Голодна воля

–  Та й у дворі, ваше високоблагородіє, небезпечно. І там вони одним духом дишуть. Учора контору обікрадено.

Знову щось сказав офіцер. Частина москалів одді-лилася і, гупаючи ногами, поплелась на гору. За ними офіцер, а ззаду, як вірна собака біля хазяйського воза, йосипенко.

Тільки що піднялися на гору, як по дорозі з міста почувся дзвінок… далі другий, третій. Три тройки, бистрих, як змії, коней мчалися прямо на Горішок. Горішани повискакували з хат, одні стояли в своїх огородах, другі посходилися в купи і сунули до шляху.

–  Не подходи! не подходи!

– гукали на їх москалі.

–  Що се?
– здвигуючи плечима, допитувалися одно в одного горішани. В деяких жінок забилось боліс-но серце, і вголос вони почали викрикувати свою образу.

–  Хіба ми усі злодії? Так хай трусять.

–  Мовчіть!
– здержували їх чоловіки.

Деякі діти кричали на весь рот.

Щось неабияке затівалося, щось страшне носилося в повітрі. Що таке? що буде? Ніхто нічого не знав.

Ситі коні не забарилися вимчати на гору панів. То був справник, слідователь, стряпчий. Кріпаки при їх проїзді, низько схиляючи голови, здоровкалися. Вони мов не примічали і метко погнали коней у двір.

–  Тітко Оришко! Тітко Оришко!
– стиха гукнув Василь, заглянувши того ж таки ранку у кухню.

–  Хто там? А що?
– спросоння кидаючись, спитала куховарка Оришка, немолода вже молодиця.

–  Та се я, - обізвавсь Василь з-за дверей.- Мот-ря спить?

–  Спить.

–  Хай же спить. Не будіть її.

–  А ти куди?-спитала Оришка, відхиливши двері і глянувши на зблідле і рішуче лице Василя, знову скрикнула:

–  Ти куди?

–  Та я… Он москалі прийшли. Слободу вже довкола обступили, сюди ще простують.

–  Москалі? Чого?-ще більш дивувалась Оришка.

–  Про те їм знати, - і Василь напрямився іти.

–  Василю, постій!
– скрикнула Оришка, вискочивши у сіни.- Куди ти?

–  Та вже ж нікуди. Туди де й всі! Що громаді, те й бабі.

–  Василю, не пильнуй дуже. Одумайся лиш краще. Пожалій і себе і її. Вона всю ніч тілько про тебе і балакала. Тебе візьмуть - вона з собою що-небудь подіє. Не губи молодого віку.

Василь пильно дивився на широке, уже пописане зморшками лице куховарки, на її чорні великі очі, що наче ті уголля тліли з-під чорних брів, і його ще дужче морозом брало.

–  Ні-ні. Не бійтесь, - заспокоював він Оришку.- Не кажіть тілько Мотрі, коли попитає. Скажіть - пішов у горниці. Я одначе туди йду. Піду. Може доб'юся до панича, скажу йому: що це на нас таку напасть пущено?
– і Василь пішов з сіней.

Оришка навзирці провела його очима. Василь повернув повз контору, і вона забачила насупроти його москалів.

–  Стой! куда?
– кричали москалі.

–  До панича!
– донісся до неї голос Василів, і заргз же почувся якийсь гуп… хтось біг, хтось гнався.- Це ж за ним женуться!
– зломивши руки, трохи не скрикнула вона і вся затіпалася.

Через хвилину все стихло, а через другу - вона побачила, як валка москалів бігом промелькнула повз кухонні вікна. Вона з ляку перехрестилась…- Господи, що це воно затівається, - скрикнула вона.
– Що? що?-не менше злякано схопилася і Мот-ря, що досі спала на полу.- Тіточко, що там?

–  Москалі, - упавшим голосом промовила Оришка.

–  Москалі? чого москалі? чого їм треба?.. А Василь де? Де Василь, тітко? Він не приходив?

–  Як не приходив? Був.

–  Де ж він, де?

–  Казав, піду у горниці, до панича пішов.

–  У горниці? До панича? Чого? його покликано туди?

–  Егеж, покликано, - нескоро, роздумуючи, як його сказати, одказала Оришка.

–  Покликано? Пропав же він!
– скрикнула Мотря.

–  Та бог з тобою. Його панич кликнув, у місто має за чимсь послати.

–  Ні-ні. Ви мене дурите, його у горниці кликнули, щоб його узяти! Ви мовчите?.. Боже мій! боже мій! Я зараз сама піду туди.- І Мотря почала швидко одягатись, прибиратись.

–  Куди?-питала, дивлячись прикро на неї, Оришка.- Куди ти підеш? Хто тебе пусте?

–  Хто ж мене не пусте? хто не пусте? Я й так піду, - і кинулась було з хати.

–  Постій, - стаючи на дорозі їй, сказала Оришка.- Оханись! Не я тебе не пускатиму, другі не пустять.

–  Хто другі?

–  Москалі. Он усі входи й виходи зайняли.

Мотря неймовірно глянула на Оришку, та зразу, упавши на піл, так і залилася сльозами.

Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре. Це неначе що лусне і - роздається високий крик гіркого плачу. Оришка тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!

Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті. Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи кричали:- Куди?
– наморгували і насукували, - вернися, мов. Так не такий Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до панича.

–  Паничу! Що це за напасть на вас.

–  Как? какая напасть?

–  Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на руках були, - той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу терпітиме.

–  Да что ты говорить? Какие москали, откуда?

–  Відкіль вони - про те не нам знати, а тому хто кдикав їх. Певно, з города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.

–  Солдата пришли?
– обернувся він до дворець-кйго, що стояв у порога.

–  Прийшли, ваша милість.

–  Кто же их звал? Зачем?

–  Не могу знать.

Панич тілько здвигнув плечима.

–  Исправник, следователь й стряпчий приехал", - доклав новий лакуза, уступаючи в хату. Панич аж скривився.

–  Хорошо. Принять их, а мне скореє одеватьсяі - І, вхопивши рушник, побіг на свої покої.

Василь стояв і думав: - що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так- це штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людонена-висник!