Голубий пакет

Людина навіть в останній момент свого життя не перестає на щось сподіватися. Так трапилося і з Юлею. Ці чотири фрази, написані рукою гестапівця, викликали десь у глибині свідомості іскру надії.

Але голос розуму перестерігав: провокація! Добре продумана і суворо розрахована провокація! Гестапівцям не вигідна твоя смерть. Вони повинні знати, хто ти, ким послана, з яким завданням сюди прибула. Готовцев тебе зрадив, але він нічого не знає про тебе. І тепер гестапівці підуть на все, щоб досягти мсти. А ця крихітна записка — провокація. І тобі зараз, як ніколи в житті, потрібна фізична і душевна сила.

А може?! Що як цей гестапівець саме та віддана людина, про яку між іншим згадав перед її відльотом полковник Бакланов? Що тоді? Можливо, досить йому сказати одне слово — і все стане ясно? Адже той німець особисто зв'язаний з Чорноп'ятовим.

Від цієї думки Тумановій стало гаряче. Невже можливий такий збіг? Ні!.. Не може цього бути! Обережність! Ще раз обережність!

Юля глибоко зітхнула й сіла на залізну койку, покриту тертою соломою. Вона підігнула ноги, обхопила руками коліна і вткнулась у них підборіддям.

Тривожні думки юрмилися в голові.

Скільки разів за війну їй вдавалося уникнути лап ворога, а ось тепер… І безглуздо в її становищі на щось сподіватися, чогось ждати. Тепер зосталися муки, потім смерть…

Мерехтливою низкою промайнули перед нею в думці рідний дім, батько, мати, брат, шкільні друзі. Здається, зовсім недавно вона була піонерною. Потім комсомол. Піонервожата. Інститут. Фронт. Андрій… Це прийшло кохання! Ну, звичайно, Андрій!..

Згадки, сповнені особливого, хвилюючого змісту, на мить зігріли її й відлетіли. Юля сиділа у тій самій позі, і тихі сльози збігали по її щоках.

Несподівано загримів засув. Клацнув ключ, двері відчинилися, і на порозі показався вартовий. Він пропустив у камеру роздавача їжі. Той тихо поставив на койку залізний казанок і, відійшовши до дверей, промовив:

— Їжте при мені!

Юля глянула на казанок. Там була якась сірувата рідина, на поверхні якої при тьмяному світлі лампи виблискувало кілька краплин мінерального масла.

34

Чорноп'ятов стояв біля верстака, обпираючись об його край своїми сильними руками, і уважно дивився, як горить примус, з шипінням викидаючи яскраво-фіолетове полум'я. Коли полум'я спалахнуло і перекинулося на один бік, він узяв голку і старанно прочистив пальник. Полум'я вирівнялось, утворивши вогняний широкий віночок.

Біля верстака на порожньому ящику сиділа бабуся — хазяйка примуса — і не зводила з вогню своїх каламутних, слізливих очей. На колінах у неї стояв великий плетений кошик.

— Ну як, мамашо? — запитав Чорноп'ятов, підкачуючи примус.

— Добре! Як новий!

— А ви казали, не горітиме. Ач як шипить, наче паровоз!

— І правда, — згодилася бабуся, — а я вже й не надіялася… Бо примус старенький, чого доброго, одноліток мій…

— Ще послужить! — посміхнувся Чорноп'ятов.

Він погасив примус, старанно обтер його ганчіркою і власноручно вклав у кошик.

— Якщо буде капризувати, приносьте.

Бабуся зубами розв'язала вузлик на хустині з голови, витягла з неї кілька зім'ятих німецьких марок і мовчки поклала на верстак:

Дай бог тобі здоров'я!.. Прощавай!

Щасливо, мамашо!

Крекчучи й зітхаючи, бабуся стала вибиратися надвір крутими східцями.

Косі промені вечірнього сонця заглядали в майстерню, але майже не освітлювали її. Лише на ріжок верстака падав жовтий блік.

Чорноп'ятов задумався, потім зітхнув, спересердя відкинув у куток якусь каструлю і, обернувшись, помітив чиїсь ноги в щілині дверей. Він нагнувся і побачив Заболотного. В руках у того був старий залізний таз.

Заболотний швиденько скотився вниз по східцях і, підбігши близенько до Чорноп'ятова, випалив уривчастим шепотом:

— Готовцев — зрадник!..

Чорноп'ятов похитнувся:

— Ти… з глузду з'їхав?

Очі Заболотного поблискували. Він витер рукавом росинки поту, що виступили на лобі.

— Зрадник, кажу!.. Я брив Скитальця, бачив Дем'яновича. Вони все розказали… В тюрмі сидить Валентина Готовцева, яку ми чекали! Її арештували сьогодні вранці.

Чорноп'ятов важко сів на ящик. Обличчя його покрилося мертвенною блідістю.

— Григорію Панасовичу, що з вами? — перелякано запитав Заболотний.

— Нічого… зараз пройде, — відповів той рівним, тихим голосом і обережно зітхнув. — Не зважай…

Нічого подібного досі не траплялося з Чорноп'ятовим, хоча підпілля іноді й зазнавало тяжких ударів. Хто-хто, а вже Заболотний добре знав, що серце Григорія Панасовича ніколи не підводило. Але, видно, всьому є міра.

Чорноп'ятов сидів прямо, мовчки, не відриваючи руки від грудей, намагаючись дихати рівно, без напруження.

— Відпустило, — тихо проказав він. — І скажи ти… Треба ж приключитися такому лиху… Розповідай, Стьопо, я слухаю тебе…

Заболотний розповів про те, що дізнався від Скитальця. До Готовцева прийшла в кафе дівчина, і він її виказав. Сьогодні вдень Готовцева викликали в гестапо, і він на очній ставці викрив дівчину. Але вона ні в чому не зізналася. Вона заявила, що не знає Готовцева, хоча в документах записана його сестрою. Як її арештували, Скиталець не вияснив, але тут дещо доповнив Дем'янович,

— Який Дем'янович? — перепитав Чорноп'ятов, хоч добре знав його.

Заболотний пояснив: Никанор Дем'янович Сербін із села Лужки. Він по наряду від управи обслужує кафе «Глобус». Сьогодні вранці їздив на молочну ферму з Готовцевим. Той був не сам. З ним із міста виїхала сестра, яку він залишив на шостому кілометрі в лісі «збирати гриби». По дорозі назад вони хотіли прихопити сестру з собою, але вона на шосе не вийшла. Потім по дорозі зустріли жінку з Лужків, вона сказала, що в лісі була стрілянина. А Готовцев лише посміхнувся. Старому це здалося підозрілим. Він чув про те, що в Готовцева є сестра, що вона працює нібито на німців у Мінську, а її приїзд сюди, дивний вихід у ліс по гриби та ще й стрілянина навели на недобрі думки.

— І ось коли я, — продовжував Заболотний, — пов'язав розказане Дем'яновичем із словами Скитальця, мені все стало ясно.

Чорноп'ятов подумав: «Значить, Кость встиг-таки передати телеграму, раз Бакланов вислав людину».

— Як ти інструктував Готовцева? — запитав він,

— Я попередив, — твердо заявив Заболотний, — що коли до нього під виглядом сестри прибуде жінка, він повинен прийняти її, дати притулок і повідомити мене.

— І все?

— Так, усе!