"Головний полудень"

Він забився в свій куток. Два чоловіки, ще два. Раптом його огорнули відчай і безнадія. Так спритно, так спокійно це робилося. Вони брали нас без пострілу. Екіпаж вертольота напевно нічого не помітив: привезли пасажирів, куди було наказано, і — т-р-р! — заторохтіли назад. Т і могли й вертоліт захопити, але чомусь не схотіли. Змилувалися. З усіх глядачів це розумів один лише хлопчина чотирнадцяти років. Він їхав до телескопа, і на колінах у нього стояв чемоданчик із двома пістолетами й сотнею патронів до них. Усе. Більше нічого не було.

Заходь!

— …А яка ото була насолода випити чарчину і капусткою квашеною закусити!..

Від Синього Каменя машина йшла порожня. Стьопку розважав останній попутник т— маленький голубоокий дідусь, пряменький, з високим випуклим лобиком і смішним ротом. Нижня губа — одвисла, як у Валерки, коли він збирається несамовито заревти. Стьопка не знав його, бо дідусь був сільський і просто з села прийшов і найнявся охоронником на телескоп. По дорозі від Синього Каменя він розповідав, який він колись, у селі, був здоровий і як його дві війни не зігнули, а сидяча робота прикрутила так, що він чотири тижні пролежав у районній лікарні. Він од реготу наливався кров’ю, згадуючи, як йому “їжу непосредственно до ліжка підвозили, на гумовому ходу”. І заборонили йому пити і пшеничне вино, і легке вино, і навіть пиво…

Отак він розпатякував, витріщаючи пустотливі очі, а Стьопка думав про своє і, здавалося б, зовсім його не слухав. Коли ж дідусь запитав, чого “мадемазель” їде до телескопа, Стьопка враз бовкнув:

— Посилку везу, дідусю.

— При роботі, значить, — зауважив старий. — Для кого ж передача?

— Для Портнова Вячеслава Борисовича, — знову ляпнув Стьопка.

— Зна-атний чоловік! — захоплено мовив попутник, та на його рухливому личку промайнуло щось іронічне. — Зна-атний… Непитущий.

Мабуть, іронія й стосувалася останньої характеристики Вячеслава Борисовича. Дід не міг уторопати, чому здоровий, молодий і “знатний” чоловік із доброї волі відмовляється і від пшеничного вина, і від легкого вина, і навіть, як казали, від пива.

— А що в посилці?

— Не знаю, — сказав Стьопка. — Моє діло передати.

Він розраховував, що дід, як охоронник, проведе його до Портнова. Дідусь був, безперечно, не з тих, — сміявся весело, заливчасто і дуже кумедно розтуляв великий рот із міцними чорними зубами. Т і сміялися грубо, уривчасто. Неначе гавкали.

— Передаси, передаси, ось зараз і передаси, — просторікував попутник. — Вважай, приїхали… Вартовий подзвонить, Портнов пришле на прохідну Зойку-секретарку, дістанеш шоколадку — і давай дьору… Михаличу! — заволав він просто з кузова до вартового, що стояв біля воріт. — Михаличу, тут мадемазель із посилкою для Портнова!

Стьопка дивився на носки своїх черевиків. Ускочив! Певна річ, він не збирався віддавати чемодан із зброєю одному з тих. Він хотів під виглядом посильного пробратися до Портнова, а ще ліпше — до професора Бистрова, директора телескопа. А тепер що? Казати, що пожартував, тобто — пожартувала, і ніякої посилки немає? Чи вимагати, щоб його самого провели до Портнова?

Він сидів у машині, аж поки водій його витурив. Зіскочив. Пістолети глухо стукнули в чемодані. Дід-попутник метушливо обтрушувався. Охоронник від воріт пробасив:

— А я гадав, що ти з онукою приїхав. Здоровий?

— Е-е, була у собаки хата… — заторохтів старий.

— Завівся, — сказав охоронник. — Йди у вартівню, Прокоф’єв… Статут тобі прочитають… новий. Ха, ха…

Степан, напевно, побілів: він-бо знав, який “статут” прочитають веселому дідусеві у вартівні. Охоронник кілька секунд розглядав Степана з похмурою цікавістю.

— Що привезла?

Стьопка промовчав, виграючи час.

— Ану покажи! — Охоронник простяг руку по чемодан.

Стьопка відступив на два кроки.

Охоронник усміхнувся і, схиливши голову, почав дивитися на дівчинку. Стьопка рішуче витримав його погляд. Дожени, спробуй… Михалич повів плечем, сплюнув і показав на ворота:

— Біжи он туди, ліворуч, у лабораторний корпус, по сходах на другий поверх і наліво до кінця.

Стьопка пішов. У ворота і ліворуч по бетонній чистій доріжці, по непевних смугах тіні, що падали від сталевих ферм телескопа. Він ішов у клятому платті, й не можна було засунути руки в кишеню, і позаду, від воріт, на нього дивився похмурий Михалич. І неможливо було знати, що чекає попереду. Цілком вільно невідоме дещо, яке вміло гіпнотизувати людей за частку секунди, мало бластери, зелені радіостанції-“слимаки” та іншу чортівню, — цілком вільно, думав Стьопка, воно змогло простежити за кожним його кроком, і дізнатися, що він везе в чемодані, і зумисне наказати, щоб його пропустили.

От і корпус. Двох кроків вистачало якраз від однієї смуги тіні до іншої. Ось корпус і двері. Заходь! Скільки часу ти мріяв про пістолет у правій руці і пістолет у лівій, — заходь! Ти вмієш стріляти лівою, стріляти швидко і несхибно. Охота тобі стріляти, Степане? Не звертай на ґанок, іди прямо, довкола пагорба і до паркану… Тобі ж зовсім не хочеться стріляти…

Він увійшов. За скляними дверима м’який синтетичний килим зовсім глушив кроки. По сходах, немов річка, збігала м’яка доріжка. Стьопка підіймався через силу, неначе плив проти течії. Корпус стояв тихий і безлюдний, тиша аж дзвеніла у вухах. Порожній коридор дивився на Степана блискучими очима ламп… Двері були товсто оббиті кремовим пластиком.

Таблички висіли похило на випуклій оббивці: Стьопці відсвічувало, на зріст він був малий. Спинався навшпиньки, щоб прочитати: “Липилієнь Р. А.”, потім “Кротова З. Б.” і нарешті “Портнов В. Б.”.

Степан озирнувся. Здалося, що невидимі пришельці-гіпнотизери висять над дверима, як повітряні кулі, і дивляться невидимими очима. І він, рятуючись від цих невидимих очей, смикнув двері й опинився в темному, вузькому тамбурі. Набравши повні груди повітря, штовхнув другі двері й опинився в кабінеті, навпроти письмового столу.

Ви думаєте, що вас не можна вбити

— Добридень, добридень! — Портнов усміхався й кивав, виглядаючи з-за настільної лампи. — Ти до мене, дівчинко?

Сліпуче сонце пронизувало скляну стіну кабінету. Стьопка примружився.

— Ти до мене? — повторив Портнов.

Він, підвівшись, поглянув на чемодан. Стьопка кивнув: він не міг одвести голосу.

— Ну, розповідай…

Стьопка швидко сів на стілець праворуч від дверей, смикнув чемодан на коліна, прикрив. Портнов, посміхаючись, поставив руба на стіл плоску зелену коробку завбільшки як від цигарок. Таку саму коробку гітарист прикладав до дверей тиру. Стьопка впізнав її, та вже ніколи було лякатися. Він притримав кришку чемодана лівою рукою, правою намацав рукоятку “Макарова”, вихопив його і застеріг:

— Спуск із “шнеллером”, стріляю без попередження… Руки!

Руки інженера як неживі лежали на столі. Сірі, безкровні губи промовили:

— Пістолет — не іграшка для дівчаток. Дай сюди.

— Ще б чого… А тій штуковині дайте спокій!

Рука відсунулася од зеленої коробки. Інженер глибоко зітхнув, щоки немов порожевіли.

— Бавишся в розвідників, дитя віку? Чого тобі треба, власне?

— Стривайте, — перебив Стьопка. — Я вам спершу скажу ось що. І не забувайте про “шнеллер”. (Той обережно кивнув). Я знаю: ви думаєте, ніби вас не можна вбити. Ви оживете, так?