ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ

Ми прожили в Любечі більше тижня, полковник їздив на луки в урочище Псарне і в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу, понад річками Свишнею і понад Болгачем, я їздив з ним і записував у книгу пожитків, скільки поставлено стогів, скільки накошено копиць; об'їхали Пліохів, Мамаєвський та Клітнянський ліси, де Полуботок визначив ділянки на поруб. Полковник все обдивлявся сам і обмірював, чи то він не довіряв своїм управителям, чи вважав, що вони зроблять гірше за нього. Приймав він і скаржників, і тих, хто йшов позиватися. Одначе судовими справами не займався і, якщо не вдавалося примирити позивачів, відправляв їх до полкового суду. Найбільше мене зацікавила скарга селян Домишлина. Аби об'єднати свої землі в Любечі і біля нього, Полуботок обміняв село Домишлин на село Боровичі та слободу Боровицьку, котрими володів військовий товариш Василь Полуницький. І ось тепер у світлиці стояло четверо домишлян, а я читав грамоту від посполитих, яку вони привезли: «З гірким нашим плачем і невтомними слізьми прибігаємо до вельможності вашої, ускаржуємось на пана Полуницького, державцю нашого домишлянського, од котрого незносні і невиповідні несемо долегливості і утяжіння, так в роботизнах уставичних, як і в податях непомірних. За попередніх державців платили в рік по півталяра грошей і по півосьмачки вівса, а тепер Полуницький бере од двору по 16 шагів грішми і по три четверики вівса. І так робить, що хоче. Особливо, коли всіх нас загоном вишле в Любещину, в своє село Козел, для оранки і сівби, й працюємо там неділь по шість і по сім без відпочинку, і нехай би ми ще самі відправляли польову роботу, а то й тут, в Домишлині, жінки і діти наші щоденно на панщині, в дворі пана Полуницького. Але й це ще не все: почав він, пан Полуницький, обкладати нас всілякими поборами: виїхавши на днях в Чернігів, наказав своїй пані брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярів 5, у кого золотих 10. За неплатіння того побору пані посадовила жінок і дітей до в'язниці тюремної і мучить їх не по-християнськи, оточивши кріпкою сторожею і не дозволяючи нам і хліба їм подати. І все це, щоб ми заплатили побор. Та й маєтностями нашими розпоряджається пан Полуницький, як своїми, бере з наших отар собі баранів, які гладші, на вибір, за що й слова йому не кажи. Землі наші власні відбирає, а ми й гетьманські універсали мали на наші землі, а він, пан Полуницький, їх відібрав, борті наші рубає і знищує. Вся обще громада домишлянська від мала до велика».

Я читав це послання, й сльози застилали мені зір. Крізь сиву пелену бачив полковника, який стояв біля вікна й дивився в сад, мені здалося, що він не чує того, що я читаю, хоч читав я голосно й виразно. А там, де йшлося про ув'язнених жінок та дітей, навіть помовчав трохи. Отож читав я картку домишлянців з сердечним болем, але трохи й з приємністю, адже раніше цим селом володів пан полковник і селяни там не знали панщини, а платили невеликий чинш, полковник їх не утискував, не ув'язнював, не одбирав землі. Таких поборів, як у Домишлині, либонь, не було більше ніде. Отже я дещо «прощав» пану полковнику. А полковник мовчав. І я не знав, що думати про ту його мовчанку. Може, він шкодує за тим, що сам не брав стільки, як Полуницький, може, розгнівався й зараз прожене селян?… Я вже пам'ятав, що мовчанка Полуботка не завжди однакова. Буває, він мовчить і про щось думає, а погляд пронизливий і мовби закам'янілий, але то закам'янілість перед важливим рішенням, – тоді він неначе забуває про тебе, й тобі стає неприємно, тривожно. Або ж мовби й чує, пройде по кімнаті, зупиниться й знову думає. Либонь, багато думав впродовж життя, та не все передумав. А то подивиться на тебе, неначе вперше бачить: хто ти й що ти є і чого стоїш тут, і ти чомусь малієш. Не люблю людей владних, сливе через те, що сам не такий. Владний чоловік здатний зайняти й чужий куток. Я ж не знайшов і свого, й, може, не знайду ніколи оту свою долю. Може, я нікчемний, але не люблю насильства, через те й вибирав собі стежечку вузеньку, протоптану в стороні від стежок, вигепаних міцними чоботиськами. На тих своїх вузеньких стежечках я цар і Бог (у мріях), і тільки там мені добре. Одначе полковникову владність терпів. Почував, що за нею щось стоїть, що то не просто владність, а щось більше. І терпів його зауваження: «Ну чого, Іване, маніжишся, ти ж не дівка». – «Я не маніжуся… Я такий є». – «Ставай іншим. Гостри зуби. Бо розжують і виплюнуть». – «Не вмію іншим… і не хочу…» – «Отакої».

Сам знав, що життя – то сутність жорстока й зла і що знайти в ньому затишок важко. Полковник часто хмурив дугасті брови, щось там у ньому всередині борсалося кострубате й болюче, що й він не міг його викинути, і, либонь, через те я примирявся з ним та терпів. Полуботок викликав повагу. Якусь іншу, не ту, яку викликають високими урядами, багатством. Він викликав повагу як людина розумна, самостійна. Я також прагнув у житті незалежності, одначе в мене виходило якось так, що мною завжди хтось опікувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостійний.

Але що таке самостійність? Це певність, що посів своє, а не чуже місце, й саме таке, яке відповідає тобі, твоєму призначенню, що вмієш розпорядитися собою і тим місцем? Знову ж таки, нам легше, коли ми перекладаємо власні клопоти на когось іншого, хто може виправити всі наші похибки, хто може від свого й нашого імені кермувати, веліти, владарювати, ми ж того не вміємо, боїмося. Коли ми думаємо про себе, приміряємо все до совісті, вона біжить по хідниках нашої душі, ми поспішаємо за нею й бачимо самі негаразди, ми ладні зупинити її, ми боїмося посуватися далі, аби не побачити чогось гіршого. З такими думками, таким строєм душі багато не здобудеш.

Павло Леонтійович був з тих людей, котрі не йдуть за порадою до інших, за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидіти в його товаристві, відчутися спокійніше, міцніше. Але що стояло за тим полковниковим спокоєм, за тією владністю, я ще не знав.

Полуботок повернувся спиною до вікна, сів за стіл. Його руки важко темніли на білім убрусі.

– Візьми, Іване, скаргу. А ви, – до селян, – приїздіть на п'ятницю до Чернігова. – Коли селяни вклонилися й пішли, мовив мені: – Не маю права розглядати скаргу сам. То більше – село колись було моїм.

Я здивувався, що він пояснює мені. Таке було вперше. Мені ледь-ледь затепліло в грудях. Хоч думав я зовсім про інше: коли ми вже поїдемо додому. А що, як не застану Уляну?

А він узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав.

– Добре пишеш. Випис у тебе хороший, і думка жива. Охрім старий і ледачий, вестимеш книгу пожитків на виїздах. Тільки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив?

Він подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене підборіддя.

– А може, й не тямиш. А доведеться… Все доведеться робити. Життя, Іване, це не Плутарх з Тацітом. Важко тобі буде… Ох і важко.

Я відчув, що він жаліє мене й зовсім не гнівається на мене. А я ж недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж ні тоді, ні тепер не був на його боці, принаймні першого разу, й давкий клубок став мені в горлі, і я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю її, рахую прибутки пана полковника.

Скаргу домишлян у Чернігові розбирали в п'ятницю в міському магістраті. Окрім полковника, в суді засідали обозний, писар, обидва осавули, два хорунжі, чернігівський війт Федір Лопата – немолодий чоловік з дрімучою замшавілою бородою, він війтував впродовж багатьох років, а також бурмистр Овсій Звір та райці. Повідна сторона – ті самі домишлянські селяни, одвітна – державець села пан Василь Полуницький, фертовитий чоловік з хвацькими вусиками, в козлових чоботях з подзвоном. Напочатку він вертівся й дзигорів, хотів матися з полковником та суддями за панібрата, одначе полковник швидко остудив його.

– Коли я отримав у державу від пана полковника Домишлин, тоді ж був переданий мені й інвентар – скільки з людей повинності брати, – так одповів на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддів.

Я бачив, як заграли на обличчі Полуботка жовна, але він відказав спокійно й тихо, так, що його ледве розчули:

– Неправда. Я такого інвентаря не давав і дати не міг. По всіх моїх селах люди платять лише осенщину, від двадцяти копійок до двох карбованців, й не платять на жодну копійку більше. І ніхто ніколи в нашій стороні таких поборів не бачив, і на те є універсал гетьманський.

Полуницький заперечував, хапався за кишеню, буцімто там лежить отой «інвентар», але так його й не показав.

Суд виніс ухвалу: вимишлені паном Полуницьким «побори знищити, з підтвердженням, щоби по старих звичаях, як усі колишні державці села, так і він, п. Полуницький, в одбиранні годового восени од жителів датку вдовольнявся й не вимишляв ніяких нових поборів, відносився до своїх підданих лагідно, як належить державцю».

Либонь, Полуницький не сподівався такого рішення, бо враз поблід, смикнув себе за вуса й закричав:

– Вони Орлика мазепинського віншують величними словами…

Пан Полуницький, як сказав війт Федір Лопата, «випав з воза й горнув на власних селян колоддя».

Селянин, що стояв попереду інших, мовив з гідністю:

– Ми згадували Орлика не як мазепинського фамільянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навіть осенщини.

– Таки ж згадували! – гукнув Полуницький.

– І не сором тобі, – сказав Полуботок і підвівся. На тому скінчився суд.

Полуницький написав у Пітер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупі славлять Орлика й плекають надії на його повернення, що тільки минулого місяця Полуботків посланець бачився з Орликом біля Кальміуса. В те не повірили в Сенаті навіть найбільші незичливці України. Відчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смерті Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському містечку Крістіанштадті у ветхому будиночку на три кімнати, там же тулилися його родина і весь його почт. Так швидко сягнути звідти на Україну він не міг, і картку Полуницького просто викинули.

Варто сказати, що, на відміну від багатьох інших урядових людей, Полуботок засідати в суді не любив. Найчастіше, коли йшлося про речі дрібні, очевидні, він казав позивачеві та одвітнику:

«Годіться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам».

А бувало й так: «Кладіть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходіть у шинок і випийте мирову».

Вельми часто позивачі слухалися тієї поради.

Іноді справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишлянськім позові прийшло до нього два куми – Яремій та Ярема, вони випивали в шинку, і Ярема, не певний себе, віддав Яремієві на ніч на збереження гроші. Коли ж уранці, похмелившись, Ярема зажадав своєї калитки, Яремій мовив: «Вперше чую про неї».