Голубий пакет

— Ну, а якщо мені треба вийти за місто? — посміхнулась Юля.

Готовцев помовчав трохи і сказав:

— Тільки не зараз, не вночі. Не моє діло розпитувати, що вас тягне за місто. Значить, треба. Але це рисковано й може викликати підозру не лише до вас, а й до мене.

Туманова вагалася. Доводи Готовцева звучали переконливо. Але думка про те, що вона більше доби не дасть звістки розвідвідділу, дуже непокоїла її.

Вона зітхнула і промовила:

— А все ж мені треба піти.

— Куди? Чого? — запально заперечив Готовцев. — Я не бачу в цьому ніякої необхідності. Та мені Степан голову відірве, якщо з вами щось трапиться.

— Нічого зі мною не трапиться, — заспокоїла його розвідниця. — Документи в мене в порядку, і я вільний птах.

Готовцев здивовано знизав плечима, задумався і, прийшовши, видно, до якоїсь думки, сказав:

— Не будемо сперечатися, сестричко. Зараз я вас нікуди не пущу. В цьому можете не сумніватися, а якщо вам так уже треба вийти за місто, то ви це зробите вранці. Отак. — І він ляснув рукою по своєму коліну. — Вам далеко йти, якщо не секрет?

Туманова подумала, що нічого страшного не буде в тому, якщо вона відповість на запитання правильно. І відповіла:

— Шість кілометрів.

Готовцев задумався, щось міркуючи і посмикуючи себе за край вуха.

— В якому напрямку?

— На Оршу.

— Прекрасно. Все зробимо як слід. Вранці я поїду на ферму по молоко і прихоплю вас. Висаджу, на шостому кілометрі чи там, де ви скажете, а по дорозі назад заберу вас. Матимете годину. Вистачить?

— Мабуть, — невпевнено відповіла дівчина.

Цей варіант був ніби компромісом і підходив їй. Вранці вона зв'яжеться з армійським центром і поінформує про все Бакланова.

— Домовились, — підсумував Готовцев і посміхнувся. — І вовки ситі, і вівці цілі. Старшого брата завжди треба слухатися. Відпочиватимете тут. Зачиніться зсередини і спіть на здоров'я! Сторожа я попереджу, а господареві поясню, що ви посварилися з моєю жінкою і додому йти не хочете.

— А він як, ваш господар, зговірливий? — поцікавилася Туманова, вже зовсім вирішивши послухатися поради Готовцева.

— Він дивак страшенний, — пояснив Готовцев. — З ним можна домовитися про що завгодно. Та хіба в цьому справа… Іноді задумаєшся, і так важко стане на серці, що завжди хочеться…

— Чого б це?

— Ну, як вам сказати… Степан вимагає, я виконую. Розумію, що й Степан не для себе старається… Заводжу дружбу з ось такими, як Ціглер, та і ще з деякими відвідувачами. Іноді й випити доводиться, а то ще й Радянську владу вилаяти…

Розвідниця засміялася: «Чиста душа цей Готовцев!»

— Це ж для справи. Як треба — то й «хайль Гітлер» крикнеш, — зауважила вона.

— Розумію, все розумію, — відповів Готовцев. — Але ось люди, наші, радянські люди, що живуть тут, не можуть цього зрозуміти, і пояснити їм цього не можна. Для них Готовцев — фашистський прихвостень, лакуза. Ярлик лакузи причеплять, ї буде він на шиї до самої могили теліпатися.

— Це вже занадто, — заперечила Юля. — Настане час, і все з'ясується.

— Гм… — посміхнувся Готовцев. — А як же все це з'ясується? Не так-то й просто, як вам здається. Адже людей не десяток і не сотня. Ціле місто. Ну добре прийдуть наші. Що ви накажете робити мені й Степану? Ходити по дворах і звітувати перед кожним, що ми, мовляв, ось які, а не такі, як ви думали?. Чи виступити на мітингу? Чи надрукувати наше фото в газетах? Га? Он воно яка річ, голубко… І думати про це важко.

Туманова мовчала, не знаючи, що відповісти.

— А взагалі, буде видно. — І Готовцев підвівся. — Горювати нічого. Не це головне. Ви їсти хочете?

— Не відмовлюся. З ранку в роті, крім морозива, ще й рісочки не було.

— Чого ж ви мовчите! — з докором промовив Готовцев. — Зараз я вам закручу таке порціонне, що слинка потече!

Він вийшов.

Юля помацала рукою ліжко і подумала: «Не такий чорт страшний, як його малюють».

26

Чорноп'ятов і Калюжний сиділи в цю пору в котельній на тапчані один біля одного.

— Ти розумієш мене? — промовив Чорноп'ятов.

— І розумію, і ні, — відказав Калюжний, супроводжуючи свої слова глибоким зітханням. — Мені ясно, що в нашому становищі все може статися, ми ж не в жмурки граємось. І тут я з тобою згоден. Але що мене запідозрили…

— Ну, а якщо? — перепинив його Чорноп'ятов.

— Кепсько. Тоді — кепсько.

— От про це я й кажу, — промовив Чорноп'ятов і обняв друга. — Я сам у це не вірю, Митрофане Федоровичу, розумієш — не вірю. Та що з цього?

Калюжний мовчав. Настала пауза, а потім знову заговорив Чорноп'ятов.

— Не будемо ворожити на пальцях. Краще вживемо заходів. Давай домовимося так: ти припиняєш зустрічі з своїми хлопцями. Зрозумів? Тимчасово. І попередь кожного із своєї групи, щоб вони по черзі стежили за тобою і твоїм домом. Адже нам важливо з'ясувати, стежать за тобою чи ні. Якщо ні, то нам плювати на все. Значить, ми помилились, і справа не в тобі. Зрозумів?

Калюжний кивнув. З таким заходом він був згоден.

— Нам вистачить для цього день-два, — провадив далі Чорноп'ятов. — Якими б обережними гітлерівці не були, стежачи за тобою, хлопці однаково їх «наколють». Не завтра, то післязавтра. А ти, щоб спантеличити їх, якомога більше вештайся серед людей, до яких ми не маємо ніякого відношення, розмовляй, завітай у гості до кого-небудь…

— Зрозумів, Григорію Опанасовичу, — кинув Калюжний.

— Добре! — підсумував Чорноп'ятов. — А зараз давай думати, що нам робити з пакетом.

— Я вже думав.

— Ну?

— Є вихід: послати людину з документами за лінію фронту.

— Так… Шмагати двісті кілометрів — це не абищо. Тут потрібен ходак, та ще й добрячий. Я про це теж думав.

— А більше нічого не придумаєш, — зауважив Калюжний.

— Так. Нічого, — повторив Чорноп'ятов і похитав головою. — Ти маєш рацію… Ех, Костю, Костю… Як нам скрутно без тебе, голубе… Якби ти тільки знав, хлопчику…

— І ще запитання, — перебив Калюжний, — де знайти такого хлопця, який би добрався до передової і перейшов на той бік?