Голубий пакет

— Так, так… Ясно. До речі, нагадайте, в зв'язку з чим Чорноп'ятов повідомив нам ці явки і паролі, — попросив Бакланов. — Я тоді був у відрядженні в Москві.

Дмитрієвський коротко розповів. Люди Чорноп'ятова в кінці квітня провели невелику операцію. Вони зламали сейф бургомістра міста і вилучили більше як три мільйони карбованців у радянських знаках. Гроші треба було вивезти з окупованої території. Розвідвідділ домовився з Чорноп'ятовим про надсилку до нього людини, одержав явки і паролі. Але через кілька днів Чорноп'ятов повідомив, що гроші виявились фальшивими, виготовленими в Німеччині. Тоді командуючий наказав спалити їх.

— Гм, кумедна історія! — зауважив Бакланов. — Так… А коли Юлія Василівна вернулась із-за лінії фронту?

— Дев'ять днів тому…

— Справді? — поцікавився Бакланов, дістав з кишені записну книжку і почав перегортати її.

— Точно так, — підтвердив Дмитрієвський. — Сьогодні в нас дев'яте, а вона вернулась першого.

— Ну, сьогодні в пас не дев'яте, а вже десяте, — виправив Бакланов. — Це ми, опівнічники, збилися з ліку. — І він поглянув на годинник. — Зараз без двох хвилин три. А встигла відпочити Юлія Василівна? Як вона себе почуває?'

Дмитрієвський посміхнувся. Що він може сказати? Вона почуває себе як звичайно і ні на що не скаржиться.

— В її віці я теж ніколи не скаржився ні на що, — сказав Бакланов, — але це зовсім не означало, що я не стомлювався і не потребував відпочинку. Ну, гаразд… Вирішимо так: поговоріть якнайдетальніше про все з Юлією Василівною, а я доповім про нашу думку командуючому.

— Слухаю. — Дмитрієвський встав. — Можна йти?

— Ідіть, — сказав Бакланов і провів поглядом капітана.

13

Десятого червня, о пів на восьму ранку, Чорноп'ятов відчинив двері котельної. В очі йому вдарили яскраві промені сонця. Чорноп'ятов примружився і мерзлякувато повів плечима. В його «печері», як він називав своє житло, завжди панували півтемрява, вогкість і прохолода. Лазня топилася двічі на тиждень, а в решту днів паливо витрачати не дозволялось.

Закріпивши обидві половинки дверей на стінні гачки, Чорноп'ятов глянув на тротуар. Там, як на пружинах, уже підстрибував жвавий горобчик.

— Прилетів, шельма! — посміхнувся Чорноп'ятов. — А де ж решта?

Горобчик цвірінькнув, що, видно, означало: «Зараз усі будуть».

Чорноп'ятов спустився вниз і вернувся із старою бляшанкою з-під кофе, в яку складав крихти. Сьогодні там був пшоняний концентрат.

Біля дверей уже метушилась добра дюжина сірих клубочків, які скакали й щебетали, вимагаючи сніданку.

Чорноп'ятов пом'яв у руках концентрат і висипав на край тротуару. Горобці шумно накинулись на їжу, жадібно хапаючи великі грудочки помащеної каші. Вони витягували шийки, настовбурчувались, тужились і все-таки проковтували кашу.

Не минуло й хвилини, як вони впоралися з кашею.

Горобці відразу обважніли, набундючились і дивилися з якимось подивом на свого годувальника. Деякі почали чепуритися, перебираючи дзьобом, пір'я.

— Годі, християни, — мовив Чорноп'ятов, сів на поріг і заходився крутити цигарку.

Так було щодня. Звик до цього Чорноп'ятов, звикли й горобці.

Чорноп'ятов закурив, розстебнув комір сорочки.

— Теплінь-бо ж яка!.. Гарно!..

Він благодушно ніжився під лагідним сонцем, димив самокруткою і посміхався. Знали б гітлерівці, що за документики сховані під його верстаком! Хе-хе! Де там! Хіба ж можна додуматись до цього! А машина? А кур'єр? Так і згинули? Згинули! Як корова язиком злизала. Все зроблено чисто. Раз-два, і кінці в воду. Нехай поморочать голови. А Кость уже, звичайно, «відстукав» і відповідь, видно, одержав. Цікаво, який варіант вибере полковник Бакланов? Мабуть, що другий. Не інакше як літака пришле до нас. Це найзручніше і швидше. Та що там ворожити? Бакланов вирішить, йому видніше. Дядько тямущий. Добре б оце зараз подивитись на нього. Який він із себе, як воює, старий кремінець… Обтесало його життя, обкатало. Полковник. — Легко сказати? А був же колись шахтарем. Коногоном, здається. От що значить людина!..

Отак міркуючи, Чорноп'ятов попихкував цигаркою і поглядав на вулицю.

Ось показалась німецька похідна кухня на твердому ходу, її тягнув широкозадий, гладкий куцохвостий кінь. Кухня гучно торохтіла по бруківці. На передку сидів літній солдат із заспаним обличчям. Він одганяв батогом надокучливих ґедзів, які обсідали круп коня.

Похідну кухню обігнали три мотоциклісти в есесівській формі, а потім показалась сумна процесія. Оточені щільним кільцем автоматників, втомлено брели чоловік з двадцять арештованих. Серед них Чорноп'ятов помітив двох жінок. Усі йшли мовчки, низько опустивши голови, тримаючи в руках згортки, вузли, клунки.

«Видно, до Німеччини відправляють!» подумав Чорноп'ятов, вдивляючись в обличчя арештованих. Але нікого із знайомих він не побачив. Процесія звернула на перехресті з Біржової вулиці на Поштову.

В будинку напроти відчинилось вікно і показалось худе, виснажене обличчя. Жінка вклонилася Чорноп'ятову, він відповів їй. Так відбувалося майже щодня.

Чорноп'ятов знав од сусідів, що жінка, з якою він по суті не був знайомий і ніколи не обмовився жодним словом, до війни працювала вчителькою. Після загибелі на фронті чоловіка її розбив параліч, відібрало обидві ноги, і вона вже не виходила а своєї кімнати.

Жінка оглянула вулицю сумним, розгубленим поглядом і затулила вікно занавіскою.

— Пора до роботи, Григорію Опанасовичу, — сказав собі Чорноп'ятов. — Годі сидіти.

Він хотів було вже підвестися, як раптом побачив на протилежному тротуарі Калюжного. Той простував своєю звичайною, неквапливою ходою, не повертаючи голови, не оглядаючись.

«Що б це могло значити? — подумав Чорноп'ятов. — Радіограму приніс?»

Ні, цього не могло бути. У підпіллі існували раз і назавжди установлені порядки. Чорноп'ятов не порушував їх сам, не дозволяв порушувати й іншим. Способи доставки радіограм йому, а також і від нього розроблялись з урахуванням обстановки в місті і пори року. Калюжний ніколи не приносив радіограм. Він ховав їх у тайники. Чорноп'ятов знав, що відповідь Бакланова на радіограму він повинен буде вийняти не раніше десятої ранку з «поштової скриньки» № 4. Так у чому ж річ? Чому Калюжний з'явився зараз?

Чорноп'ятов насторожився, не знаючи, що й думати, і не знаходячи пояснення тому, що відбувалось.

А Калюжний, досягши будинку, де жила колишня вчителька, уповільнив крок, дістав з кишені складену газету і, розгорнувши її, став переглядати на ходу.

Щось ворухнулося в грудях у Чорноп'ятова. Це був умовний знак, який означав: «Іди за мною і будь обережний. Можуть стежити».

Що сталося? З ким? Проводжаючи очима Калюжного, який віддалявся, Чорноп'ятов спостерігав, чи не йде за ним хто назирці. Але пі, нічого підозрілого не помічав.

Коли Калюжний перейшов Мінську, Чорноп'ятов устав і, не спускаючи з очей товариша, попрямував слідом за ним по другому боці вулиці. Чорноп'ятов ішов і відчував незвичайний тягар у ногах. Він був не з полохливих, але невідомість впливала гнітюче. Наче навколо тебе кромішня темрява, а десь поруч підстерігає смертельний ворог. Ворога цього треба знищити, інакше сам загинеш. Та очі нічого не бачать, удари провалюються в порожнечу, кожен крок веде в безвість. І людину охоплює почуття принизливої безпорадності, жалюгідне почуття безсилля.