабах, мовив заразом до обох, у нього вже погинуло кілька чамбулів, і він не хотів нових втрат:

— Не годиться величатися в такий час. Коли лютуватимеш на них, тільки завдаси шкоди. Талан і хоробрість ще не покинули козаків. Коли їх роздратуєш, вони кусатимуться. Не дратуй бджіл, обходься з ними ладком. Від цього тобі буде більша слава.

— Козаки багато заподіяли лиха, — мовив Любомирський. — Миру не буде! — Броня на його грудях хижо блимала. — Цю ребелію треба знести до короля.

— Вогнем і мечем тільки й можна їх упокорити, — сказав регіментар Покруцький. — Вогнем і мечем. І канчуком.

— Вже хіба мало ви парили канчуками хлопські і козацькі спини, — блиснув з-під лоба жаринами очей Богун. Ті очі буравами вертіли й на диби брали. — Вже забули Хмеля, його науку. А тут його син, він тієї ж породи. Але просить миру.

Юрій гаряче молився в наметі. Враз там посутеніло: оглянувся — до намету зайшли Дорошенко, Кравченко, Ханенко, Лісницький.

— Гетьмане, — голосно мовив Лісницький, — відклади молитви на потім і подумай про нас. Бо скоро ми не будемо потрібні навіть москалям. Скорімось Богу. Подбай про нас.

Юрій занімів з пучками біля чола. Він не знав, що робити. Поглянув на Богуна, той щойно вирвався з бою, на його обличчі, паленому внутрішнім вогнем, нічого не можна було прочитати, дротяна сорочка в нього на грудях була розірвана. Обличчя — в гарі й кіптяві.

У цю хвилину в намет убіг Олелько Чорний, гетьманів вістовий. Старшини здивувалися: чого він тут. Чорний — прізвище Олелька, а сам він білий, його чуб, коли Олелько без шапки, розтікається золотавими хвилями, і вус у Олелька пшеничний, а сам він тонкий у стані, вертлявий, жвавий, сміливий.

Виговський спочатку оддав його в обоз, а далі привіз у Чигирин і там зробив стременним. Олелько ж виріс у панському дворі, дражнив індиків, катався на злому лінивому кнурові Азі, літав на конях по пастівнику.

Нецеремонно, непоштиво пропхавшись крізь високу старшину, підбіг до Юрія.

— Ваша мосць, там Виговський дожидається, каже: «Треба — пильно».

Юрій підвівся з колін. Прізвище Виговського кольнуло неприємно, одначе й подумав, що може той чимось зарадить, адже вельми мудрий.

Виговський чекав у стороні од бойовиська під дикою яблунею. Чепурні вуса, біле, бліде обличчя, чепурний сам. Вклонився ґречно, як то й має вклонятись гетьману. Виговський нині — київський воєвода й депутат сейму.

— Юрасю, — сказав він, як бувало раніше, і це «Юрасю» залоскотало щімким спогадом, ласкою й трохи черконуло по самолюбству гетьмана. — Юрасю, ти із військом в безвиході. Оточені з усіх сторін. Погинете всі.

Оце «всі» боляче пропекло свідомість гетьмана, воно прикро прив’язувало його до «всіх».

— Відкинься від москалів, від переяславських статей, що вони вам дають. Ярмо московське. Люті, неправедні статті. Довірся мені. Я все-таки ще щось важу. Я допоможу замиритися, укласти договір з поляками.

— І цей договір буде кращий за московський? — спромігся на таку думку Юрій.

— Спробую, щоб він був укладений на основі гадяцьких пактів. Ручатися не можу. Можливо, будуть ці статті формальні. Але у вас немає викруту.

Юрій стояв потуплений, згнічений важким тягарем. Ліворуч попереду бахкали гармати, лунало татарське «алла», нагадуючи, що часу немає.