"Головний полудень"

— Тут тобі видніше. Ти ж міліцейський, “лягавий”…

— Правильно, правильно! — улесливо підхопив Рубченко. — А за “лягавого” маєте п’ятнадцять діб, голубе!

Степан засунув кулак у рот і вкусив. Потім ще раз. Він уже розумів, що Павло Остапович не завжди був такий, що його лише сьогодні вранці перетворили на П’ятикутника, і спершу Стьопа відчув полегкість, бо найстрашніше було подумати: вони все життя прикидалися. І навіть Сурен Давидович.

Та тільки спершу була полегкість. Тепер Стьопка кусав кулак, поки кров не бризнула на губи, і всім тілом відчував, який він маленький, слабий, і сидить, як щур, у шафі, просмерділій овечою шкурою.

— П’ятикутник — П’ятикутник і є… — заговорив Кисельов. — Округ, підрозділи… Хіба в цьому суть? Інформація завжди просочується, друже любий. На те вона й інформація… — Кисельов, здавалося, думав уголос, а не говорив із капітаном. — Заковика якраз в іншому, в іншому, в іншому… Обчислювач не пам’ятає жодної планети, де збереглася б атомна зброя. Мерзенна зброя. Варто тільки дикунам її винайти, як вони пускають її в хід і знищують весь матеріал. Жахлива річ.

— Ти бачив це?

— Авжеж. Багато десантів тому. Планета була порожня.

— Скільки матеріалу гине, — сказав Рубченко і раптом прохрипів: — Х-хосподи! Так тут ядерної зброї хоч греблю гати! Як вони вижили, Кут третій?

— Не встигли перегризтися, — байдуже сказав Кисельов. — Зараз це не основне. Ти радіус дії водневої бомби знаєш?

— Звідки мені знати? Казали, правда… на лекції…

— Ну-ну?

— Забув. Склероз клятий.

— Огидна планета, — сказав Кисельов. — Ніхто нічого до пуття не знає. Бомби, ракети, діти… Мерзота! А ти кажеш — уповноважений. Він більше потрібен нам, аніж їм: хоч радіус дії взнаємо.

— Не посміють вони кинути, адже на своїх!

— Можуть і посміти.

Вони замовкли. Грюкнули двері, швидко пройшов Сурен Давидович. Стьопка, хоч і був приголомшений, здивувався: Сур зовсім тихо дихав, без хрипу і свисту. Де ж його астма?!

— Як крізь землю провалився, — сказав Сур — Квадрат сто три. — Подаю його прикмети.

— Подав уже, — прошелестів Рубченко. — Прикмети його відомі…

— Чому він ховається від тебе? — запитав гітарист.

— Розумний і підозріливий, як біс. Природжений розвідник.

Степан усе-таки зашарівся від задоволення. Кисельов вилаявся, промовив:

— Не будемо гаяти часу, Десантники. Квадрат сто три, корабель без охорони, а ситуація ускладнюється. Впораєшся? Там іще Дев’ятикутник. Попереджаю: променеметами не користуватися!

— Єсть! — відповів Сур. — П’ятикутнику, машину!

— Викликаю.

— Машин вистачає? — запитав голосом Сура Квадрат сто три.

Кисельов відповів:

— Штук тридцять. Поки що вистачає.

— Я бачу, ви часу не гаяли справді.

Вони замовкли. Мабуть, Квадрат сто три дивився у вікно — голос Сура промовив:

— Який сильний вітер. Пилюга.

— Не гаяли… — підтвердив Кисельов. — Айн момент! Квадрате, а ти ж був у “малому посереднику”!

— Атож. Ти мене й випустив.

— Ти ж не в курсі щодо дітей. Сюрпризик. На цій планеті дитинчата…

В цю мить Рубченко кашлянув, і Стьопка не розчув останнього слова. Квадрат сто три прохрипів:

— Що-о-о?

А Кут визвірився:

— Те, що я кажу! І нема чого перепитувати! До шістнадцяти років приблизно — зараз уточнюють.

Степан знову стиснув зубами кулак. Говорять: “дитинчата” і щось страшне “уточнюють”, і Федя-гітарист кричить на Сура, а той своїм звичним, сумним голосом каже:

— Яка несподіванка! До шістнадцяти років — третина всього населення. Третина, хто б міг подумати! А до сигналу наведення ще сім годин, ой як недобре… Треба ретельно охороняти навідника.

Кисельов промовчав, і, певно, підбадьорений цим, Рубченко підтримав Сура:

— Клята робота! Знаєш, скільки Десантників на телескопі? Не беремо свого навідника…

— Мов-чати! — гримнув Кисельов. — Згадай про розпилювач, П’ятикутнику двісті! Ану марш у місто і дій за розкладом… Знайдеш хлопчину — знешкодь його. Гайда! Ескадра чекає на орбіті, а тут кожен П’ятикутник розпатякує…

Щур знову заворушився під вішалкою. Рипнули двері зброярні, — важко ступаючи, пройшов Рубченко. Бинтів у нього на голові не було.

Майже відразу за ним вийшли Сур і Кисельов. Та спершу вони поговорили про те, що сигнал буде послано о двадцятій плюс-мінус п’ять хвилин, а до цього треба триматися, хоч лусни. Йдучи коридором, Сур запитав:

— Отже, вищі розряди зосереджені на телескопі?

— Поки що весь штаб у роз’їздах.

Вони зачинили двері тиру знадвору.

У коридорі стало зовсім темно. Акуратний завідуючий тиром не забув вимкнути світло. Степан, щоб утішитися, пробурмотів: “Ви — з носом, а я — із зброєю…” Пробрався в зброярню і вже простяг руку до сейфа…

Дідько б його взяв! Адже ключі валялися на протилежному боці будинку в колодязі перед замурованим вікном стрілецької зали! Він схопився бігти по ключі. Спинився. Вони попередили всіх своїх через “слимаки”. Скільки їх, невідомо. Будь-хто може схопити за комір. Навіть Валерці тепер не можна довіряти — зустрінеться йому один із цих типів, і все. Валерка, Валерка… Щось там у них іще з дітьми… Перевіряють… Степан присів до столу, щоб подумати. На підлозі зброярні валялися бинти, вата впереміш із бетонним шлаком із стіни. Сур зачинив вхідні двері. Отже, вертатися не збирається. То можна відсидітися тут, аж поки все скінчиться.

Є хліб, цукор, коробка яєць. Вода у крані. Вночі вибереться, дістане ключі — і він озброєний, як у фортеці. Почнуть ломитися — стрілятиме крізь двері. Є газова плита і вермішель. І книжки.

Він бачив у вікно голубник — яскраво-зелені стовпи, сітку. Уявив собі, як він сидітиме, неначе щур під вішалкою, а Валерка чекатиме в голубнику, поки т і не знайдуть. Малюк от-от мав прийти.

Хвилин п’ять Стьопка просидів, дивлячись у вікно. Його думки билися, наче об кам’яну стіну, об “малий посередник”. Он, значить, як вони орудують! Цей зелений ящичок, який Кисельов приклав до дверей підвалу, от що привіз у рюкзаку сержант — “малі посередники”. Вони й навіюють людям про Квадрати й Кути і змушують діяти заодно з пришельцями. Стьопка вперше твердо вимовив подумки це слово. Так, пришельці, і вони хочуть загіпнотизувати всіх людей! Не вбивати, а підкорити гіпнозом. Це огидливо. Однак ще не так страшно, якщо в них тільки один “посередник” — гіпнотизер. Багато людей ним не обробиш. А якщо кожен із загіпнотизованих розгулює з такою штукою в кишені? Тоді їм ціла армія не страшна. Що ж робити? Чортовиння! Про маленькі “посередники” Альошка не знав, від’їжджаючи… на “Москвичі” в району і Ганна Єгорівна не знала…

Сонце обігнуло будинок і світило в запилені вікна, довелося стати на ліжко ногами, щоб упевнитися: це Валерик. Він біг із коричневим маленьким чемоданчиком, ноги в коротких штанцях так і мелькали. Стьопка знизав плечима, зітхнув і пішов надвір. Огледівся, з розбігу вискочив на голубник.

Він ледве умовив Валерку піти додому і там чекати наступного наказу. Лишившись наодинці, натяг плаття, сховав штани у чемоданчик і зліз із голубника. Страшенно незручно було в платті. Малгося — розумниця, здогадалася прислати й хусточку з такої ж, як і плаття, тканини в біленький горошок. Вони недавно прочитали про Гека Фінна, як він перевдягався дівчинкою. Степан твердо запам’ятав: не можна пхати рук у кишені, а коли тобі щось кинуть на коліна, треба їх не стулити, а розтулити, щоб піймати. Там так написано.