Гетьман Іван Виговський

 - Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й охає! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох!
– промовив Демко.

 - В неї рiдня шляхетська, в неї рiдня гетьманша Виговська та князi Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мiй! Тiльки занидiєш, зачеврiєш та замучиш себе залицянням, а з того нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох!
– сказала мати.

 - Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв до Маринки по рушники, - сказав син.

 Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався.

 - Та це твоїй матерi прийшла вже година охати, бо швидко корови та вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дiйницi вона охає, а не через Маринку, - говорив Демко i все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв.

 Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий кулак. То був козак Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий, Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до ганку. Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав її на верхньому схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще кiлька старих сивих козакiв, що брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. Їх поминули сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до Чигирина живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного тягся смугою синiй рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на лобi, в третього було тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi.

 Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давнi битви, та в гуртi покурити люльок та смикнути по добрiй чарцi горiлки.

 - А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман?
– почав балакати Мiняйло.

 - Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти за собою й Україну, але це нiсенiтниця, - сказав недбайливо Демко.
– Україна не телиця, не потягнеш її за роги налигачем.

 - Це, мабуть, гетьманша його пiдбиває, бо вона шляхтянка i не любить козакiв. Дуже вже її манить польський дух, як кота сало, - сказав один сивоусий козак.

 - Ох Боже мiй! про гетьманшу недобра слава йде помiж козаками в Чигиринi, - обiзвалась з порога Ольга.
– Ця нова гетьманша не те, що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав!

 - Як збунтується гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й качай на неї з гармат та рушниць!
– сказав Демко.

 - То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те, що вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi, - сказала Ольга.
– Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки Бог не попустив, щоб до цього дiйшлося. Ох, ох!

 - Це гетьман хоче запровадити на Українi польськi шляхетськi порядки, хоче для козацької старшини добути шляхетських привiлеїв, хоче, щоб польська шляхта вернулась на Україну, - сказав Демко.

 - Пху!
– плюнув Мiняйло на один бiк.

 - Пху!
– плюнув один старий козак на другий бiк.

 - Не дiждуть вони цього!
– крикнув Мiняйло.
– Ми знов станемо в козацькi ряди! Ще раз помiряємось з польською шляхтою шаблями.

 - I навiщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хiба на йому буде м'якше спати? хiба його в голови покладеш чи пiд себе пiдстелиш? Не знати що задумав гетьман! Усi на Українi повиннi бути рiвнi i мати однаковi привiлеї. Навiщо ж так воно, що одному привiлеїв з головою, а другим нема нiчого, тiльки латанi свити?
– промовив молодий Зiнько.

 - Розумнi слова приємно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобi й на!
– сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапляє в його думки.

 - Бились, бились, войдувались з польським вiйськом, дiйшли до кiнця, а тут тобi й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигадує гетьман!
– обiзвався Мiняйло.

 - Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на!
– обiзвався один козак.

 - Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна - знов наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi i ну наливати знов, - сказав Демко.

 - Але вiн i сам вп'ється на смерть. От тобi, гетьмане, тодi й на!
– сказав Мiняйло.

 - I сам вп'ється на смерть, i впоїть на смерть Україну, - сказав Демко Лютай.

 - Але ми не попустимо цього! нiколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетiв! Знов вдаримо з гармат на шляхту!
– крикнув старий Мiняйло, схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його легкою сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита.

 - Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не покладає цього!
– кричали козаки.
– Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми нiколи не забудемо!

 - Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого!
– кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.

 - Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому їх дiло й спиниться: тпру! далi не повезе!
– сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами.

 - Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузої полiської шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас!
– говорив Демко.
– Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути.

 - Не попустимо цього!
– кричав Мiняйло.

 - Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо!
– закричали старi дiди i од гнiву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками. Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий помiст на ганку двигтiв, а старi половицi скрипiли, неначе немащенi осi.

 - Зазнали ми раз од Польщi усякого лиха, що вдруге не схочеться, - тихо промовив Демко, - не вся старшина пiде за гетьманом: от i встане брат на брата i роздеруть Україну на шмаття. Поллється братня кров.

 - Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напастi!
– говорила Ольга, зiтхаючи. Вона пiдперла щоку долонею, а з очей покотились двi сльози.

 - От i сподiвайся, стара, до себе в гостi польських жовнiрiв та польських закуцiй. А що ти, стара, будеш робити, як ми пiдемо в похiд, а на нашу оселю нападуть жовнiри?
– говорив Демко Лютай до своєї жiнки.
– Певно, сховаєшся в погребi за дiжками та кадовбами?

 - Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками рушницi, засядемо за тином або в хатi пiд вiкнами та й будемо частувати кулями, як тiльки який жовнiр вступить в двiр, - сказала Ольга.