Голодна воля

–  Воля!
– кричить Василь, - воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.

–  Ходімо! Ходімо!

І знову ціла громада повалила до попової хати. Молоді ж побігли на дзвіницю і давай у всі дзвони дзвонити. Свято-несподіване, радість нежданна! Народ, почувши дзвонів, валив з усієї околиці, з хуторів-деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі.

–  До церкви, до церкви! Воля прийшла! У церкву навалило стілько - пальця просунути яігде - і все тобі сірома-сіра, кріпацтво голодрабе. Усі раді, у всіх очі так грають. У горницях тілько дворецький та лакей і зосталися при панові, а то всі пішли до церкви.

Мотря очима шукала Василя. Насилу за народом вона побачила його і без сорома давай махати рукою. Василь протиснувся і став коло неї рядом. Люди не примічали такої незвичайності дівки.

–  А що, от і діждали волі, - казав вія.- От і розв'язались нам руки.

–  А ти знаєш, що з паном?

–  Ні. А шп?

–  Лежить без язика. За лікарем кинулись посилати - ніхто не хоче у город їхати. Як колода, лежить і не ворухнеться.

–  Значить, грець ударив!
– одгадав старечий чоловік.

–  Кого грець ударив?
– спитався- його сусіда.

–  Пана. Он двірка хвалиться.

–  Пана грець ударив! Пана грець ударив!
– пішло. по церкві.

–  Ага, незлюбилася йому людська воля!

–  То йому одливаються наші сльози!
– сказала старенька жінка.

–  Правда, тітко, - обізвавсь молодий чоловік.- Уже ж і навиварювали води з нас і понатягали жил. Коли б усіх заразом - то б то добре!

–  Господь з ними! Хай живуть собі. Слава богові за волю, при волі і пани присмирішають. Не страши" тепер.

Народ не переставав балакати. Ось уже і половина служби кінчиться, ударили на достойно, на молебень.

–  Цитьте! Он волю читать будуть. І піп вийшов посеред церкви і почав читати. У церкві, наче у вусі, зразу стихло. Ніщо нігде не шерхне, не шелесне. Всі, поприхилявши голови і зата-1 ївши дух, слухають. Кожне слово попове чутно. Кожне слово, наче гвіздок у стіну, заходить у душу.

Піп скінчив. Поздоровляє парафіян з волею: - Ще, кажу, два роки послужити, та тоді вже і воля. А за таку царську милость відблагодарімо господа бога і помолимося йому за царя. Народ отетерів.

–  Як? Через два роки аж?-хтось спитав.

–  Що через два роки? Я щось не второпав.

–  Воля - не що.

–  Як через два роки? Це щось та не так.

–  Та так же. Читав панотець.

–  То се тая воля? Це не справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це, видно, пан сам написав. Дурять нас.

Народ почав з церкви виходити, почав балакати поміж собою.

–  То ти справді чув, що через два роки?

–  Аякже. Читав. Усі ж чули.

–  То це не та. Ходімо знову до пана гребувати настоящої волі. Послали якогось блазня, він і вхопив клапоть паперу. Ех, голови бідолашні!

Народ збирався у купи, базікав, гомонів. Дехто провідав і Лейбу, шо шинкує геть за горою над проїжджою дорогою, і гукав, і піддрочував знову іти до пана. Душ з десять зібралося. Друга не менша купа стояла мовчки і від журби посхиляла голови.

–  Чого стоїте? Ходімо разом!-гукають перші.

–  Куди?

–  Та до пана ж. Волі правити.

–  Ідіть, коли його самого вже правцем поставило, - хтось одказав. Душ з п'ять зареготало.

–  Та то ману тілько пускають. Знаємо ми, - твердили перші.

–  Ну, ідіть.

Перші пішли, другі зосталися.

–  Ану коли справді ману пускають?-хтось спитавсь.

–  Та хтось же казав.

–  Хто казав? Горнична казала. Знаємо ми тих горничних.

Чоловіка зо два одділилося і похилило навзирці за першими. Вони бачили, як ті мотузувалися коло рундука, другі стукотіли у двері, добивались у горниці.

–  Не пускають, іродові діти! Гей, пускай! А то ламатиму двері!
– кричить червоний на лице чоловік з затікшими слізьми очима.

–  Та що ти дивишся? Бери кілок - то скоріше. Хтось побіг за кілком. Другі ще дужче скупчились і, стукаючи, кричали.

–  Одчиняй! одчиняй!

Коли се де не візьмись з садка суне якийсь чоловік у кацапському одягу.

–  Хто ви? Чого ви?
– спитався він у людей.

–  А ти хто?
– не дивлячись, спитав той, що мосу-вався біля замка.

–  Що ж то ти робиш?

–  Не бач? Не відчиняють гемонські панські лизуни. Не пускають по волі - увійдемо силою.

–  Що ж ви там забули? Чого вам треба?

–  Волю треба - не чого. Хіба ти не чув, що питаєш? Видно й ти з однієї з ними гущі. Двері залущали.

–  Налягай! налягай І - кричать перші.

–  Стій! ні з місця!-крикнув той і шпурнув першого з рундука так, що аж той зубами заорав.

–  А ти що таке? Ще й штурхається!

–  Я ваш пан! Ні з місця, кажу, - крикнув чоловік, стоячи прямо проти хоробрих.

Дехто поступився, дав дорогу. Зостався один коваль Денис коло замка.

–  Оже се панич, - почулося ззаду.

–  А, мабуть, він.

То справді був молодий Гамза. Почувши про волю, він мерщій повіявся додому.

–  А ти що за слюсар?
– беручи коваля рукою за шиворот, питається Гамза.

–  Ой! пусти!-скрикнув коваль.-Дивись, мов кліщами, давить…- і на тім слові, як груша, полетів з рундука, ударивши головою воловика, що той аж поточився.

–  Вон!
– гукнув на увесь двір панич, як жар червоніючи.- Роз-збишаки!

Тверезіші кинулись, хто куди попав. П'яніші боязко одступали, патякаючи.

–  Що воно?
– допитувався коваль, поточуючись за другими.- Дивись, яке прудке.

–  Та то, дурню, панич, - хтось сказав йому.

–  Який панич? Тепер нема панів. Тепер воля!

–  Потолкуй, потолкуй мені!-грозиться Гамза з рундука.- Я тобі покажу волю.

–  Не дуже, не дуже бришкай!
– одказує коваль.- Дивись, коли здоровий, мов бик, то, думаєш, усе тобі можна. Тепер, брат, воля. Нас не буде - з голоду к бісовій матері попухнете.

Панич не слухав, що п'яний коваль базікав. Він стояв і раз по раз дзвонив у дзвоник, щоб відчинили.

–  Чи вони померли там?
– вимовив панич і впо-сліднє дергонув за дзвоник.

Почувся стук дверей. Чиїсь ступні.