ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ

Де не взявся гарний хлопець – на біду,Та й застрелив лебідочку молоду.

Той голос манив, вабив, я вже не міг піти, не побачивши дівчини:

Розлилася кров червона по морях,Розсипалось біле пір'я по лугах.

Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий і сором'язливий, нагледів угорі гілляку, ухопився за неї і виліз на паркан. Тільки хотів поглянути на дівчину краєм ока й зіскочити назад, у провулочок. Але дівчини не побачив. Унизу піді мною порозчепірювалися великі густі кущі аґрусу, за ними росли якісь деревця з густими підстриженими кронами, вони творили суцільну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи вперед, нагнувся, а що й далі не бачив нічого, посунувся ще, випустив з руки верхню гілку і враз шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве втямив, що сталося. Лежав на траві, моя шапка полетіла під кущ аґрусу.

Опам'ятавшись, почав підводитись, простягнув руку, щоб дістати шапку, і в ту мить щось налетіло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув голову й заціпенів. Мене тримав за полу медвідь. Так мені здалося спочатку. А вже потім розгледів, що то пес. Велетенський, рудий, головатий, вельми схожий на медведя. Він не гарчав, не кусався, сидів на задніх лапах і тримав мене за полу. А я не міг вирватися, та вже й не намагався – злякався Шкіра на моїй голові чомусь свербіла, по спині повзли холодні ковзкі гадючки.

Не знаю, скільки мені довелося б сидіти отако, коли б збоку не пролунав владний дівочий голос:

– А це що таке? Тур, пішов геть!

Тур випустив полу моєї свити-кунтуша, винувато дивився на дівчину. Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою:

– Тур, додому!

Руда потвора знехотя потрюхикала по доріжці.

– Ти хто такий? – запитала Уляна.

– Я? Н-не знаю, – вичавив крізь неслухняні губи.

– Не знаєш, хто ти? А що тут робиш?

– Шапку шукаю.

– Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?

– Ну… Вітром здуло… Йшов по вулиці. – І враз, не знаю, як те сталося: – Я бачив учора тебе на танцях, хотів побачити ще раз… – Я все ще сидів на землі. Дівчина почала сміятися.

– Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробі, не можу… І який же ти кумедний… А як тебе Тур тримав за полу… То он ти чого вбрьохався в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарізяка?

Її очі сміялися.

– Який я зарізяка… Шапку шукаю…

– От капосна шапка. Де ж вона?

– Оно за кущем…

– То бери її…

На доріжці за деревами почулося неголосне тупотіння, далі покашлювання. Сміх злетів з губів дівчини.

– Тато!

Я перепудився дужче, ніж тоді, коли на мене насів пес. Це ж така ганьба!.. Заліз до гетьманського саду! Розкажуть батькові… Знеславив дівчину… Я микуляв очима, сопів, а кроки наближалися.

– Ховайся! – прошепотіла Уляна. Либонь, також не хотіла, аби батько заздрів її з парубком. А чи хотіла пожартувати наді мною. Скоріше останнє. Я порачкував за аґрусовий кущ, вліз у нього по самі плечі, заплутався, зав'яз, зашпортався.

– Це ти, дочко? – пролунав хрипкуватий голос. – Що ти тут робиш?

– Гуляю, тату.

– А з ким то ти розмовляла?

Я онімів, відтак поліз ще далі в кущ. Затріщало галуззя, кілька колючок вп'ялося мені в голову.

– Що то таке?

– Пес, – відказала дівчина. – Рябий пес. Чужий. Гарчить.

– Звідки він тут узявся?

Ще кілька колючок впилися мені в щоки, і я чи то застогнав, чи захрипів.

– Справді гарчить. Ходімо звідси, доню, – сказав гетьман. – Цур йому. Зараз покличу сторожів.

Зашелестіла трава, далі кроки затупотіли по доріжці. Я над силу вирвався з аґрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кіт, видряпався на паркан. Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака.

Не стямився, як минув церкву, минув вхідну браму до міста, обидва млини на річці й опинився далеко на лузі. Горів на сороміцькім вогні, картав себе, дошкуляв собі дощіпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я такий? Адже ж не дурніший за інших, бачу очима розуму, як треба матися, поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе заєць по клітці. Й не знаю, куди себе подіти.

Коли повернувся додому, навіть Оленка помітила, що зі мною щось сталося, причепилася з розпитуваннями, але я сказав, що перечепився на мосту та боляче вдарився.

Наступні дні не звіяли гризоти з моєї душі, ходив, неначе помрачений. Сором трохи пригас, звіявся, а бажання побачити Уляну росло й росло, і стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не міг і подумати про кохання, це було б просто смішно: недовчений спудей, сливе старчик, закохався у вогненну красуню гетьманівну. Цур і пек, і сто кіп на додачу. Але ж подивитися на неї не заборонено нікому! І піти до них на подвір'я. Он Оленка бігає майже щодня. Ну що ж, посміється гетьманівна, ну що ж, покепкує…

Наступного разу, коли Оленка почала збиратися до Скоропадських, я набився їй в провожаті й мовби знічев'я зайшов у двір. Оленка повела мене в сад до альтанки, де, як їй сказали, гуляла Уляна, й ми справді здибали там гетьманівну. Вона плела вінок із квітів, із звичайних жовтих кульбабок, і раз по раз приміряла його до своєї голови. Жовті кульбаби і чорне волосся – мені здалося, що то гармонія.

– Це, Улясю, мій двоюрідний брат Іван…

Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:

– А він не кусається?

– Хто? – здивувалася Оленка.

– Ну, він. Тільки гарчить?

– Тю на тебе, – мовила Оленка й прикусила язик. Вони – подруженьки, дівчата, в усьому рівні, і все ж гетьманівна є гетьманівна. Вона і вдачею гетьманівна, й красою. Щоправда, і Оленка теж гарна на вроду: білолиця, кучерява, ото тільки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсіло носика. Але тільки весною, на осінь і зиму воно зникає. Вона теж весела, та й звідки б узятись смутку в такі літа і за таким статком! Хоч на світі буває всякого. Оленка – сміхотунка, Уляна ж – гостроязика фурія. А ще буває гордовитою, поважною, випростає стан, закине голову, приплющить очі, й пройде повз тебе грецька чи римська патриція, чи як там було в них, до якої страшно обізватися словом. Тепер же вона голила мене своїм язичком.

– Отже, не кусається й не гарчить?

– Таке скажеш…

Я прилип до лави, наче карась до сухої гарячої сковороди.

За мить Уляна забула про мене, взяла карти й почала ворожити Оленці. Ворожила мовби насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була схожа на циганку.

– …А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, і житимете ви щасно, й наживете шестеро дітей, а нині тобі стелеться близка дорога…

– Батько повезе додому, – буркнув я.

Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серці мжа, як у тому таємничому Замглаї, найтемнішому лісі, звідки вибігає і плине під Чернігів річка Стрижень і в якому гуляє страшний прибиш Маципура. Про близьку дорогу я буркнув не зовсім спроста, бо почав здогадуватися, про якого князя Оленці йдеться, і хоч той князь видавався мені гідним Оленки, все ж чомусь дратувався. А що я не помилився, посвідчив голос Анастасії Марківни від квітника: